Десь мало не о восьмій вечора в середу зателефонували з ОРТ і попрохали бути на завтра у програмі Максима Шевченка. Вилетів о сьомій ранку, через три години був уже в Останкіно. Початок програми о 16.00 по Москві. Залишалось чотири години вільних. Поїхав у центр. Одним оком пробіг усе навколо Кремля. Пройшов Тверською. Змін багато. Мегаполіс. Одне слово – Москва.

Видео дня

Рух у центрі скажений. Море машин. Своїх, російських, у відсотковому сенсі більше, ніж у нас. Все є. Повні магазини. Величезні, ще більші, ніж у нас, супермаркети. Київ виглядає більш чистим. Але величезна кількість машин, що у нас, що там, просто причавлює. Враження, що москвичі дещо уповільнилися. Тієї безумної кількості людей, що була у сімдесятих, не відчувається. Бо не треба нічого «діставати» і бігати з крамниці у крамницю: чи не викинули чогось? Не потрібен звичайний променад тих часів - ГУМ, ЦУМ, Єлісеєвський гастроном. Ніхто не шукає один одного біля фонтану у ГУМі.

Короткі розмови зі знайомими дивують. Необізнаність у наших справах просто гранична. Це одразу кинулось в очі чи не з перших слів ведучого. Формат – п’ять на п’ять. Такий собі словесний бій. Тема знайома: «Чи повинна Росія захищати політичними методами російську мову в країнах СНД?».

Питань виникає одразу декілька. А чому взагалі Росія повинна щось захищати в іншій країні? Я розумію – допомагати в чомусь, але захищати? Колись ще в далекому 1994 році до мене як до посла звернулись декілька російських депутатів з бажанням поїхати у Львів і розібратись стосовно дій такого собі пана Олега Вітовича.

Той, хоча й не силою, але доволі брутально розігнав зібрання філії спілки російських козаків там, у серці Галичини. Я одразу запевнив російських колег, що теж щонайменше не вітаю дії відомого збурювача становища. Але дивує інше. Якби вони уявили собі досить миле зібрання учасників «гітлерюгенду», хай і вщент пристаркуватих, у наші дні в Єрусалимі. Погодились – не пасує. А чому ж тоді в правобережній Україні, де російське козацтво мало недобру славу придушувачів селянських заворушень, люди можуть так украй нетактовно займатися увічненням тої недоброї слави.

І до того ж, як це - їхати у чужу, хай і дружню, країну, розбиратися, що там сталось. Для цього є МЗС Росії, хай воно контактує з нашими відповідними органами. А вже вони і будуть розбиратись. Тому якось без російського Гриця наша українська вода освятиться.

Я зауважив російській громаді у телестудії, що хтось з великих стверджував: «політика – то є продовження війни іншими методами». Добре, що поки що хочуть захищати російську мову отими іншими методами. Але той мало не відьомський шабаш, що ми бачимо і чуємо з російських екранів і газет, тривожить. Он уже почули заяви російських компетентних органів про можливість самовизначення Південної Осетії. Хто наступний? Чи не Крим?

Прізвище ведучого програми на ОРТ налаштувало мене на доволі мажорний настрій. Ну як же, Шевченко! Але вже перші його слова приголомшили. Сенс цих слів був приміром такий: "Десятки мільйонів людей в Україні можуть найближчим часом позбавитись одного з головних своїх прав. А саме – можливості розмовляти і спілкуватись та просто користуватись своєю рідною мовою. Президент Ющенко скасував дію місцевих законів про статус російської мови як регіональної». Насувається справжнісінький мовний Армагедон".

Де ж Ви таке бачили і чули в Україні, дорогий наш пане Шевченко? А далі понеслося! Головний промовець від захисників «конаючої» в Україні російської мови – пан Ніконов – розводився навколо перекладу тексту Європейської мовної хартії так, що, здавалося, один він знайомий з англійською мовою і текстом хартії. Цей онук чи не найогиднішого сталінського поплічника є одним з інтелектуальних рупорів нинішнього російського режиму. В пам'ять про діда в Москві побутує його псевдо – «Молотов-Ріббентроп».

Я намагався отримати від нього пояснення, а чому ж Росія до цього часу не ратифікувала цю хартію? Здавалося би, якщо Ваша країна цього не зробила, то чи не варто бути стриманішими в цьому питанні. Недарма ж кажуть, що в хаті повішаного не згадують про мотузку.

«На весь Київ, - промовляв український співробітник Затуліна, пан Корнілов, - мається всього п’ять російських шкіл». Шановний добродію, але ж у Москві на чотириста тисяч українців (тільки за переписом) немає жодної школи, де навчали б української. А на всю Росію – одна, щойно відкрита у Сочі.

Пан Корнілов у Москві, а Микола Азаров – у Києві бідкалися, що мовна проблема загрожує впритул здоров’ю російськомовних громадян України. Бачте, ліки супроводжуються лише українськими поясненнями. А це для людини, погано обізнаної з державною мовою, може закінчитися прикрими наслідками.

Ну, по-перше, хоча б заради цього варто добре навчити наше підростаюче покоління української мови. А по-друге, ситуація у цій галузі виглядає досить не так. Це іноземні ліки дійсно супроводжуються українськими анотаціями. Їм же невтямки, що в країні, яка має державну мову українську, треба давати пояснення ще й іншою мовою. До речі, українські хімфармзаводи дають двомовні анотації. А по-третє, все-таки призначенням ліків мають займатися лікарі. Самолікування – не найкраща справа.

Якась жінка із залу скаржилася, що перед виборами прізвище її матері в Миколаєві переклали українською мовою. Одразу скажу, що, насамперед, це говорить про наявність немалої кількості ідіотів в Україні, які впроваджують такі методи. Тим більше, коли є бажання дискредитувати ідею української державності. Тому ми – нормальна країна, дурнів маємо досхочу. Тим більше, що страшніше за дурня? Дурень з ініціативою.

Але коли на тебе з екрану ллється потік отієї масованої маячні про насильницьку українізацію, людина починає вірити цьому. Тим більше, якщо аргументів другої сторони вони не чують. Або якщо чують, то лише в тій мінімальній пропорції, яку надає їм влада і навколовладна пропаганда. Канал ОРТ, де йшла ця програма, чисто державний.

Саме тому мені пояснили, що програма не йде у прямий ефір, а з’явиться на екрані центральних районів лише десь після першої ночі. Ось тільки в якому вигляді – невідомо. Так складаються справи у наших сусідів зі свободою слова. Недарма ж Савіку Шустеру не знайшлося місця у Росії. Влада вирішує, що є потрібним для пересічного російського глядача. Мій приятель, відомий російський політик, з демократів, пояснив, що їх практично відівчили від прямого полемічного ефіру.

Я єдине намагався пояснити, що ми, українці, хотіли б почуватися єдиною родиною, яку об’єднує спільна мова. Хай будуть у нас ще десятки мов, які більш вживані, які менш. Але та, що робить нас одним народом, а не населенням, хай буде українська. Як у Польщі – польська, а у Росії – російська.

Та, мабуть, не до вподоби отим панам Затуліним і Корніловим, щоб була у нас єдність, щоб не були ми роздерті перед усім світом. Не хочуть вони бачити нас згуртованими, бо так їм буде складніше диктувати нам свої умови.

Одне тільки мав задоволення – що вдалося присадити відомого ненависника української осібності, безпардонного телеоглядача Міхаїла Лєонтьєва. До нього можемо віднести відоме висловлювання вождя пролетаріату Ульянова-Леніна стосовно того, що «инородцы часто пересаливают в русофильстве». Йому аж дуже закортіло взнати, як це так швидко відбулася українізація пані Тимошенко. Прийшлося пояснити, що вона добре вчиться. Пану ж полемісту така річ аж ніяк не властива.

На його подальші закиди пояснив, що, за думкою одного з наших депутатів, тільки дурень не змінює свою точку зору під тиском невідпорних аргументів. Проте, пану Лєонтьєву така перспектива не загрожує, бо він на таке не здатний. Здається, вперше цей панок поскаржився, що його ображають. Не звик, що йому можуть відповісти. Недарма він веде програму «Однако», де з ним ніхто не полемізує.

Цікаво було бачити на програмі нашого відомого земляка, актора і режисера Миколу Губенка. Вочевидь, йому не звикати виступати у герць з минулим. Це ж він був головною рушійною силою розколу у любимівському театрі на Таганці. І на Україну дуже ображається. Так, до цього часу не сприйняв нашої незалежності. Все має світлу мрію про неминуче возз’єднання. Згадував йому вже цитоване мною висловлювання Мороза: «Той, хто не жалкував за розвалом Союзу, не мав серця. Але той, хто хоче повернути Союз, не має голови».

Тому там були українці і українці. Були такі, як Губенко, що ладен, вряди-годи декламуючи «Каменярів», допомогти задушити ту українську мову, що ледве стала напинатися на ноги. Такі, як ведучий Шевченко, що добре в цій справі помагає. А є такі, що розуміють: без єдності дій української і російської гілок нашої політичної нації вільної, заможної України не буде. То не заважайте нам вашими «політичними» методами. Не образимо ми наших російських громадян, які можуть спокійно розмовляти своєю рідною мовою. Читати своїх улюблених російськомовних авторів, зокрема, Гоголя, Короленка, Чехова, Маяковського. Хай навіть коріння ті мають українське.

Назад летіли дуже тяжко. Вилетіли на півгодини пізніше, не давали піднятися у повітря. Десь півгодини теліпало нас в зоні підвищеної турбулентності. А потім хвилин 15-20 кружляли над Борисполем. Тепер вже не давали сісти.

З чого б це Він на нас так прогнівився? Вже у Києві зрозумів, у чім справа. З нами летіли пані Вітренко і, звісно, Володимир Романович. Розповідали на програмі «До бар’єру» про клятих натовців, що мало не окупували Крим. Там ведучим був Соловйов. Йому виказувати свою затяту заповзятість до режиму, мабуть, не дуже треба. Йому там картина виглядала дещо інакше.

Він ніяк не міг зрозуміти, чому так навально лементує наша прогресивно-соціалістична пані. Бо ж у чому ті американці-резервісти винні? Не за власним же вони бажанням приїхали. Запросив же їх хтось. Каже наша пані, що прем’єр Єхануров. Ну і то й демонструйте тоді перед Кабміном. А бідних янкі за їхнє ж жито їх і побито. Але там рахунок теж був на боці зазомбованих ущент росіян. На тій програмі, де був я, рахунок був 87 на 13. Ми захисникам замордованої в Україні російської мови програли вщент.

Погано, що відлік симпатій залу було виголошено лише наприкінці нашої програми. Було б видно, що зал уже наперед був налаштований у певному дусі. І якась поодинока полеміка нічого не важить у порівнянні з тією пропагандистською навалою, що інспірується з кремлівського пагорбу. Але, що б там не було, на команду «К ноге!» ми не піддамось.

І скільки б не скавучали всі ті «2000» гебіста Кічігіна, скільки б не витрачали грошей на отих Корнілових, Вітренко та інших посіпак, народ наш мудрий. Розбереться. Хоч якою б мовою він не розмовляв.

Бо ми ж таки «народ, якого правди сила ніким звойована ще не була». І «русский» ми будемо знати зовсім не за те, «що їм розмовляв Лєнін». Бо ця мова – частина нашої спільної культури, частини нашого народу.