„Свой среди чужих, чужой среди своих”

Президент як ніхто інший вміє дати суспільству поживу для дискусій. Заява про необхідність братського порозуміння між ветеранами Червоної та Української Повстанської армій не стала новиною – бо не перша і, вочевидь, не остання, але підкинула дрова у вогнище вічних суперечок – „хто і кого переміг”, „хто і куди стріляв”, „хто і кому служив”.

Цікаво, на який результат сподівався Ющенко? Невже не зрозуміло, що у цій ситуації є тільки два продуктивних (з точки зору здорового глузду) рішення – або розв’язати проблему, або не чіпати її взагалі. Щось середнє – і тему актуалізувати, і знову нічого не зробити, - викликає відчуття фальші й аморальності намірів того, хто так вчиняє. Невже президентський секретаріат живе, за словами Осипа Мандельштама, „под собою не чуя страны”? Невже чиновники не можуть елементарно прорахувати бодай найперші наслідки ініціатив Президента, „как слово наше отзовется”?..

Мета Віктора Андрійовича шляхетна і зрозуміла. В Україні має нарешті зникнути соціальна, політична та психологічна нерівність старих людей, колишніх вояків ворогуючих армій. Вони мають прожити останні роки (місяці, дні?...) свого земного життя з усвідомленням немарності їхнього чину, втрати молодості й здоров’я.

Чомусь здається, що серце Ющенка розривається між непоєднуваним – міфом про радянських воїнів, „які врятували світ від фашизму” (саме тому в промові Президента з нагоди 9 травня є невипадкова теза „Перемога України разом з іншими націями була досягнута винятково могутньою волею простих людей, які захищали свою землю від неволі, рабства і зла”), і легендою про відчайдушних українських націоналістів, які „на грані двох світів творили нове життя”.

Звичайно, не можна всерйоз сприймати слова про те, що з кличем „За Родину, за Сталина!” радянські солдати воювали проти неволі, рабства і зла. Післявоєнні депортації західних українців, литовців, голод 1946-1947 рр., „справа лікарів”, „ленінградська справа”, „мінгрельська справа” тощо – є непоодинокими доказами того, що ніякої лібералізації режиму в післявоєнному Радянському Союзі не сталося. НКВД стало називатися МГБ-КГБ – ось і всі зміни.

З іншого боку, національно-визвольна боротьба галичан і волинян йшла не тільки „за волю і за долю”. Так, селянська армія воювала на своїй землі. За державність своєї нації. Але під переважаючим натиском війна була програна. Більше того, в результаті бойових дій саме від зброї повстанців загинули понад тридцять тисяч українців. Не кажемо вже про „остаточне вирішення” польського та єврейського питання на теренах Західної України.

Прочитайте спогади багатолітнього політв’язня польських, німецьких та радянських тюрем і концтаборів Данила Шумука про те, що робила СБ ОУН з поляками, чехами на Волині, як есбісти різали своїх єдинокровних братів-підпільників... Звичайно, є документи, які свідчать, що частина злочинів, які приписувалися УПА, скоювалися спецгрупами НКВД. Справа архівістів розібратися – де, хто і скільки.

Віктор Ющенко у своїй промові з нагоди 9 травня називає кілька імен, які, треба розуміти, мали б стати знаковими для процесу примирення – Олесь Гончар, Олена Теліга, Олексій Берест. Ряд цей дивний: письменник-соцреаліст, поетеса-націоналістка і замполіт, який брав участь в організації встановлення червоного прапора на рейхстазі. Звичайно, можна спробувати за допомогою телебачення „розкрутити” ці постаті, але навіщо? Для червоних ветеранів кумирами все одно лишаться Сталін і Жуков, для націоналістів – Бандера і Клим Савур. Для перших – Костянтин Сімонов, для інших – Улас Самчук.

Здається, тут компроміс недоречний. Варто просто заповнювати іконостас національних героїв портретами тих, хто того гідний. Щоб в історії війни „за українським рахунком” було виділене місце не тільки для очевидно другорядної постаті Героя України, земляка Президента з Сумщини Олексія Береста, але й Романа Шухевича і Тараса Бульби-Боровця.

Порозуміння по-ющенківськи можливе тільки в тоталітарній країні, якою була Іспанія за часів каудільо Франко. Там побудували меморіал всім – і республіканцям, і монархістам. В умовах незрілої демократії таке не можливе. Суть втоплять у суперечках. Отже, лідер країни має взяти на себе відповідальність за, умовно кажучи, „Національний проект „Примирення”. Стати куратором підготовки і реалізації окремих частин проекту. Скажімо, видати указ про визнання УПА воюючою стороною. Це не матиме великих наслідків у царині соціального захисту, але дозволить здійснювати деякі державні заходи в рамках реалізації президентської ініціативи. Далі – Інститут національної пам’яті. Далі – меморіальні знаки і перейменування вулиць і площ...

Що заважає президенту, разом з Київрадою, склад якої суттєво відрізняється від парламенту, ініціювати створення національного пантеону, де були б перепоховані найвидатніші борці за українську справу – від гетьманів до лідерів ОУН та дисидентів. А поки що – Калнишевський – на Соловках, Петро Дорошенко – у Підмосков’ї, Коновалець – у Голландії, Бандера – у Мюнхені, Андрій Мельник – у Люксембурзі, генерал Петро Григоренко – неподалік Нью-Йорку...

Хто не дає президенту зустрітися з ріднею Степана Бандери і з’ясувати їхнє ставлення до створення Пантеону – і де його будувати: в Києві чи у Львові? А поки що Оксана Андріївна Бандера отримує від глави держави орден княгині Ольги ІІІ ступеня. Чи треба розуміти, що для Ющенка Берест чи генерал Герасимов – герої і Герої України, а її брат, провідник ОУН Степан Бандера, – ні?!

Чому не було аудієнції глави держави з довголітніми членами ОУН чи хоча б із 93-річним останнім Головнокомандувачем УПА Василем Куком? Переконаний, що цьому заважає тільки брак волі.

Вульгарним видається підхід глави держави вирішити складну проблему у найпростіший спосіб – „обніміться ж брати мої, молю вас, благаю”. Незрозуміло – в якій формі має відбутися „подавання руки”. Круглі столи? Виступи в школах?

А може спільні паради? Можна собі це уявити на прикладі минулорічних подій напередодні Покрови, дня УПА, коли на столичному Хрещатику ліваки і проросійські партії не пустили кількох стареньких повстанців і невелику колону націоналістів на Майдан Незалежності. „Но пасаран!” – скандували ліві радикали – і націоналісти справді не пройшли.

А, уявіть, якби на чолі колони під православними хоругвами і національними прапорами йшов сам Віктор Ющенко... Але Президенту, здається, така ідея в голову не приходить. От крокувати кожен рік з ветеранами Герасимова і пити з ними фронтові сто грам – будь ласка... Пане Ющенко, роззуйте очі! Прихильників порозуміння з числа радянських ветеранів, Юхновських (Ігоре Рафаїловичу, вибачте – не знаю, яке у вас військове звання), у країні одиниці, а генералів Герасимових – тисячі!

Ющенко рік тому казав, що бере під свій контроль „системне соціальне забезпечення інвалідів війни, учасників бойових дій і національно-визвольної боротьби, партизанів і борців антифашистського опору, колишніх в’язнів нацизму, трудівників тилу, дітей війни... Україна не має права обділити увагою кожного, хто страждав за її волю”. Слова правильні, але що конкретно зроблено для реалізації цих благих намірів. Тиша.

Вахтанг Кіпіані