Дайош другий тур виборів, але вже на Банковій!

Здається, Президент визначився. Це стало зрозуміло з його суботнього радіозвернення. Взагалі, трохи дивно все це було обставлено. Проанонсували, що буде звернення Ющенка до народу по радіо. Як потім з’ясувалось, його знімало також телебачення. Для чого були такі нікому не потрібні хитрощі, зрозуміти тяжко. Але то таке...

Головне, що ми почули ґрунтовну позицію першої особи держави на те, що називається попередніми результатами виборів. Не можемо не погодитися, що вибори пройшли в демократичній атмосфері. Можемо навіть стверджувати, що в занадто демократичній. Чомусь на пострадянському просторі демократія дуже часто асоціюється з відвертим бардаком. Чи не тому Уїнстон Черчілль назвав цей вид державного устрою одним з найгірших. Єдине, що він додав, то це те, що людство поки що не відшукало кращого.

Я був довіреною особою Віктора Андрійовича на одному з київських округів восени 2004 року. Тому побачив всю кухню виборів зсередини: списки, комісії, хід голосування, підведення підсумків. Хочу сказати, що при наявності 2-4 спостерігачів на кожній дільниці можна добитися практично повного контролю над ситуацією. Треба тільки, щоб ці спостерігачі не були заангажовані самими авторами фальсифікацій. Варто мати окрему розмову про організацію виборів в цьому році, бо те, що відбулося, вимагає докорінних змін.

Але повернемося все-таки про звернення Президента. Воно було витримано в досить спокійному, конструктивному дусі. На щастя, він читав підготовлений текст, що не давало йому можливості розтікатися «мыслью по древу». Його звичайна манера виступів часто-густо має такий неконцентрований вигляд, що втрачаються наголоси думок, які йому хотілось би донести.

Перше, що дивує, то це орієнтованість на можливість перерахунку голосів по всіх дільницях. Той, хто добре знайомий з цією справою, мабуть, чітко уявляє собі фантасмагоричність такої пропозиції. Мій Дніпровський район. Десь далеко за 200 тисяч виборців. Добрих сотні дві мішків бюлетенів. Їх треба розкрити, перерахувати, знову запакувати. Все це в одному приміщенні за наявності десяти чоловік в тервиборчкомі, який буде це здійснювати. Якщо відвести десь біля двох годин на кожну виборчу дільницю (а це мінімальний час), то кругом-бігом набіжить біля трьохсот годин часу. А з перервами на відпочинок це буде складати біля 20 діб. Цифра просто захмарна.

Головне – на це має бути чітка підстава у вигляді рішення суду. І по кожному окремому випадку має бути подано вмотивовану скаргу по кожній з виборчих дільниць. А не взагалі, як прагнуть деякі, згідно з постановою Верховної Ради. Що, до речі, не передбачено жодним законом. Тому треба дуже обережно пропонувати такі новації в дусі тепер вже не революційної, а демократичної доцільності. Колись це вже Україна пройшла в 20-30-х роках. Наїлися досхочу.

Головним же у виступі Ющенка було його бачення на результати виборів і наступні дії влади. Не можемо не погодитися, що відбувся подальший крок у бік відсіювання маргінальних політичних сил. Він був ще більш чіткий, аніж у 2002 році. І це навіть при зменшенні прохідного бар’єру до 3%. Зараз поступово починає переважати думка, що треба або повернутися до 4% позначки, або навіть зробити її ще більшою. В Росії, яка для багатьох політичних сил є дуже цінним дороговказом, ця планка піднята до 7%. Варто було б про це пам’ятати великій прихильниці російських політичних свобод - полум’яній пані Вітренко.

І далі пан Президент вдається до дуже цікавої трансформації усталених в світі методів формування влади у післявиборчий період. Не лякаючись, хотів би нагадати зазвичаєний в цивілізованих суспільствах метод пошуку. Голова держави (президент, король, іноді – королева) доручає лідеру політичної сили, яка набрала найбільшу кількість голосів, формування уряду. Той зустрічається з лідерами інших парламентських фракцій з тим, щоб заручитися підтримкою потрібної кількості голосів під час голосування за уряд. Іноді цьому передує чисто формалізоване утворення правлячої коаліції. Є певні модифікації, але в основному це виглядає так.

Якщо не виходить у цієї політичної сили, передають естафету наступній за чисельністю фракції, і так далі, доки не буде вичерпано час, що відводиться законодавством на це дійство. У нас ця справа в нашій пореформеній Конституції не виписана належним чином. До речі, мається нова редакція Регламенту Верховної Ради, де цю процедуру виписано окремим розділом. Але щось не чути, щоб якась із структур займалася формуванням коаліції у відповідності до процедури, що мається у Регламенті.

Я вже не вперше наголошую, що Президент формально, окрім того, що він є гарантом Конституції, жодним чином не залучається до проблем формування коаліції. Окрім, зрозуміло, висловлювання думок і побажань. Тим не менше, Віктор Андрійович доручив Юрію Єханурову займатися цією справою. Це ж чому? Як прем’єр-міністру? Начебто, до його функцій це не належить. Як лідеру однієї з фракцій? Так ця фракція зайняла тільки третє місце за чисельністю голосів. Воно, звісно, місце призове, але до нього є ще два призери, на більш високих сходинках.

Може бути також інший підхід до цієї справи. Саме для нього, здавалось, і прийшли політичні сили, які стояли пліч-о-пліч на Майдані. Вони створюють коаліцію, яка має десь 241 голос, і формують уряд. І ось тут починається дивне. Вже доводилось говорити про те, як зустріли цю ідею політичні сили, які мають ввійти у згадану структуру – БЮТ, «Наша Україна» та СПУ. БЮТ підтримала цю ідею ще задовго до виборів. Нашоукраїнці крутили своєю точкою зору, як циган сонцем. Соціалісти практично беззастережно приєднались до пропозиції.

«Наша Україна» продовжує відтягувати час. І ось, нарешті, сам Президент підтвердив, що бажаною має бути спілка саме тих сил, що відстояли вільний вибір українців тоді, взимку, на Майдані. Начебто, поставлено всі крапки.

Але з’ясовується, що все це не зовсім так. Пан Президент уявляє собі подальше таким чином. Спершу всі вказані політичні сили підписують певну декларацію, щось на зразок протоколу про наміри. Потім виробляється спільна програма на основі того, що пропонують члени коаліції. Після цього лише може йти мова про розподіл портфелів. Тобто пропонується новий, другий тур виборів. Тільки вже народ, виборці, в ньому участі не прийматимуть.

Здається, ніде в світі нічого подібного не відбувається. Наріжним каменем є кількість поданих голосів. Причому, пальму першості, функцію створення коаліції презентують тій політичній силі, яка набрала в цьому розкладі найбільший відсоток голосів. Так роблять всі. Віктор Андрійович відступає від загальновживаного порядку речей. Або як у того героя Івана Малковича, у котрого «ліві двері справа».

Було любо-дорого дивитися, як Ромцьо Скрипін мало не ґвалтував Тимошенко своїм бажанням отримати відповідь на питання: «А якщо члени коаліції будуть проти її прем’єрства, то вона піде в опозицію чи ні?» Давайте порахуємо: всього три сили мають з урахуванням бонусів від партій, що не пройшли до парламенту, 243 депутатських мандата. Або кожна окремо в такій пропорції: БЮТ – 53,1%, «Наша Україна» - 33,3%, тобто рівно третину; СПУ – 13,6%. Які ще треба докази для того, щоб засвідчити преференцію БЮТу у призначенні запропонованої ними кандидатури на посаду прем’єра?

Не може бути навіть мови про якісь інші кандидатури, бо люди своєю позицією віддали перевагу саме цій силі, і воля людей має бути виконана. Тому, передчуваючи таку можливість, Банкова та інші владні сили так заперечували проти терміну «всенародні вибори прем’єра». Один з начільників Секретаріату Президента – Анатолій Матвієнко – говорить, що має бути віднайдено якесь геніальне рішення з цього приводу. Дійсно, треба бути генієм політичної збоченості, щоб віднайти метод, як піти супротив волі народу.

Пан Порошенко тому ж таки Скрипіну доводив щось схоже на таку геніальність. Якщо не відбудеться консенсусу у виборі кандидатури на посаду прем’єр-міністра, то варто навіть піти на перевибори. Дійсно, коли нашоукраїнцям вдалось би протягнути таке рішення, я не впевнений, що вони зможуть при такому переголосуванні подолати той трьохвідсотковий бар’єр. Вони своїми намаганнями відкараскатися від підписання принципової угоди щодо майданної коаліції ще до виборів досягли того, що за якихось два тижні помінялися з БЮТом місцями у рейтингу уподобань електорату.

Логічним має бути такий шлях. Всі три сторони підписують угоду про коаліцію з чітким принципом розподілу портфелів. Після чого займаються весь час, що залишається до моменту закінчення процедури (а це два місяці після офіційного оголошення результатів виборчих перегонів), питаннями програми роботи уряду і розподілом посад по всій ієрархічній драбині. Нічого геніального тут не потрібно.

Не треба тільки поправляти народ. Він чітко визначив перевагу своїх уподобань трійці політичних сил помаранчево-рожевого кольору. В свою чергу, також треба добре читати закони нашої держави. І тоді вдасться уникнути багатьох фантазій, які доволі часто поселяються в головах наших керманичів.

Зокрема, в щойно прийнятому Регламенті Верховної Ради визначено, що кандидатура на посаду прем’єр-міністра визначається на зборах коаліції і обирається простою більшістю членів коаліції. Тому в об’єднанні БЮТ, «Наша Україна» та СПУ абсолютно чітко пройде кандидатура Юлії Тимошенко. Бо сила, яку вона очолює, має, як ми вже переконалися, 53 з малим відсотка голосів в коаліції такого складу. Якщо, звісно, не буде зроблено кроків з перекуповування голосів. Така ж сама ситуація буде в разі коаліції з синьо-білими. Там вони завжди будуть мати переконливу більшість і можуть спокійно проводити свою кандидатуру.

Дуже багато говориться про те, що помаранчева коаліція має будуватися на беззастережному виконанні програми Президента «Десять кроків назустріч людям». Я і сам особисто підтримую в цілому програму. Проте, хотів би зазначити, що програма Президента не має жодного формального значення, а несе виключно моральну функцію. В статті 85 Конституції чітко встановлено, що визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики належить до повноважень Верховної Ради України. Президент у цьому сенсі зобов’язаний звертатися з щорічними і позачерговими посланнями до парламенту про внутрішнє і зовнішнє становище. А також представляти «державу в міжнародних відносинах, здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави». І не більше.

Слід також достеменно уяснити, що Президент України виступає від імені держави, себто, тієї управлінської машини, яка слугує народу. Виступати ж від імені народу доручено Верховній Раді України, як про це було засвідчено в одному з роз’яснень Конституційного Суду. Таким є баланс повноважень в нашій державі. Часи благословенного Леоніда Даниловича пройшли, і не личить демократично обраному Президенту забувати про це. Йому вистачить функцій, щоб працювати задля народного добра. Аби йому мати снагу виконувати їх в повному обсязі.

Саме тому не варто вдаватися до організації імпровізованого другого туру парламентських виборів у стінах Секретаріату Президента. Ще раз наголошую: народ свій вибір зробив. І народний Президент повинен йому слідувати. Або тоді він не народний. В що я, наприклад, не хочу вірити, попри все, що відбулось. Плями є і на Сонці, але воно все-таки Сонце.