«Гадом» буду! – Суб’єктивні нотатки з приводу музичної події року

«Гадом» буду! – Суб’єктивні нотатки з приводу музичної події року

П’ятниця, 20 січня 2006 року, вечір, на вулиці – «мінус» 25. Холодний вітер пробирає до самих кісток, не зважаючи ні на який одяг. З обличчям взагалі біда, адже для нього одягу не винайшли. Єдине бажання, яке може виникнути у нормальної людини за таких умов, – закритися вдома, загорнутися у теплий плед, пити гарячий чай чи каву під легкий джаз чи шо там кому подобається.

Але цей вечір - особливий. Тисячі людей плюють на лютий мороз і вітер. Вони відмовилися від ковдри, чаю, джазу, інших маленьких «комунальних» радощів і зібралися в одному місці. Крейзі? - Можливо. Але дуже миролюбні.

Для них день 20 січня – особливий. Цього дня до життя повертаються ті, хто сімнадцять років тому започаткував нову еру українського року. До них ніхто не міг подумати, що співаючи українською, можна досягти успіху. Вони ризикнули грати те, що подобається їм самим. Грати так, як подобається їм самим. Своїм саундом, позитивним зарядом і грайливими антидепресивними текстами вони доводили народ до екстазу. «Вони» - це перший, справді український рок-гурт «Брати Гадюкіни».

Видео дня

Середа, 18 січня 2006 року. Коли редактор подзвонив мені і запропонував: «Ти не хотів би написати репортаж з концерту «Братів Гадюкіних». Адже у тебе ніби є досвід спілкування з рок-групами?», надмірного захоплення ця пропозиція не викликала. Мрії про згадані ковдру, чай та легку музику успішно боролися з бажанням потрапити на цей концерт.

Зрештою, подія ця справді непересічна, тож вирішив не опиратися: «Звичайно! – відповів я. – Без проблем!»

П’ятниця, 20 січня. День «Ікс». Я нічого не очікую. Соромно, звичайно зізнаватись, але я, будучи земляком «гадів», мало що можу розповісти про їхню творчість. Брати для мене - виконавці пісні «Наркомани на городі», яку колись давно я почув у хіт-параді «12-2», якоїсь, зараз уже, мабуть, не існуючої Львівської радіостанції. Що поробиш: не привчений я був тоді до українського року!

На станції метро «Палац cпорту» ледь не за дві години починає збиратися тусовка молодих (і не лише молодих) людей. Переважна більшість п’є пиво (хіба не «крейзі»?!) і веде балачки про те, що ж на них сьогодні чекає. Цікава деталь: більшості «фанів» ледь-ледь за двадцять, тож на момент «прижиттєвих» концертів «Братів» їм було років по десять. Отже, «лайв ін Юкрейн» від Кузьминсокого та компанії вони ніколи не бачили. Для них це – ніби привіт з іншого життя, з часів «човників», мільйонних зарплат та інших атрибутів життя, які нині можуть викликати лише іронічну посмішку.

Усвідомлюючи силу, яка зібрала під палацом цей натовп, я починаю сумніватися: «напевно, я свого часу помилявся, ігноруючи музику «гадів». Нечуваний мороз розвіює останні підозри, всі ці школярі та студенти перлися сюди, щоб просто потусуватися. Їм таки має бути близька ця музика. Отже, пісні не постаріли, хоча останню крапку в них поставлено понад десять років тому.

Журналістський бейджик, як і квитки на концерт, – звичайна формальність. Навіть не дістаючи ці омріяні для багатьох артефакти з кишені потрапляю до Палацу спорту. Власне, не більше труднощів коштувало потрапити за лаштунки. А з бейджиком тут взагалі лафа! Картина, яка відкрилася перед очима, допомагала відтворити атмосферу концертів «Гадюкіних» 10-річної давності. Під табличкою із написом «Не курити!» - зграя журналістів. Курять, п’ють пиво, гарячий чай, каву - що кому до вподоби. Діляться думками про майбутню Подію.

Тим часом на сцені активно розминається гуцульско-народна «Перкалаба». Музика у хлопів і справді класна і різноманітна. Такий собі фолк-панк-рок. А поки «Перкалаба» консультується з режисером відносно світлового оформлення шоу, поки вирішують що і як «забабахати» (ви, напевно, здогадалися, що вони вживали інше слово), за сценою починає збиратися тусовка.

Кручусь навколо, підшуковуючи першу жертву журналістської цікавості. Аж раптом - «Вау!» - претендентка на право представляти Україну на пісенному конкурсі «Євробачення»-2006 Тіна Кароль з чупа-чупсом. Невисокого зросту, її не одразу розгледиш серед представників преси. «Я теж, як і «Брати» з Івано-Франківська, – зізнається вона. – Тому ця музика близька мені».

Хто його, в біса, знає? - може й справді близька. Не буду стверджувати. У залі вже з’явився Едуард Клім, який бере на себе удар преси. Говорить він багато і гарно, не скупиться на компліменти. Запевняє, що «Брати Гадюкіни» - це гурт, який народив український рок, і, безумовно, є досі одним з кращих рок-гуртів країни.

Кузьма зі «Скрябіна» дефілював Палацом спорту зі своєю донькою, якій він, мабуть, вирішив дати урок музичної майстерності. Про «Братів Гадюкіних» говорить приблизно те ж саме, що й інші зірки. Тільки іншими словами. За ним з’являється ще один ідеолог українського року – Славко Вакарчук, разом із подругою Ляльою Фонарьовою. Славко спочатку відмовляється від коментарів, - «трошки пізніше». Згодом він дотримався слова - натягнувши на голову модну шапку, все ж задовольняє цікавість набридливих журналістів: «На творчість «ОЕ» музика "Братів Гадюкіних" не мала впливу, тому що ця творчість розпочалася уже пізніше. А на мене як на особистість, звичайно ж, ця музика мала суттєвий вплив».

Потім з’являються Клімов, «EL Кравчук» (який весь час мило спілкується з Тіною Кароль), один з музикантів групи «Большой», Мирослав Джонович Кувалдін, ще двоє учасників гурту «Океан Ельзи», «а саме - гітарист Петя», клавішнік Мілош та інші менш відомі персони.

І ось настає момент істини. О 19.00 на сцену виходить «Перкалаба». Ніде правди діти: вони грають не зовсім те, що грають Гадюкіни. Це помітили більшість присутніх у залі, тому реакція на виступ гурту була загалом скупа. Справжній драйв був лише у тих, хто або перегрівся спасаючись від морозу, або у тих, кому за іронією долі Перкалаба просто подобається. На завершення виступу зал таки вибухає під кавери на пісні «Братів наших старших».

Як би там не було, але переважна більшість присутніх переймається одним: коли почнеться виступ «Братів Гадюкіних»? Втім, що таке кілька десятків хвилин у порівнянні з десятьма роками повного мовчання.

Годинний концерт «Перкалаби» проходить, як мить. І раптом, абсолютно спокійно, ніби і не було цих десяти років, на сцену виходить Кузя, а за ним – решта гурту плюс мідна група і дві бек-вокалістки. В цю мить зал вибухає таким зарядом енергії, що «дах», здається, не витримає подібної контузії. Цей шалений «драйв» тривав увесь концерт – від першої до останньої хвилини. А сам виступ тривав аж дві години.

Хіба можна передати словами те, що відбувалося далі? Хто не був присутній на ньому – не зможе це відчути. Вони можуть лише заздрити свідкам Події.

Описувати сам концерт – справа невдячна. Це справжній емоційний вибух, друзки якого порвали публіку в шматки.

Кузя, втім справляв враження, що співає він не дуже маючи до цього бажання. Просто стояв перед мікрофоном, без зайвих рухів, вигуків і такого іншого.

Мікрофон прикрашала хусточка «я, туво, собі завяжу, як Вакарчук».

Кузьминський визнав, що зміни в Україні все ж таки відбулися - раніше розмахували прапором синьо-жовтим, а нині у залі з’явився зелено-жовто-червоний, ямайський триколор.

Зі старого складу музикантів грають лише клавішник, бас-гітарист та барабанщик. Із нового не можливо відзначити когось окремо усі вони по-своєму геніальні і кожен з них довів свою майстерність під час усього концерт.

На відсутність рок-н-рольного драйву поскаржитися не зміг би ніхто. Усі музиканти показали свою віртуозність граючи неповторні партії.

Мідна група грала так класно, що на конференції після концерту Кузя не без жалю зізнався:

- Якби вони були разом з нами тоді, то ми, можливо, й не розбіглися б.

Усі пісні насправді злилися в один довжелезний рок-сейшн. Звичайно, були такі, що просто вибухали: «Звьоздочка моя», «Арривидерчі, Рома», «Карпати програли в футбол», «Наркомани на городі», «Файне місто Тернопіль». Так само «на ура» пішли пісні у виконанні клавішніка: «Роксоляна» та «Жовті Стрічки».

Що можна сказати? – Якщо ставити собі за мету перетворити концерт на мега-подію, то такі акції варто проводити якомога рідше. Такий концерт, як дали «гади», можна спокійно давати раз на десять років. От тільки хтілося б трохи більше віддачі від Кузі, а то виглядало так, ніби йому це «менше всіх треба»…