Російський опозиціонер Сергiй Ковальов: "Путін — це КДБ при владі"
— Сергію Адамовичу, чому Росія вкрай вороже налаштована до «помаранчевої» України?!
— Нинішня російська влада (не певен, чи лише нова, чи також попередня, хоч я не переконаний, чи особисто Єльцин) налаштована до України вкрай вороже. Україна теж була не надто доброзичливою до Росії; це взаємно, але не симетрично. Ненависть російського офіціозу більша і несправедливіша. Я вважаю, що глибинна причина не в тому, що несхвально ставляться до українських змін, які сталися внаслідок революції, а в тому, що загалом вороже ставляться до української незалежності, — вона дратує Москву. Москва добре розуміє, що розвалений Радянський Союз не відновити, відновлення кордонів я би назвав ненауковою фантастикою. Але одна справа — кордони, а цілком інша — вплив. Москва добре пам'ятає, як вона «тримала» соціалістичний табір, — напозір з державними кордонами було все добре — Угорщина була Угорщиною, а Чехословаччина — Чехословаччиною, але ж ви пам'ятаєте, чим це було насправді. І це породжує в Кремлі непереборне роздратування.
В українському несприйнятті Росії є дві складові — обидві вони природні й неуникненні. Одна з них — справедлива і корисна, адже відіграє захисну роль, — це побоювання новітнього російського імперіалізму. Це цілком виправданий компонент, адже дозволяє Україні зберігати свою незалежність і самостійність. Україна керується європейським напрямком розвитку і зараз чітко орієнтується на доброякісний демократичний розвиток. Слід зазначити, на відміну від Путіна, Кучмі не вдалося створити таку команду, яка могла би подолати демократичну орієнтацію українського суспільства.
Але є й складова у ставленні України до Росії дещо кумедна і анекдотична, я би навіть сказав, прошу, не ображайтесь, — провінційна. Вона добре ілюструється анекдотом: «Василю, ти чув як москалі пиво називають?» — «Як?» — «Піво». — «Повбивав би». Мені свого часу навіть доводилось спілкуватися з українцями англійською. Коли мій товариш Євген Сверстюк у таборі відмовлявся з адміністрацією розмовляти українською — це я розумію. Він казав: «З конвоєм будемо розмовляти мовою конвою». З друзями ж він спілкувався українською, зокрема і зі мною. Тож я з багатьох причин, в тому числі і сімейних, українську розумію, хоча й не розмовляю. Коли Євген казав: «Ні, тут лише мовою конвою», — це я розумію. Але коли нас запрошують до української амбасади в Москві й там українська дисидентська громадськість починає виступати українською, я встаю і питаю: «Хлопці для чого ви нас запросили? Ви ж усі знаєте російську. Ми всі вас любимо і поважаємо, але ж, сподіваюсь, і ви нас теж. Таке враження, що ви нас зібрали, аби ми повправлялись у новій для більшості мові». І тут раптом покійний Чорновіл каже: «Ну от, і пан Ковальов теж заражений вірусом російського імперіалізму».
— Ви сказали про «мову конвою»... Чи можна зараз оцінювати стосунки між російським суспільством і владою у тих самих категоріях? Чи відбувається зараз подібне «конвоювання»?
— Є тенденція влади не на жарт запровадити конвойні війська. Є прагнення влади повернутись у модифікований Радянський Союз. Влада добре розуміє, що ГУЛАГ відновленню не підлягає, це нікому не під силу, й так само не вдасться запровадити цензуру на совєтський штиб. Але, виявляється, це і непотрібно. Влада добре розуміє, що можна досягнути своїх цілей і без цього. Подивіться російське телебачення — і легко переконаєтесь, що зараз непотрібен Главліт, який здійснював цензуру. Цензор, котрий сидить у журналіста в голові, набагато ефективніший, ніж той, котрий сидів у Главліті. Того можна було обдурити. Яскравим прикладом була творчість Шварца, адже всі добре розуміли, про що він пише. Ви гадаєте, цензор не розумів, про що було написано «Дракона»?! Цензура пропустила ці речі! Їх не ставили у совєтський час, але публікували, бо автор і цензор наголошували, що це сатира на фашизм. Але цензор усвідомлював, що в разі заборони може статись ситуація, подібна на анекдот, в якому допитують режисера: «Кого ви мали на увазі, кажучи: «Цей проклятий вусач?». «Гітлера, — відповідає той. — А ви кого, товаришу Берія?!». Але що робити з цензором внутрішнім? Його не надуриш...
— Інакше кажучи, ви вважаєте, що відбувається встановлення поліційної держави в Росії?
— Це вже фактично відбулося! І єдине, що лишається з певною часткою оптимізму стверджувати, — це те, що перетворення на поліційну державу ще не надто міцне. Хочеться вірити, що цей потужний відступ Росiї назад можна подолати, виправити силами суспільства, попри всі труднощі.
— Хто ж би міг об'єднати і повести демократичні сили російського суспільства?! Невже Хакамада?!
— Не варто згадувати колишніх лідерів. Усе це не опозиція. Це не та опозиція, яка потрібна країні. Потрібна опозиція, котра би сказала: «Наша ціль — повалення нинішньої влади, і ні про що інше не будемо домовлятись, крім способу, в який вона піде до бісової матері». Ось це міг би бути єдиний предмет перемовин. Ми, та опозиція, котра наполягає на знетроненні влади, йтимемо мирним і легальним шляхом доти, поки це буде можливо. Якщо це виявиться неможливим (а така вірогідність теж є, будемо сподіватись, що вона не реалізується), то ми готові й на iнше. Із цим режимом країну не можна лишати наодинці. Ми в меншості, нехай ми маргінали і усвідомлюємо свою маргінальність, але це не міняє суті справи. Підхід так званої конструктивної опозиції іронічно описав Явлінський: «Ми всі добре знаємо, що існує кімната в Кремлі, де роздають відсотки голосів на виборах. Але чого ж ти ходиш туди?!».
Хакамада каже речі, під якими зараз цілком можна підписатися. Але Ірина Муцуовна демонстративно вирішила балотуватись на президентських виборах, дістала свої відсотки і промовчала, знаючи про пряму брехню пана Путіна. Він, виступаючи з приводу теракту у «Норд-Ості» (захоплення чеченцями заручникiв у московському Театрi на Дубровцi в жовтнi 2002 року. — Ред.) перед кореспондентами, наголосив, ніби достеменно знає, що глядачі загинули не від газу, а з інших причин. Це була відверта брехня. Прикладів путінської брехні можна наводити багато. Але Хакамада тоді змовчала, хоча, будучи однією з лідерів «Союзу правих сил», брала участь у розслідуванні теракту, i комісія дійшла висновку, що влада у випадку теракту діяла цілком правильно, було зроблено все можливе, претензій до влади нема, і все добре. А за два місяці, коли почала виявлятись правда і в Хакамади запитали «в чому ж справа?», вона відповіла: «Я сподівалась, що Путін покається». От і все. Вся біда, що більшість нашої опозиції така.
— Наскільки, на вашу думку, російська влада готова до брутальних дій проти непоступливої опозиції?
— Влада, яку виховував і плекав КДБ, завжди різнопланова у своїх діях і різноманітна у своїх рецептах — когось купити, когось налякати, когось посадити чи просто перестрашити. Іноді, коли садити з певних причин не випадає, вбивство використовується нечасто, а налякати не налякаєш — так і це не біда! Ну не закриєш рота цій людині, так хто ж її почує?! Куди вона проб'ється зі своїми промовами? Її спіткає роль «голосу волаючого в пустелі», нехай час від часу іноземці десь надрукують її статтi. А хто це читає?
Це влада циніків, розумієте!? Їм не страшно жити з логічними суперечностями чи знати, що всі розуміють, що вони фактично знищили свободу слова і здійснюють цензуру. Їх цікавить більшість, яку легко задурити. І вони досягають свого. Адже з усіма виборчими фальсифікаціями і махінаціями рейтинг Путіна справді дуже високий. Справді російський обиватель хоче цього президента, навіть розуміючи, що останній часто бреше.
Російській культурі, точніше аристократичним колам, довший час була притаманна ідея, що «народ — це святе». Це повторювали російські кріпосники. Їм, як творцям культури, було соромно свого кріпосництва, вони страждали і вважали, що найважливіше — народ, святий і непомильний. Себе при цьому вони до народу не залучали, поклоняючись простолюдові. І це була трагічна для історії країни помилка. Народи помиляються так само часто, як і люди, різниця лише в тому, що помилка народу вартує набагато більшого, згадаймо гітлерівську Німеччину. Це не народ там помилявся? Чи згадаймо сталінський Радянський Союз. Не народ там помилявся!? Ось вага крові народних помилок. Демократія має два основні принципи: це не стільки влада більшості, скільки права меншини, і другий принцип — право і закони над владою і поза владою, але жодним чином не інструмент влади. Після того як право стає інструментом влади, демократії одразу приходить кінець.
— Чим би могли зараз прислужитися Європа і Україна демократичним колам Росії?
— Я боюся, що нинішня Росія не готова йти за прикладом України, хоча він дуже спокусливий. Росія не готова прийняти київський сценарій подій. Тим більше Росія не готова до того, що 25 років тому відбувалось у Польщі, — «Солідарність» для нас лише попереду. Український приклад вабить, але боюся, він не може бути застосований. Хоча хтозна... Історія йде дуже швидкими темпами, те, що потребувало десятків років, у наш час може відбутися впродовж року. Що може світова спільнота? Вона не повинна забувати фразу, яку Андрій Дмитрович Сахаров висловив майже за два роки до смерті: «Моя країна потребує підтримки і тиску». Світова спільнота має бути свідомою, наскільки багато залежить від Росії. І справа не в її масштабах. Більшовики у певному сенсі виявились праві — 1917 рік є колосальним уроком для Європи. Світ уже наплакався. Що ми накоїли в «третьому світі»... Людство досі не може з цим упоратись. Скільки ми породили режимів, з якими досі годі впоратись!? Скільки ми створили сценаріїв із задоволенням прийнятих диктаторами у всьому світі, включно з Гітлером? Це стосується і тероризму. Думаю, війна на Північному Кавказі скінчилась би за два місяці, якби такі політичні лідери, як Клінтон і Коль, посіли іншу позицію щодо Єльцина. Вони мали добрі задуми, але спиралися на політику, яка віддавна стала небезпечним анахронізмом, — підтримували Єльцина як гаранта демократії в Росії. От і підтримали... Тепер ми маємо Путіна і поліційну державу на величезних територіях.
— Наскільки Путін — це сам Путін і наскільки «короля робить його почет»?
— Це таємниці кремлівських лаштунків. За моєю гіпотезою, Путін не просто сам по собі Путін. Він відіграє і самостійну роль, але його режим справді дещо колективне. І це ще небезпечніше. Путін — це КГБ при владі. Ось і весь Путін. Уявіть собі вибори в Німеччині, перемогу на яких здобуває колишній офіцер СС і стає федеральним канцлером. Журналісти в нього запитують: «А як ви ставитесь до вашої колишньої організації?», а він відповідає, як Путін, — «Я нею пишаюся!» Ви можете собі таке уявити?! А зараз всі світові політичні лідери стоять до нього у черзі ручку потиснути. І всі в його очах щось бачать... Він зараз став і духовним авторитетом, безперервно цілується з патріархом.
— В яких категоріях можна оцінити те, що робиться в Чечні? Це «силове урегулювання», чи досі триває геноцид? Наскільки, за вашими припущеннями, це підживлюється Москвою і наскільки Кремль може бути причетним до терористичних актів, вчинених чеченцями чи нiбито чеченцями на територiї Росiї?
— У випадку терористичних актів я хотів би вірити, що прямого і безпосереднього зв'язку нема, але безперечно є щось глибше.
Зараз в Чечні жорстко поставлено «на силу». Я вважаю, що владна верхівка свідома, що за її життя ця криза не буде розв'язана. Але так само вони розуміють, що їм ніхто не заборонить і в Чечні, і в Дагестані, та й де завгодно, балансувати на межі. Поява нинішніх маріонеткових чеченських урядів організована Кремлем.
Невипадково найбільшими ворогами для Кремля були найбільш адекватні, гідні і стримані люди, які найбільше надавалися до ведення перегорів — Масхадов, Закаєв і Ільяс Ахмадов. Кремлю не потрібні жодні переговори, жоден мир, їм треба поставити чеченців на коліна. Логіка Кремля така: «Нескінченна партизанська війна? — та й чорт з нею! Ми ж її не програємо». Я впевнений, вони свідомі того, що вони її ніколи і не виграють. Але ж і не програють...
Антін БОРКОВСЬКИЙ, "Україна Молода"