Великийкнязь Київський Ярослав перед смертю 1054 року роздав землі в управління синам:

Видео дня

„Тепер же поручаю я,— замість себе,— стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяслав, а Ігорю — Володимир, а В‘ячеславу — Смоленськ”.

Такий розподіл земель за часів стрункої феодальної ієрархії чітко свідчить, „хто є хто” в державі. Головними містами Русі були Київ, Чернігів і Переяслав. Власне, й Руссю називаються землі тільки цих трьох князівств. Саме їхні князі сформували „тріумвірат” – трійку князів, які одноосібно вирішували головні державні питання.

Решта князів – їхніх братів, розміщених по інших князівствах – визнавали свою залежність від Києва і займалися лише справами своїх князівств. Територія сучасної Центральної Росії за часів Ярославичів звалася Заліссям, бо її від Києва відділяли на той час майже бездоріжні ліси.

Перед смертю Ярослав Мудрий сказав синам: „Якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам супротивників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі загинете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим”.

Уся наступна історія свідчить про те, як шкідливо не слухатися старших, тим більше мудрих.

Початок князівства позначився перемогами тріумвірату головних князів Києва, Чернігова і Переяслава над торками (тюркським племенем, залишком печенігів), а також голяддю (балтським племенем, що на той час жило в оточенні фіно-угорських народів на території сучасної Московської області Росії).

1067 року тріумвірат руських князів — Ізяслав, Святослав, Всеволод —ліквідовує сепаратизм у Полоцькому князівстві, захопивши Мінськ, перемігши сепаратистів у битві на ріці Немизі та посадивши князя-сепаратиста Всеслава Полоцького в „поруб”, тобто у в‘язницю.

1061 року відбувається перший напад половців на Русь. Половці були тюркським племенем, що зайняло степи на Лівобережжі Дніпра після розгрому печенігів. Після цього понад півтора століття половці залишаються головним ворогом Києва, виснажуючи в нескінченних сутичках Русь, і виснажуючись самі.

1068 року стається поразка тріумвірату руських князів — Ізяслава, Святослава і Всеволода від половців. Літописець пише, що це стало „за гріхи наші”: „Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхають один одного, видовища діючи,— бісом задумане діло. А церкви стоять, і коли буває час молитви, мало людей знаходиться в церкві. Тож через це кари усякі ми дістаємо од Бога і нашестя ворогів. По Божому повелінню дістаємо ми кару за гріхи наші”.

Коли переможені князі Ізяслав із Всеволодом прийшли до Києва, а Святослав доЧернігова, то київські люди вчинили віче на торговищі, і сказали, пославши [послів] до князя: „Ось половці розсипались по землі. Дай-но, княже, зброї і коней, і ми ще поб’ємося з ними”.

Проте князь знехтував народною ініціативою, сподіваючись, що половці самі підуть геть. Ображені кияни пішли звільняти з в‘язниці Всеслава Полоцького. Дружина порекомендувала князю ліквідувати сепаратиста, прикликавши його обманомдо віконця, і простромити мечем. Проте Ізяслав відмовився так радикально і не гуманно вирішувати проблему. Як наслідок, люди розрубали тюрму і поставили Всеслава собі князем.

Між тим, попри безлад у столиці, один з братів „тріумвірату”– чернігівський князь Святослав – наголову розбив половців, через поразку від яких і зав‘язався цей безлад:

„І переміг Святослав з трьома тисячами, а половців було дванадцять тисяч. І так побив він їх, а другі потопилися в Снові, і князя їхнього Шарукана схопили у перший день листопада. І вернувся з побідою в город свій Чернігів”.

Із сепаратиста Всеслава, який волею киян опинився на троні, виявився цілком нікчемний князь. Ізяслав, який був одружений на доньці польського короля Мешка, повернувся з військом польського князя Болеслава. Всеслав посеред битви залишив киян і втік до Полоцька.

Судячи з усього, кияни і їхній князь розлюбили один одного. Літопис скупо повідомляє, що невдовзі після повернення Ізяслава до влади князь переніс міський торг (тобто базар) з Подолу на Гору, тобто ближче до княжої адміністрації. Таким чином, була взята під контроль економічна самостійність киян.

Незабаром централізація добралася й до полоцького князя-сепаратиста.

Всеслав утік геть, а його місце зайняв син Ізяслава, який брав неприглядну участь у покаранні повсталих киян, і якого київський князь мусив вислати якнайдалі – до Полоцька.

Проте 1073 року брат Ізяслава Чернігівський князь Святослав підмовив Переяславського князя Всеволода разом скинути Ізяслава із старшинства.

Святослав побув Великим Князем з 1073 до своєї смерті 1076 року.

Поляки вже не бажають допомагати Ізяславу, і він їде до Германського імператора Генріха IV.  Між тим, суперник Ізяслава, його брат Святослав, устиг надіслати в Німеччину золота, срібла і скарбів стільки, що, як зазначив німецький хроніст, ніхто не пам'ятав, щоб колись таке багатство ввозилося в німецьку державу. Ізяслав змушений був вдатися по допомогу до папи Римського Григорія VII, який навіть коронував сина Ізяслава Ярополка, засвідчивши закріплення великокнязівської Київської влади за гілкою Ізяслава. Ізяслав так ніколи й не наважився оприлюднити цю акцію вдома, бо Київ і околиці традиційно вважалися Батьківщиною усіх Рюриковичів.

1077 року, після смерті брата, Ізяслав знову відновлюється в якості Великого Київського князя. 

Пороте ненадовго – 1078 року він гине в бою на Нежатиній ниві (нині місто Ніжина Чернігівської області), воюючи за свого брата, чернігівського князя. Інші претенденти на чернігівський княжий стіл разом з половцями атакували Чернігівське князівство, проте в бою на Нежатиній ниві зазнали поразки.

Так завершилося життя князя Ізяслава Ярославича. Князь зазнав чимало лиха від своїх братів, проте помер у бою за одного з них.

Літопис пише: „Був же Ізяслав на вигляд гарний, тілом великий, незлобивий норовом, кривду ненавидів, любив правду. Хитрощів же в нім не було, ні лукавства, а він прямий умом, не воздаючи злом за зло. Воістину, якщо і вчинив він щось на світі сім, який-небудь гріх,— проститься йому, бо положив він голову свою за брата свойого, ані прагнучи більшої частки, ані майна хотячи більшого, а за братню обиду”.  

Похвала князю написана в Остромировому Євангелії – першій відомій київській книзі, написаній у Києві у 1056-57 рр. для київського посадника Остромира, який керував Новгородом.

Сини Ізяслава успадкували владу, один з них – Святополк Ізяславич – навіть став Великим Київським князем (1093-1113 рр.).

На стінах Софійського собору зберігся напис дружини Ізяслава, княгині Гертруди-Олісави: «Господи помози рабі своєй Олисави Святополчи матери, руський княгыни». Також її зображено на знаменитому Трирському псалтирі – написаній в Німеччині книзі, оформленій вітчизняними ілюстраційними вставками. 

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”