Більше тюрем – хороших і різних

Сам заголовок допису може певним чином здивувати. Ще за радянських часів питання усіляких виправних установ приховувалося від суспільного інтересу. Хоча були, звісно, відкриті для широкого кола декілька показових закладів цього типу. Згадаймо хоча б блискучий експеримент нашого земляка Антона Макаренка. Але, як тепер ми дізналися, він сам добре відчував дволикість сталінської системи, що нею була просякнута вся державна машина. І, насамперед, каральні органи влади.

Так, після ХХ з’їзду КПРС, викривального виступу на ньому Микити Хрущова, в сфері виконання покарань багато що змінилося. Проте, рудименти сталінщини не були викорінені до кінця. І до цього часу ми відчуваємо їх на собі. Коли ж торкнемося проблеми пенітенціарної системи вже у нашій, незалежній, Україні, то ця спадщина дається взнаки у всьому.

Взагалі, наші усталені терміни – «тюрма», «буцегарня» – мало що кажуть нам, слов’янам, бо своєю етимологією йдуть з мов, далеких від української. Набагато ближче до сутності це позначено в болгарській мові – «затвор». Тобто людина затворена, закрита від навколишнього світу. А саме це є головною засадою покарання, що має дуалістичне спрямування.

По-перше, це дійсно - покарати людину за її злочин, відрізавши від звиклого оточення, побуту. Обмеживши простір для життя до мінімального. Саме ця сторона, каральна, й була превалюючою в баченні апостолів радянського правосуддя – Вишинського, Криленка та інших засновників гулагівського архіпелагу. Головним було зробити життя засудженого нестерпним, десь на межі життя та смерті.

І практично нанівець була зведена друга, можливо, головна сторона виправної системи – саме виправлення людини, перевиховання у тій мірі, як це може бути зроблено з дорослою, сформованою людиною. Ще якось можемо говорити про спроби попередньої влади наблизитись до цього у дитячих колоніях. А вже у дорослих закладах про це зазвичай не йшла навіть мова.

Все це було отримано Україною у повному обсязі. Чи щось робилось для того, щоб зламати зазвичаєну практику? Так, робилось. Відчайдушно мало, бо в роки невпинного падіння держави в економічну прірву досягнути якихось позитивних зсувів було майже неможливо. Хоча робота в цьому напрямку йшла.

Я був щиро здивований, коли у розмові з керівником нашого пенітенціарного департаменту паном Василем Кощинцем торкнувся теми про його попередників. Зокрема, стосовно людини, що безпосередньо передувала йому на цій посаді – Володимира Льовочкіна. Здалось, що почую лише негатив. Анітрохи. Почув тільки добре, бо той, нині покійний, чимало започаткував потрібного у цій справі. Як і пан Штанько, що був до нього.

Коли нарешті нам вдасться відійти, як це зробив пан Кощинець, від тієї марудної практики «Інтернаціоналу» - «разрушим до основанья, а затем…» Оте винищення середнього чиновницького профі за політичною ознакою. Профі, попередники пана Василя, зробили перший важливий крок. З 1999 року система виконання покарань була виокремлена зі складу Міністерства внутрішніх справ. Саме це було початком шляху у цивілізований світ від традицій радянщини.

Нині перед нею стоять кардинальні завдання - перетворитися з чисто каральної структури на розгалужений організм держави з перевиховання заблудлих синів і дочок своїх. І навіть за останній час є певні позитивні просування на цій дорозі.

фото WarNet.ws

Буквально декілька цифр. На сьогодні під орудою українського пенітенціарного департаменту знаходиться десь 334 тисячі чоловік, з яких 169,8 тисяч осіб відбувають покарання безпосередньо у виправних установах – СІЗО, колоніях і т.ін. Величезна армія. Але вже за минулий рік вдалося зменшити їх чисельність, зокрема, зі 190,3 тисячі ув’язнених до вже названих майже 170 тисяч. Отже, на 12%.

Взагалі, передбачається за п’ять років зменшити чисельність тих, ким займаються наші пенітенціарники, майже на третину, десь на 100 з чимось тисяч чоловік. Цифра велика і вражаюча.

Проте, головним має бути не механічне скорочення чисельності. Ці люди мають вийти з виправних закладів з іншою життєвою мотивацією. І саме це ставиться в якості наріжного каменя в політику департаменту. Дещо робиться силами самої структури. Навіть те, що на чолі зараз поставлено людину, не переобтяжену усталеними підходами, але з величезним життєвим і управлінським досвідом, говорить багато. Його депутатська практика, робота першим заступником НАК «Нафтогазу» дає йому можливість більш широко бачити проблему.

Та головним в кадровій політиці є інше. Керівництвом взято курс на широке залучення в систему педагогів, психологів. Так, заступником голови стала Наталя Калашник, доктор наук з Запоріжжя. Дуже важливо, щоб було створено вищий навчальний заклад, зорієнтований саме на виправну галузь.

До цього часу практично всі, хто є в структурі з вищою освітою, закінчили юридичні відділення. Нові ж вимоги, віяння часу потребують інших спеціалістів, тих вищезгаданих спеціальностей. Зрозуміло, з певним знанням права. Більше того, треба подбати про перекваліфікацію наявного персоналу у виховному напрямку. І зроблено це має бути вже сьогодні.

Має бути вдосконалена структура закладів. Зокрема, найближчим часом має відкритись установа, де матері-засуджені зможуть знаходитись безпосередньо разом з народженими ними в ув’язненні дитинками. Це є перший такий заклад, і зроблено його у співпраці з однією з європейських країн.

Слід зазначити, що департамент співпрацює з сімнадцятьма країнами. Зокрема, з швейцарською стороною виконано спільну роботу у двох закладах з метою удосконалення режиму перебування засуджених. А саме, задля введення камер для одного-двох чоловік з нормальними побутовими умовами.

Саме тут ми підходимо до однієї з головних проблем – перенасиченості камер. Все це залишилося від минулого режиму, де завданням було, насамперед, щонайдужче покарати людину. Тому вкрай перенасичені приміщення сприяли цьому. «Захід нам допоможе», але головною має бути в цьому роль нашої держави. Навіть при тому вкрай тяжкому бюджеті мають закладатися вагомі витрати на перебудову тих тюрем і колоній, що маються нині. І можливо, навіть на будівництво нових, сучасних, на заміну старих.

Перевиховний процес нерозривно пов'язаний з проблемою профорієнтованості засуджених. Багато хто з них не має чіткої, я б сказав, цивільної професії, не пов’язаної з їх попередньою злочинною діяльністю. Зазвичай тюрми і колонії у нас слугують інститутом підвищення кваліфікації злочинців. Або ще гірше – прилучають рядових, ненавчених до кримінальних навичок. Останні роки економічного занепаду України аж ніяк не сприяли якісному зламу у цій царині.

Тому так нагально звучить заклик до держави, насамперед до вищого законодавчого органу, створити сприятливу податкову атмосферу для виробництв у зонах. Пригадую, як співпрацював виправний заклад у Ново-Біличах з мотоциклетним заводом. Де той тепер мотозавод? Тому вкрай необхідно створювати позитивні умови для роботи засуджених. Це, по-перше, суттєвий приварок для життя. По-друге, це змінює моральну атмосферу в зонах та інших закладах. По-третє, це дає потрібні професійні навички і полегшує їх повернення у відкритий світ.

Окремо стоїть питання про колонії для малолітніх злочинців. Тих, у кого не влаштований сімейний побут, а часто-густо повна відсутність такого, штовхнули на злочинну стежку. А таких останнім часом суттєво побільшало. Маємо чекати протягом найближчих років щонайменше не покращення ситуації, якщо не погіршення. Тому вже підняті службою питання у цьому сегменті стають ще більш нагальними. Знов-таки, підготовка спеціалістів саме для такої роботи, а не просто підліткових педагогів.

Ще більшого резонансу має професійне навчання колоністів. Адже не секрет, що деякі з них практично не вміють читати й писати і ні до чого в побутовому сенсі не призвичаєні. Окрім здобування якими завгодно методами харчів і грошей.

Добре, що кращі надбання минулого не втрачені, а такі, попри весь негатив, були. Бо ж і при соціалізмі жили й працювали не якісь-то монстри, а нормальні працьовиті й совісливі люди. Просто поставлено їх було в ідіотські, неприродні умови. Ще школярем далеких 50 з чимось років тому не раз відвідував дитячу колонію під Вінницею, в селі Якушинці. Можна було дивуватись, як, здавалось, на перший погляд, із людського непотребу гранили дорогоцінні камінці дитячих душ. І робили це досить незугарні ззовні люди, без якогось надінтелекту, але з доброю душею.

Мені вдалось мало не інкогніто побувати там зовсім недавно. Є і зараз люди-подвижники. Ніякі капіталізми їх не змінили. Можуть і вміють. Але якщо держава не допоможе, то до нескінченності у такому вакуумі справа не житиме. І не виростуть тоді у майбутньому з нинішніх вихованців діти такого ґатунку, як Григорій Явлінський. Батько нашого львівського земляка отримав життєвий вишкіл у колонії того ж таки Антона Макаренка. До речі, яких особистостей дав наш Львів Росії і світу - Лема, Інфельда, Башмета, Явлінського і навіть Леоніда Ярмольника. Що б та Росія без нас робила?

Намалював вам таку собі благодушну картину. Якщо говорити відверто, то хотілось показати, що позитивна потенція є. Є люди, є бажання. Але мають ще бути умови, що сприяють справі і людям. А з цим - не густо.

Ось випустили минулого року 20 з гаком тисяч людей із тих буцегарень, або треба казати – виправних установ. І ніякого холодного літа 2006 року не передбачається. А комусь таки цього хотілося.

Бо крім нашого - по цей бік - світу, мається світ потойбічний, кримінальний. Зі своїми президентами, міністрами, виконробами у законі. Вони хочуть іншого. Їх вже не змінимо. Єдине – їх можемо затиснути в кут, причавити добряче. Що і зроблено було. А тому й відбувся інцидент у Харкові. А потім і у Львові, у тридцятій зоні, де перебувають рецидивісти. Кримінальні барони, що мають непоганий дах серед сильних світу цього, огризаються і будуть кусати, позаяк їм прищемили хвоста, і добряче.

Нещодавно братчики оберпровокатора Корчинського просторікували про можливі заворушення в Київському СІЗО. З них станеться. Добряча мерзота. І це не треба забувати попри волання регіонального омбудсмена Карпачової.

Не додають плюсів справі кроки нашого істеричного в.о. міністра юстиції. Йому вдалось задурити голову хлопцям з президентського Секретаріату і підпорядкувати собі структуру департаменту. Ото вже точно закони не для цього добродія писано. Зокрема, Закон про кримінально-виконавчу службу. Маю надію, що Бог нас милує у наступному уряді від цього пана, котрий чи то з вольтами, чи то з волюнтаризмом.

Тяжко зрозуміти, чому служба, що опікується мало не двома процентами населення країни, якщо враховувати сім’ї її працівників, має бути під ще одним налигачем. Тим більше, скільки б її не перебудовували, вона ніколи не позбавиться каральної функції у вигляді охоронної і пошукової діяльності. Які аж ніяк не підпадають під сферу інтересів Мін’юсту.

Ото і службу з національних питань і міграції він уже під себе підгріб. Хоча в світі міграційні і споріднені питання виокремлюються в окремі служби. І вже посвідчення замість паспорта придумав. Каже, що це вперше у нашій практиці. Чекайте, але ж минулого року Олегом Зарубінським було надіслано закон про те ж саме, але більш повний і системний. Може, пан Головатий про це не знає? Прикро.

А вже остання його новація просто приголомшила. Його відомство підготувало і вже розрекламувало закон про зміни в режимі установ покарання. Наприклад, пропонується надавати щороку 12-денну відпустку засудженим. Річ дуже і дуже проблемна. Та саме цікаве, що вся ця реформа жодним чином не обговорена зі службами департаменту з питань виконання покарань. Така ситуація нагадує відому російську приказку: «Без меня меня женили». І як цей епізод вписується в загальну картину урядування пана Головатого у Мін’юсті.

Але то так, між іншим. Головне, що служба реформується, і в потрібному напрямку. Допомагати їй треба, і конче. Бо втрати для нас усіх будуть вагоміші, ніж усі ті видатки. А те, що собаки гавкають? Маємо терпіти. Караван попри все це продовжує йти.

Тюрми ж поки що, дійсно, потрібні. І бажано хороші і різні. Адже в більшості своїй там перебувають люди, що просто дещо схибили. Допоможемо їм, бо так буде на краще і для нас самих. Це ж при комунізмі всі оті тюрми, каземати, затвори відмінять. Тільки ж поки що відмінили комунізм.