Червоне – це любов, а біле – не журба

Пам’ятаєте афоризм Козьми Пруткова: «Коли на клітці зі слоном написано «лев», не вір очам своїм»? От і я, побачивши в газеті «День» світлину з портретом Михайла Гориня, але з підписом «Богдан Горинь», вирішив не повірити очам своїм. Тим більше, що світлина супроводила статтю саме про Богдана Гориня.

Видео дня

Та в першу чергу мене зацікавила сама стаття. Про нашого відомого дисидента, одного з могутньої трійці братів Горинів. І все було б добре, якби не одна фраза автора – Дмитра Павличка. Проте, зміст її гранично вторинний, заяложений. В народі про таке кажуть: невістка винна. А хто у нас зараз виконує означену функцію невістки? Її, виявляється, хвалять російські політологи. За підтримку політики приєднання України до ЄЕП і надання російській мові статусу державної. Дійсно, колись Тимошенко, ще коли була прем’єркою, таки із зацікавленістю говорила про ту структуру. Так і Ющенко напровесні мало не до інфаркту довів національно занепокоєну публіку чимось схожим.

Та тільки у таких випадках я згадую одного зі своїх викладачів, професора Вайнберга. Людина він був мудра. І завжди вчив нас не лаятися з дуже затятими опонентами: «Та не сваріться, Бога ради! Задушіть в обіймах». Так і тут. Як краще з тією маячнею боротися? Зацікавлено і побільше говорити. Створити комісію «щодо». Краще навіть декілька комісій. За тією бюрократичною тяганиною напруга спаде, а там, може, й забудуть.

Якщо ж говорити серйозно, то коли мене питають, куди рухатися Україні, мені спадає на думку дилема. Є коло мого дому два базари. Один великий, справжнє торжище. А другий – малий, якихось десять бабів приїжджають з села зі своїм нехитрим скарбом. А мені і самому хочеться щось продати. То куди я піду? Та, звісно, туди, де людей більше.

Співвідношення російського ринку і ринку ЄС співставляється, як 1 до 12. Нас вже років десять лякають, що не втрапимо на європейський ринок. Але потроху, потроху, а справа таки міняється. В 1996 році доля Росії в нашому експорті складала 38,7%, а всього до країн СНД – 51,4%. А у 2004 році до Росії пішло тільки 18% наших товарів, а загалом до СНД – 26,2%. Гойднулося коромисло до інших країн. Частка Європи зросла в 1,5 рази за цей час: з 24% до 36%.

І ось тільки останнього року світова ринкова кон’юнктура склалася так, що суттєво збільшилася частка Росії і СНД у нашому експорті: 22% і 31% відповідно. А це значить, що за один лише рік ці частки зросли майже на чверть. Вражаючі темпи. Ну і зрозуміло, за законом про збереження енергії, на 12% впав експорт до іншого світу.

З імпортом і минулого року, як і всі останні роки, відбувається поступове, але невідпорне зменшення частки Росії і країн СНД. Минулого року вперше обсяги імпорту з країн СНД склали меншу величину, ніж з іншого світу: відповідно 48% і 52%.

Така тенденція не є загрозливою для нас, бо з Росії та СНД до нас імпортується менш високотехнологічна продукція. За останні роки доля машин та всілякого устаткування зросла із 16,6% до 26,2%, тобто збільшилася в 1,6 рази.

Варто звернути увагу на одну цікаву деталь. За тих десять останніх років двічі відбувалось різке збільшення частки нашого експорту до Росії. Хоча загальна картина десятиліття мала зворотній характер. Так от, ці два періоди припадають на роки керування Ющенка. В 2000 році, коли він був прем’єром, цей ріст склав у загальновартісному обсязі 47,6%, тоді як весь експорт зріс на 25,8%. В 2005 році урядом керували помаранчеві прем’єри. І хоча весь експорт зріс лише на 5,6%, частка Росії зросла, як ми уже відзначали, на 22%.

Чомусь так обидва рази виходило, що коли при владі є так звані «антиросійські» сили, справа в торгівлі з Росією суттєво покращується. І керівники зустрічаються рідко, і взагалі навіть без краваток. А торгівля росте. От тільки потім починаються дивні речі.

З боку Росії відбуваються зовсім неадекватні дії. Негайно починаються, ну, якщо не війни, то різкі, недружні заходи. Хоча, яка може бути в економіці дружба? Дружба дружбою, а тютюнець аж ніяк не навпіл. Тоді із зими 2001 року почався черговий карамельний бій. За ним ввели обмежувальну квоту на труби. І пішло, і поїхало. Наш експорт до Росії почав різко обмежуватися. За один тільки 2002 рік частка експорту до Росії з’їхала на 27%.

Щось подібне починається зараз. Тут тобі і м'ясо, потім - молоко. Як завжди, карамелі теж не забувають. До того брати-росіяни загралися, що в запалі пропустили у себе самих соляну кризу. Але і тут без якихось дрібних злостивостей не обходиться. Он уже у Воронежі з’явилися листівки, що українці, аби помститися за газові проблеми, не везуть до Росії сіль. Все виглядає зовсім не так. Україна, навпаки, збільшує поставки солі до Росії. До речі, 30% російського ринку солі забезпечується з України.

Чи є ці останні наші негаразди результатом бажання російського керівництва насолити нам, українцям? І так, і не так. Чого більше? Та все ж таки спроби поставити нас на місце превалюють в діях адміністрації Путіна. Щоб життя медом не здавалось.

Росіяни вже 7-8 років взялись за організацію дійсно високофахового контролю власних харчових продуктів. Аби убезпечити себе врешті-решт від недоброякісних харчів. Наші ж харчовики з року в рік, збільшуючи обсяги виробництва, на своє «секьюріті» на перепоні недобросовісних ділків не дуже-то звертали увагу. І занедбали цю справу. Тому бити наші ветслужби і служби споживстандарту є за що.

Але чому оце саме зараз взялися за нас наші «друзі»? Та ще й які драконівські методи намагаються застосувати. Тому загальне враження від всіх цих дій російської сторони не дуже гарне. А точніше сказати, зовсім не гарне. В інших подібних війнах дії наших партнерів не відрізняються різноманітністю. «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать» - так і вбачається за цими російськими ескападами.

Колись радник Путіна з питань економіки Андрій Іларіонов назвав подібні дії своїх земляків безглуздими. Бо, по-перше, таким чином російські покупці примушені купувати товари за більш високою ціною. А по-друге, це певним чином розбещує відповідних російських виробників.

Інша справа, що ми самі не бачимо подібного у себе. Дійсно ж сказано у Святому письмі: «І чого в оці брата свого ти скалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?» Цими днями багато говориться про не дуже проукраїнську поведінку індійських покупців «Криворіжсталі». Бачте, їх не влаштовує український кокс. Та, здається, їх більше не влаштовує наша ціна на цей продукт при тому рівні якості, який пропонує наш виробник.

Як на мене, поява у нашому металургійному господарстві іноземного власника може тільки прискорити реформи у цій галузі. Хоча частка «Міттал Стіл» у нашому переділі складає тільки 20%, але не враховувати, що його вплив на перебіг подій у цій галузі є таки суттєвим, було б істотною помилкою. Це саме той випадок, коли «на те й щука у річці, аби карась не дрімав».

Тому і дії росіян мають роль такого собі каталізатора у розвитку нашої економіки. Але почасти їх вчинки нагадують дещо протилежне. Так, наші газові переговорники наламали достатньо дров, але ті відверто брутальні підходи російської сторони не мають нічого спільного з діями стратегічного партнера. Ось тільки нам не варто переступати межу на дорозі компромісів.

Панові Павличку, як і багатьом моїм колегам з помаранчевого табору, варто було б краще прислухатися до порад відставленого пана Іларіонова. Він акцентував: «Робіть все можливе, щоб утриматися на своїх позиціях в газовій сфері. Скільки можете, не здавайте призначену ще в 2004 році ціну на газ». Цитую не абсолютно точно, але зміст його порад був саме такий.

Повірте мені, що у бутність свою послом у Росії я щонайперше вивчив технічні можливості росіян перекрити ту славнозвісну газову заслонку. А за ті три роки погроза вчинити таке висловлювалась. Так от, що наші спеціалісти, що спеціалісти з Росії говорили: зробити це без жахливих наслідків саме для господарів газу – росіян – просто неможливо. Варто згадати, що найбільш затяту позицію чомусь займали саме ті, хто був родом з України. Не всі, звісно, але деякі наші вже так старалися, що далі нікуди.

Тому оті всі балачки про сотні Алчевськів - безглузді і недоречні. Але є також інша крайність. Дехто з наших молодих і далеких від реальної економіки політиків сповідує таку собі аж дуже просунуту систему поглядів. «Та нехай собі ціна на газ складає 230, 300 etc доларів. Це швидше призведе до структурних перебудов, до змін на краще». Трохи холоднокровніше, панове! Колись в двадцятих роках вже наслухались чогось схожого: «Ми назло усім буржуям ватру світову роздуєм». Потрібна гранична стійкість, але ж не впертість невігласа.

А йти на герць з автором геніальних «Червоне – це любов, а чорне – це журба» не маю ніякого бажання. Бо в його словах можемо вбачати різне. Найбільш просте пояснення, що він сам так і думає. Про те, що Тимошенко та її політична сила працює на Москву. Хоча думати таке про одного з перших у списку БЮТу – Левка Лук’яненка – якось дуже складно. Тут радше можемо вважати, що пан Павличко вже дійсно така наївна людина і насправді вірить у змову самої Тимошенко з Путіним. Та скільки його пам’ятаю, дитячого запаморочення за ним не простежувалось. Та, мабуть, що тут справа в іншому.

Чим більше людей, що голосували за Ющенка, будуть ошукані отими розмовами про зраду Тимошенко, тим, вочевидь, більше буде таких, що проголосують за ПРП+ПОРУ, за Блок Костенка і Плюща. А здається, саме у списку останніх і знаходиться наш великий поет, депутат декількох каденцій і до того ж мій колега-посол Дмитро Павличко. Боже ж ти мій, як не хочеться мати цьому віру, але ж це так, як на мій хлопський розум.Тільки чому ж для того, аби тобі повірили, треба одночасно когось вимастити дьогтем? Гудите по справі, то добре. Але ж не удавайтесь до підступу. Як там у Вас, пане Дмитре: «Червоне – це любов». А біле?..