Ніна Матвієнко: “Ніби сидиш на острові, який підточує вода”

Справжня ціна традиційної культури пізнається на відстані – як все значне. Між селом і столицею не відстань – прірва, і може тому звідси, з Києва, народна традиція постає як втрачений рай. Дух цього втраченого раю прийнято цивілізовано шукати битими шляхами newage та концептів консервативної революції. Попри всю їхню відірваність від жаданих roots – коренів. Саме про них, і лише трошки про політику – у розмові з Ніною Матвієнко.

— Чи має шанси українська традиційна культура на органічне продовження в майбутньому, чи не опиниться в ролі музейного експонату?

— Дуже важко про це говорити. Ти ніби сидиш на острові, який підточує вода, і круг твого життя зменшується. Традиція народна лишається живою хіба по окремих селах десь на Західній Україні – там ще гуляють весілля, як заведено, там пісень співають, а ми... Ми ще себе обдурюємо помаленьку, але, якщо чесно, – вже й у селах наших нічого абсолютно нема. Майже нічого. Десь іноді старші жінки научають дітей, але це маленькі сині вогники, що загоряються та потроху згасають. Я дуже жалію, що так воно відбувається. А причина – та інквізиція, те винищення села, яке зараз йде. Коли ж із села людина приїжджає в місто, вона відчуває приниженість свою, непевність, якщо розмовляє українською. Ми живемо у страшну еру інквізиції, в еру знищення культури. Є музей Івана Гончара, є також музей серед чистого поля в Пирогово, але навіть свята, що там проводяться, не завжди скликають людей одягнути форму свою, українську.

— З іншого боку, по всьому світу такий сплеск уваги до національного.

— Та ж сама Німеччина плекає свої традиції, в них є національні свята, коли всі збираються на великому стадіоні, грають музики, а люди приходять в своїх національних строях. Той народ сам не хоче загубити своє обличчя, сам прагне його рятувати! Побувала я у Швейцарії – це було років десь сім тому, – і там усвідомлена була вже ця проблема. У Словаччині бачила виступи національного колективу, що на протязі тижня давав концерти, –кожен день інший регіон. Це ж не тільки репертуар, це й костюми! Прямо при цьому ансамблі є і музей. А якщо ми не будемо співати своє рідне, то воно пропаде.

— Певно ж, і ми долучимося до цього процесу, наш Президент – дуже патріотична людина, він підтримує національні ініціативи...

— А ініціативи повинні йти від нас! Так, це єдиний президент за всі століття, який так глибоко розуміє свою культуру. В нього – прекрасна колекція старожитностей, а є ще колекції Василя Вовкуна, Лідії Лихач, Музею Івана Гончара, Володимира Пінчука. Унікальні колекції музичних фонограм, зібрані Галиною Верховинець, Ніною Божко є у фондах радіо. Все це на магнітофонних бобінах, а вони ж сипляться. Якби встигнути видати хоча б те, що я сама збирала, те із „Золотих ключів”, що йшло по радіо...

— Можете вказати першочергові заходи, необхідні для того, щоб „перетравити” ці масиви, прийняти їх в культурний колобіг?

— Я думаю, що сьогодні треба ці матеріали, зібрані по фольклорних експедиціях, вивчати в Інститутах відповідних. А ще добре було б створювати такі п’ятирічні колективи з конкретною ціллю – аби фольклорна експедиція зібрала певний кавалок пісень, переспівала б їх і записала... Але люди, що йдуть в Інститути навчатися етнографії, можуть бути безголосі. А де шукати інших? Коли я чую, як інколи на низькому рівні звучить те, що пропонує наша районна самодіяльність... Хай Бог милує! Але є самодіяльність, а є автентика. В Полтавській області, в селі Крячківка Пирятинського району існувало певне, традиційне виконання пісень, а зараз прийшли інші, молодші. Перша група була як на мене більш справжня, а молоді внесли вже свої штрихи. Колись і цьому будуть радуватись. Але коли вже перейнятись першим, то буде відчутна різниця. Та я тішуся, що люди щиро прагнуть співати, бо це йде від душі. Але це мало підтримується.

— Як ви ставитеся до того способу, яким за радянську владу держава підтримувала українську пісню? До академічних народних хорів, зокрема?

— Я думаю, що це треба було підтримувати. Україна співуча! У нас півні співають, кури, коти, – в нас все співає. Це такий край. Хіба такі солов’ї за океаном є? Ті солов’ї, які в народі – їм же треба дати співати... А перше тут, найголовніше – рятувати треба село. Давати треба селу більше можливостей, щоб там була і робота, і школи. От подивіться – знищили колгоспи, людям нема де працювати, і молодь їде з села. Розпродається земля. От що мені подобається в Білорусі, в Лукашенка – він не розпродав нічого! Він не дав зруйнувати колгоспи, і тому люди йому дякують, бо є робота. А з України лише виїжджають на заробітки. Якщо не буде села, не буде плацдарму, не буде національної бази, бо вона лише на землі вирощується, в місті на оцих парниках вже не виростиш нічого. Зараз з’являються сучасні народні колективи, де дівчата чи хлопці співають українською, а потім, коли спів закінчують, розмовляють російською. І тому, через той перехід на російську, втрачається справжній акцент, специфічна тембральна окраска. Що найголовніше в піснях – діалекти та тембральна окраска певного краю. Цей акцент повинен бути обов’язково.

— Хіба так легко витравити український акцент?

— Діалект взагалі формує тіло, – горло і обличчя. Вони навзаєм один одного формують. Якщо, наприклад, брати Полтавщину, – там певний тип обличчя, і акцент, відповідно, бо мова завжди формує обличчя. Якби звернули увагу на побудову горла, якби вивчали його в контексті різниці у вимові, – це був би стрибок у науці, у розумінні суспільством, що таке народ, що таке мова. Іван Макарович Гончар, засновник нашого київського Музею, колись їздив по селах і знімав типажі, і тепер бачити, що той типаж український – він стає зовсім іншим. Вироджується. Чи народжується новий якийсь, як то знати? Російська мова дає зовсім інші типажі, від користування нею обличчя іншої форми набирає. А в нас по селах були такі круглі обличчя, скулисті. Виражені вилиці були, обличчя самі невеликі, шиї тонесенькі. Сорочечки, які лишились, свідчать, що шиї були тонкі, в деякі я навіть не влазила. Взагалі люди були маленькі, хоч точніше сказати, що була завжди грань: окремо – малесенькі жіночки, а окремо – високі і міцні.

— Ви вважаєте, що в містах ці типажі змішуються і так втрачаються?

— Бачите, навіть фізична робота формує тип. Інший рум’янець, природний. Жінки, що ховали все життя шийку за хустинкою, мали майже дитячу, ніжну шкіру. І ніколи підборіддя такого важкого не було в сільських жінок – бо носили бід бородою хусточку, і ця хусточка підтримувала м’язи. Шиї красиві були, білі такі, бо вони не загорали. Я вважаю, що сільське тіло більш досконаліше, ніж міське за своєю красою. В місті тримають тіло у формі, намагаються загорати, щоб тіло було чорним, смаглявим. А я вважаю, що це не є ознакою краси. Ознака краси – біле тіло, яке зникає сьогодні на планеті. Але ж розумієте, є – будень, а є – свято. Свято – це як постійний стан міста, і жінки це свято створюють. В місті майже взагалі не працюють фізично. Але ж в селі працювали ще й яким чином – вишивали узори. Кожний узор був іншим! В місті люди прагматичні, а в селі такі більш романтичні. Більше романтики було, більше і простоти, і стидливості. Коло худоби люди відверті. А особисті почуття люди ховали в хаті. Подивіться, оці цілування на вулицях, що діти зараз демонструють. І дівчата найбільше! Така демонстрація спаскуджує. Сільській людині стидно дивитись на таке! Я вже з десяти років пішла з села, але не можу дивитись, коли молодь цілується на вулиці, мені просто хочеться їх набити. Я вважаю, що це є публічна проституція. Якби можна було – батогами просто б їх лупити, й все. Раз ошкварить, вдруге. А пиво – якщо так його постійно пити, що думаєте, діти нормальні народяться? Ці чоловіки, що кожний день п’ють пиво, вже здеградовані. Колись людина могла собі дозволити випити іноді, – на свято. А зараз це щоденно, нормальні речі. А що як жінка нарівні з чоловіком п’є? Коли у мене були виступи в Яготині, на Хмельниччині, то я так і казала – хлопці, не жениться на тих дівчатах, що п’ють пиво, вживають алкоголь і курять, бо це ж ваше прізвище вони продовжать. Так мені дівки кулаки показували, а я їх зовсім не боюсь.

— Силове таке протистояння виходить.

— Нема іншого поки що. Треба, звичайно, зі школи дітей виховувати, пояснювати, що це некрасиво. А якщо батьки при дітях матюкаються, п’ють, курять? Сьогодні треба ж берегти дітей. Але споюються села! За горілку можна домовитися в селі про будь-що, це як валюта. Коли я поїздила з концертами по України на цих виборах, я багато страшного побачила. Оці сільські клуби, – вони працюють в деяких селах, а в деяких не працюють. Бо клуби невигідно утримувати, коли їх же можна здати в оренду. Може, місцева влада виплатить пенсії з тих грошей. Або, може, собі забере. Я не можу сказати, що завжди і всюди собі забирають, але вони одягнені красиво.

— Багато доводиться гастролювати?

— Зараз дуже мало, – не запрошують! І за кордоном зараз не гастролюю, бо до кого я поїду? До Канади, до тих 20-30 чоловік співати? Я не хочу! Тут є більше роботи. А от по селах, по тих клубах я залишила – і голосу, і здоров’я, бо деякі, як от було у Вінницькій області, по 15 років не опалюються. Уявляєте? Ноги замерзали на сцені, я досі кашляю.

— Але публіка вдячна?

— Звичайно, приходили „на шару” подивитись на живу Ніну Матвєєнко, – й висиджували в холодних клубах, і то добре. Бо як інакше почути мої пісні – мені ж Міністерство культури не пропонує зробити турне по Україні. А може, самій спробувати?

— Відомо, що свого часу ви відмовились від депутатського мандату на користь тих, хто вміє займатися політикою професійно. Не шкодуєте про таке рішення?

— Я не жалкую, що я залишилась співачкою, – подивіться на інших наших співачок, і зрозумієте. Є Богом даний талант, нащо я буду його на щось інше витрачати? І що б я змогла зробити як депутат? Не змогла б нічого, бо не вмію, але мені б дорікали, – чого ж ти нічого не робиш? Вони в парламенті один на одного намагаються поспихати відповідальність, а тільки на виборах починають жалітися, що їм нічого не дали зробити. Якби вони дивилися на народ не з висоти, а опускалися б трошки до людей, слухали б, що люди говорять… Мені дуже прикро, що не було об’єднання сил „Нашої України” та „Народного руху”. Я взнала лише зовсім недавно, коли закінчилися вибори, що блок Костенка йшов окремо від „Нашої України”. Я ж допомагала Костенку! Треба було таким же блоком, такою силою йти, як йшли на президентських виборах за Ющенка. Оце була б сила. Але наші політики нас роз’єднують! Якби вони ладненько жили, то й людям би був приклад! Це ж не чужі, це ж свої люди. Але так жити, виживати, як наш народ сьогодні, – це страх Божий! Молодь сучасних поетів та національних героїв мало знає і мало чує. Співаків знають лише тому, що їх бачити по телебаченню. Але ж самі хочуть співати, таке непереборне бажання – його бачити хоча б по тому, що для участі в „Караоке на Майдані” чергу з ночі займають. І наша сучасна пісня стає прямо на очах ближче до народної – більш романтичною, широкою, голосистою. Фестиваль „Країна мрій”, що його проводив Олег Скрипка, показав це.

— Радянська естрада значною мірою рекрутувалася з оперних кадрів. Як ви до цього ставитеся?

— А звідки нам тепер брати тих самих оперних співаків, хто їх буде формувати? Що до народної пісні, то вона така важка, що її й не хочуть співати. Бо ця пісня як коваль, – вона робить людину, здорову, сильну. Людина може співати 3-4 такти, це здорова людина. В селі так і було. Я вже задихаюся, а моя мати ще співає, і здоровим голосом співає. Це ж такі відчуття у тілі, коли починаєш співати народне, – коли попадає звук сюди, у межбрів’я, то аж голова крутиться, така могутня сила цього звуку. Але як відновити ту традиційну сільську культуру календарних пісень, коли ми вже зовсім забули, що таке Петрівка, що таке купальські пісні, що таке веснянки. Коли я тільки приїхала в Київ, думала, що веснянки – наче всі однакові. Та коли я зустрілася з Валентиною Борисенко, Ніною Божко, Людмилою Іваненко, я багато чого зрозуміла, мій діапазон розширився. Я розширила його саме на полтавській пісні, там такий специфічний мішаний спів, – три-чотири голоси, але звучать як вісім. Чоловіки, які підтримують верхній голос, звучать в октаві із сопрано.

— Кого з виконавців народної пісні ви шануєте?

— «Даха Браха» зовсім оригінально знайшли себе, – дуже цікавий діапазон голосів, колоритні співачки. І те, що поодягали ці шапки, – це дійсно знахідка на сьогоднішній день. Вони міські, але дуже добре впроваджують народну пісню, – ніби випрали її. Бо це ж бабусі ці пісні співали, а вони співають вже по-дівочому. І правильно – не треба імітувати голосів отих бабиних, співай своїм гарним голосом!

— Чи можете визначити, чому вас надихає українське бароко? Адже ви останнім часом співаєте барокові композиції у складі ансамблю старовинної музики…

— Бароко – світська культура. Це ж і є міська. Ще одна гілочка української культури, і вона теж потрібна. Але це зовсім інша музика, в ній обов’язкова легкість, така обмеженість у широті. Тиха музика, ніби спогад. Вона гралася обов’язково на інструментах дерев’яних. Якщо любовна лірика – то вживалася народна ліра, вона ж і в народі побутувала. Але барокову музику легше відновити, бо це ж міська музика.

— Чи ви вважаєте музику «на експорт» потрібною?

— Дуже потрібною! От болгари зуміли себе музикою у світі представити, треба і нам себе показувати. І не лише піснями. І економіку свою треба просувати. Ми б пустили багато чого у світ, але сьогодні йде страшна блокада наших товарів. Ми ж не можемо попасти навіть на ринок – бо там усе захоплено. Коли була в Америці, чула, що наші українські модельєри почали там свої речі продавати, і дуже добре ті речі йшли, бо були дешевші. Так місцеві власники підняли бунт, бо в них пропав бізнес.

— Як ви оцінюєте політизованість українців, яку сьогодні спостерігаємо?

— Мені здається, що в державі – дві держави. І кожна живе своїм власним життям. Є влада, а є народ, про який згадують напередодні виборів. Це ж сенсація на весь світ, такого ніде нема. Повірте мені, що це так. Я сьогодні не вірю – не вірю цій Верховній Зраді. Подивіться, – туди пішли в основному ті, хто гроші має! А як ці люди можуть зрозуміти тих, в кого їх немає? Як вони допоможуть іншим жити? Як їм зрозуміти більшу частину населення? Якби по селах поїздили, – подивились би, як я. Я не знаю, як по селах ті люди виживають! Але це не молодь винна, і не село винно, – це така політика, це такий уряд. А мені так хочеться, аби ті люди почали вже співати широкої і щирої пісні, аж до самого Неба!

Розмовляла Ольга Михайлова, «Политик HALL», № 28, май 2006