Не стомлена Тимошенко – «блактина» мрія Олександра Третьякова

Спілкуватися із цим політиком було цікаво хоча б тому, що він останнім часом мало з’являється на публіці. Відповідно питань до нього назбиралося багато. Сьогодні Олександр Третьяков – один із керівників виборчої кампанії Блоку «Наша Україна». Але говорили ми з ним не лише про сьогодення й політику.

«Я пишаюся тим, що жодного разу не зрадив себе й команду, у яку прийшов»

– Почнімо з вашого минулого, про яке мало що відомо. Ви служили в армії, коли проголосили незалежність України. Як ви це сприйняли?

– У 1991 році я навчався в Київському вищому радіотехнічному інженерному училищі імені маршала Покришкіна. Тоді ми ще не дуже розуміли, що відбувається. Нас, курсантів, у політику не надто й посвячували. Викладали політекономію, Леніна, Маркса, Енгельса. Тому якоїсь особливої дискусії на цю тему не було.

Найпалкіші суперечки були в нас у дні ГКЧП. Військові мене зрозуміють. У мирний час боєприпаси за статутом зберігаються «у цинку». Коли грянуло ГКЧП, автоматні магазини було вже споряджено. Каска та бронежилет у кожного лежали напоготові під ліжком. У дворі стояли БТРи з увімкненими двигунами. Чекали наказу. І ось тоді в нас були відчайдушні суперечки: стрілятимемо чи ні?

– До чого схилялися?

– Звісно, не стріляти! Як можна стріляти, коли по той бік твої однокласники?

– А якби дали команду?

– Дуже складне питання. Ми тоді були вже не першокурсники. Усе ж таки четвертий курс. Я впевнений, що ми злочинних наказів не виконували б.

– Тобто політика для вас починалася тоді?

– Ні, вона починалася не там і не тоді. Мій вітчим був дипломатом, із 1967 по 1998 рік працював у Нью-Йорку. Удома в нас часто бували дипломати й політики. Я багато спілкувався з діаспорою. Мені тоді вперше стало прикро, що я не розмовляю українською. Під час цих зустрічей до мене прийшло розуміння історії України й цінності її незалежності. Я серйозно замислився про майбутнє своєї країни. А в політику мене привів Геннадій Удовенко, давній друг нашої сім’ї. Я прийшов до нього за порадою, сказав, що хочу спробувати себе в політиці. Він сказав: «Щоб допомогти країні, зараз треба бути в опозиції, з Ющенком. Ти не боїшся?» Я відповів, що розумію, на що йду. Я для себе все вирішив і пишаюся, що жодного разу не зрадив себе й команду, у яку прийшов.

– Ви були членом Народного руху...

– Так, був. 2001 року з’їзд довірив мені місце в першій десятці виборчого списку. А далі, відповідно до міжпартійної домовленості, мене включили в список «Нашої України».

– Вам близька ідеологія Народного руху?

– Моя ідеологія – це незалежність України. Особливо щодо колишньої Російської імперії.

«У Росії залишаються імперські замашки»

– Сьогодні українсько-російські відносини загострилися. Чи не загрожує це незалежності України?

– Ми не втратимо незалежності, у цьому я не сумніваюся жодної хвилини. Україна як незалежна держава відбулася. Це перше. Згоден, відносини з Росією достатньо складні, тому що в Росії залишаються імперські замашки. Це друге. Ми сьогодні починаємо розмовляти як рівний із рівним, і це непросто. Кремль завжди хоче домінувати. Але Росія – наш північний сусід, а сусідів не вибирають. Ми маємо виявити політичну майстерність – узяти максимум корисного для України в цих відносинах.

– Тобто потрібно активніше відстоювати свої національні інтереси?

– Так, політика – це мистецтво компромісу. Не завжди потрібно виявляти лише впертість. Як то кажуть, бути двома баранами на мості.

Але є питання принципові, наприклад, про Чорноморський флот, питання про маяки. Маяк стоїть на території України – і раптом він стає російським...

Те саме стосується й вартості базування ЧФ на території України. Орендну плату потрібно підвищувати. Це правда. Для такої країни, як Росія, у перекладі побутовою мовою, 98 мільйонів – це кишенькові гроші. Ми розриваємо порочне коло: ви нам – дешевше газ, а ми вам – дешевше ЧФ. Із цим бартером давно слід покінчити.

– Але ж така схема влаштовувала російську сторону?

– Ви знаєте, це йшло з обох боків. Ту владу, яка була 14 років у країні, це влаштовувало. Ту владу, яка зараз у Росії, це теж влаштовує. Але ми живемо в третьому тисячолітті й потрібно будувати ринкові, взаємовигідні, відносини. Газ має коштувати стільки, скільки він коштує. І перебування ЧФ Росії в Україні має коштувати стільки, скільки це коштує. Президент Ющенко завжди казав: давайте наберемо 10 основних пунктів порядку денного українсько-російських відносин. Зрозуміло, серед них – кордони, Чорноморський флот, газ. Давайте крок за кроком, але неухильно вирішувати ці проблеми. На жаль, уряд, який тоді був, просто не хотів цим займатися.

– Ви маєте на увазі уряд Тимошенко?

– Так, звичайно. Бо для того уряду катання на ковзанах було важливіше за вирішення проблем українсько-російських відносин. За дев’ять місяців жодне питання з Росією не було врегульовано. Хіба не знали навесні, що потрібно буде вирішувати проблеми з газом? Знали. Але займатися цим довелося урядові Єханурова та Президентові.

– Давайте ще трохи про минуле. Із чого ви починали свою кар’єру в бізнесі?

– Я починав у нафтовому бізнесі. Із часом ми увійшли до п’ятірки найбільших нафтотрейдерів в Україні, переробляли на рік до 1,5 млн. тонн нафти. Це дуже багато, близько 15 відсотків від того, що тоді споживала Україна.

– Чому ви залишили бізнес?

– Ви знаєте, там я вже досяг усього, що мені було цікаво. Коли ми починали займатися бізнесом, мені було 24 роки, був азарт. А в 30 його вже не стало. Напевно, прийшов час реалізувати себе в новій якості.

«Наша Україна» витримала головне – випробування владою»

– Ви сказали, що багато чого досягли в бізнесі. А яку планку ставите собі в політиці?

– Я ставлю планку не для себе, а для команди, у якій працюю. Хочу, щоб партія «Наша Україна» стала найвпливовішою політичною силою в Україні. І ми все для цього робимо. Невдовзі ми прийдемо до трьох-чотирьохпартійності. На вибори тоді йтимуть не 45 партій, а 5–6. І я упевнений: «Наша Україна» буле лідером.

– Але для цього їй треба витримати важкий сьогоднішній період...

– «Наша Україна» витримала головне – випробування владою. Бути в опозиції в якомусь сенсі простіше: там є мета, зрозуміло, як то кажуть, «де наші, де німці».

А ось бути при владі набагато важче. От скажіть, скільки «Нашій Україні» років? Я впевнений, що 90 відсотків населення скажуть – років п’ять. А партії тим часом тільки-тільки виповнюється рік. За рік «Наша Україна» пройшла шлях, який інші не пройшли й за п’ять. Ми поставили перед собою високі цілі й не збираємося знижувати планку. У нас достатньо талановитих і розумних людей, які знають, як має розвиватися країна. Ми не будемо винаходити український велосипед.

– Але ж кожна країна проходила свій шлях...

– Кожна країна має розвиватися своїм шляхом, але при цьому брати в інших усе найкраще. Європейські демократії вже пройшли дорогою розвитку, накопичили певний досвід. Україні варто зважати на цей досвід, аби виграти час, не повторювати чужих помилок.

Тому про коаліцію треба говорити зараз, після 26 березня не буде часу на розхитування. Уже сьогодні ми серйозно думаємо про те, яка буде розстановка сил у парламенті.

– І яка ж?

– Звичайно, «Наша Україна» матиме близько 25 відсотків, приблизно стільки ж Партія регіонів. Думаю, близько 15 – БЮТ. А Литвин, соціалісти, комуністи – до 7 відсотків кожен. Але точно знаю, кого б я не хотів бачити в парламенті, – Блок «Не Так».

– Чому?

– Тому що ми – «Так!». Якщо в них Блок «Не Так», значить вони самі не такі. Як ви яхту назвете, так вона й попливе... Не хочеться казати погане про першого президента, але й Леонідові Макаровичу, і Вікторові Медведчуку час уже піти з політичної сцени. У них була можливість щось зробити для України, для людей. Що вони зробили – усім добре відомо. І я думаю, вони самі розуміють, що сьогодні вони – минуле української політики. Навіть якщо раптом подолають 3 відсотки, то їхня межа – бути чиїмсь сателітом і вирішувати свої дрібні бізнес-інтереси.

«Шарикових у парламенті не буде»

– Усе ж таки переговорний процес про створення коаліції закінчиться до виборів чи ні?

– Я вже казав, «Наша Україна» зробила абсолютно правильно, що ініціювала ці переговори. Ми в першу чергу домовляємося про принципи. Головне в коаліції – спільні ідеали, цінності, єдине бачення шляхів розвитку держави. Украй важливо сформувати дієздатну демократичну більшість. Адже від цього залежить, як працюватиме парламент й уся країна в наступні п’ять років.

– Ви вірите, що це можливо?

– Абсолютно. У парламенті буде багато досвідчених політиків. Домінуватиме принцип командної гри: є рішення фракції, і його треба виконувати. Це закон. Безглуздо йти за принципом Шарикова, мовляв, «не згоден з обома». Думаю, шарикових у парламенті не буде. А що стосується коаліції, важливо, що ми вже в діалозі, адже найскладнішим було його розпочати.

– Але відбувається він якось дивно, через ЗМІ...

– Не тільки. Але й через пресу – це нормально. Краще спілкуватися офіційно, публічно, прозоро, щоб не було ніяких двозначностей.

– Яке найголовніше питання майбутньої угоди?

– Наші домовленості мають дати відповідь на ключове питання: чи зможе коаліція стати опорою Президентові? Це найважливіше. Решта – це технічні питання.

– А хто із цим не згоден?

– Не можу сказати, що хтось публічно заявляє про свою незгоду. Усі нібито й погоджуються, але при цьому дехто починає ухилятися від процесу. А в нас позиція непохитна: лідер – Ющенко. Коаліція, яку буде створено, повинна підтримувати й утілювати в життя ті позиції, які закладені в програмі Президента України Віктора Андрійовича Ющенка.

– Але з новою Конституцією після виборів мають змінитися взаємовідносини гілок влади?

– Так, повноваження гілок влади змінюватимуться, але ми повинні розуміти, що у свідомості людей всенародно обраний Президент є лідером нації. Це неписане правило, це частина нашої політичної культури. І парламентська більшість, і уряд, щоб бути ефективними, мають діяти у згоді з Президентом.

– Як ви прокоментуєте слова Івана Плюща про те, що не можна виключати з переговорного процесу після виборів Партію регіонів?

– Моя особиста точка зору така: коаліція повинна бути «помаранчевою». І це константа. Якщо до вже сформованої «помаранчевої» більшості захочуть приєднатися інші, – вирішуватимемо.

«Юлії Тимошенко треба трохи відпочити»

– Як ви ставитеся до ідеї Президента провести після виборів референдум щодо Конституції?

– Узагалі позитивно ставлюся до того, що в людей питають, як має розвиватися країна. Людям треба пояснювати, що таке нова Конституція. Тим паче що питання в них уже виникли. Мене, наприклад, часто запитують: чому через кілька днів після набуття чинності змін до Конституції парламент зробив спробу відправити у відставку успішний уряд Єханурова? Люди дивуються, що вони там таке прийняли, що тепер не можуть домовитися. 2004 року народ не хотів Кучми при владі. Але ніхто не казав про те, що владу потрібно забрати в Президента. Хотіли забрати владу в Кучми. Тому з’явилася ідея передати повноваження парламенту, адже на той час парламент був найдемократичнішим органом.

– А сьогодні?

– А сьогодні, переконаний, оскільки в Президента високий рейтинг довіри, люди чекають, що в парламенті сформується пропрезидентська більшість. Думаю, що на виборах вони не захочуть віддати владу бандюкам.

– Ми постійно живемо від виборів до виборів. Може, треба ламати цю традицію?

– Я стверджую: буде в парламенті демократична більшість – наступні три з половиною роки ми працюватимемо спокійно. Не можна ж за рік усе зробити. Згадайте: прийшла нова команда. Спочатку змінили чиновників у виконавчій владі. Восени ми повинні були вийти на нормальний режим роботи, тому що в перші півроку треба було «вбити дракона». Але, на жаль, уже у вересні, ті, з ким ми стояли пліч-о-пліч на Майдані, почали виборчу кампанію. Почалося: одна заява, друга, третя. Ті плани, які ми будували, були зламані нашими колишніми союзниками. І тепер ті, хто дестабілізували ситуацію, стверджують, що вони підтримують Президента. Верх цинізму.

– Але Юлія Тимошенко й зараз стверджує, що вона насправді з Президентом...

– Юлія Володимирівна – взагалі дивна людина. Вона останніх 8 років постійно воює. Жодна нормальна людина цього витримати не може. Починає змінюватися психіка, спосіб мислення. Потрібно зійти зі стежки війни. Потрібно якось роздивитися навколо, навіть просто відпочити. Юлія Володимирівна давно не відпочивала. Вона постійно з кимось воює й каже, що ось вона нізащо не відпочиватиме. Може, все-таки варто? Їй потрібно трішечки душевної рівноваги. Можливо, йогою зайнятися...

– Чому саме ви постійно перебуваєте під прицілом політичних опонентів, проти вас намагаються використати чорні піар-технології, озвучити нібито компромат?

– Якщо проаналізувати всі спроби інформаційних атак на нашу партію, то чітко видно: головними мішенями завжди були кілька чоловік. На мій погляд, це люди, які є становим хребтом партії. Без зайвої скромності скажу, що, напевно, маю право віднести себе до таких людей. Ще до президентських виборів я був серед тих, хто висунув і відстоював ідею про необхідність партії Ющенка, яка стала б ядром для об’єднання всіх демократичних сил. Після інавгурації Президента ми створювали єдину пропрезидентську партію. У важкі часи минулої осені ми не дозволили розколоти «Нашу Україну», не дозволили «розчинити» партію (чого багатьом би хотілося). Партія повірила нам, ми зберегли її як могутню політичну силу, яка своєю головною метою бачить реалізацію програми Віктора Ющенка. І якщо для досягнення цієї мети мені доведеться витримати нові випади, брехливі звинувачення з боку політичних опонентів, – я до цього готовий.

– Якщо вам запропонують після виборів посаду в уряді, ви погодитеся?

– Зараз я працюю на нашу перемогу на виборах. Ця робота забирає весь мій час. Не буду приховувати, що думаю і про те, яку роботу здійснюватиму разом із нашою командою після виборів. Я готовий працювати там, де вирішать Президент і партія. Хочу, щоб потім можна було гордо сказати: ми це зробили. Це найважливіше.

Закінчивши довгу розмову про політику, ми вирішили запитати в Олександра Юрійовича про особисте. Тим паче що й настрій був гарний.

Його дружина – із села Чабани під Києвом. Маленькій доньці всього два з половиною роки. Як зазначив Олександр Юрійович, на відміну від нього самого, вона розмовляє українською мовою. Тут не тільки вплив дружини, а і його бачення майбутнього дочки. Узагалі він дуже любить свою сім’ю, усі вихідні намагається проводити вдома.

– Я можу бути там таким, як я є, – каже він. – У всякому разі, там не скажуть, що ти зробив щось не те.

– Ви любите подорожувати?

– Так.

– А де найбільше подобається за кордоном?

– Подобається Рим – Вічне місто. Ще люблю Нью-Йорк.

– Чому?

– Напевно, тому, що я приїздив туди до батьків, і мама мені смажила котлети.

– У Нью-Йорку – котлети? А ви самі готуєте?

– Яєчню (сміється).

– А яка ваша улюблена страва?

– Картопля в будь-якому вигляді.

А ще в Олександра Третьякова живе «страшний» собака вагою аж 6,5 кілограма. Шицу – то порода така. Також у домі живе «політично грамотний» папуга, який промовляє не просто слова, а цілі гасла: «Разом нас багато!», «Бандитам – тюрми!». Його пернатий родич у фільмі «Помаранчеве небо» – не вигадка сценаристів. Узагалі, Олександр Юрійович вважає себе практично щасливою людиною.

– Коли б не та ситуація, яка склалася минулої осені, можна було б сказати, що мені все легко дається. А зараз я знаю, що велика політика – це велике випробування. Тільки тепер у мене є упевненість, що я його витримаю.

діана ДУЦИК, ян ЛЕПЕТУНhttp://www.bezcenzury.com.ua