Оксана Білозір: «Завдання постало широкомасштабне: виховати для нової держави нову людину, особистість»

396
Оксана Білозір: «Завдання постало широкомасштабне: виховати для нової держави нову людину, особистість»

Минулої суботи пані міністр побувала у Львові, презентуючи два унікальні інструменти, які придбали для її alma mater – Музичної академії ім. М. Лисенка. Проте після прес-конференції та невеликого концерту, приуроченого прибуттю до Львова з Австрії двох “Безендорферів”, Оксана Білозір погодилася відповісти ще на декілька запитань журналіста “Газети” – й не лише про музику.

– Сьогодні у Львові фактично стартувала ціла урядова програма “Bоsendorfer в Україні”. Щонайменше ще дві нові масштабні програми Міністерства культури і туризму є безпосередньо пов’язаними з музичною складовою: “Культура великого народу починається з душі маленької дитини” та програма культурної “децентралізації”...

– Коли в один із днів помаранчевої революції, після того, як на майдані Незалежності Юлія Тимошенко дякувала студентам, пенсіонерам, підприємцям малого та середнього бізнесу, вчителям, лікарям, науковцям, військовослужбовцям – словом, усім за те, що вони тут і без них не було б помаранчевої революції, я повернулася додому, де мій молодший син Ярчик обурено вигукнув: “Мамо, як це ви за нас – за дітей – забули?”

Видео дня

Справді, діти були тим, можливо, найактивнішим сегментом суспільства, який допоміг зробити революцію. І тому в перші дні, коли я прийшла в міністерство і не знала, з чого починати – довкола тотальна руїна – завдання постало широкомасштабне: виховати для нової держави нову людину, особистість. Така особистість може сформуватися лише із сім’ї, із садочка, зі школи… Відтак буквально з перших днів ми вийшли на ту формулу нашої програми, яка має назву “Культура великого народу починається з душі маленької дитини”. Бо так воно було на майдані Незалежності.

Ми почали складати “план дій”. Якщо в багатьох розвинених країнах культура, наука, освіта в одних руках (що логічно, адже це один процес, який є максимально злитим у людській особистості), то в нас це ще розрізнено. Я зустрілася з міністром освіти Ніколаєнком: “Станіславе, так і так, ми маємо зробити нову програму. Можливо, змінити щось, наприклад, за рахунок уроків математики”. На це міністр освіти відповів, що зміни можуть відбуватися – але тільки не за рахунок основних дисциплін.

Побувавши в Австрії, поцікавилася системою їхнього виховання й освіти. Виявляється, пріоритетними та престижними там вважають саме гімназії, котрі відрізняються від звичайної (та менш престижної) загальноосвітньої школи тим, що на 40% наповнені музично-естетичним, образотворчим вихованням, вивченням народних промислів, світової культури, гри на багатьох музичних інструментах. Ми також почали розробляти програму формування таких гімназій і вийшли на формулу “100 шкіл”, обравши такі заклади, які й раніше виявляли схожі ініціативи, “на власний страх і ризик” складаючи навчальні плани, розробляючи програми. Тепер ми об’єднуємо ці школи в єдиний процес: сто шкіл в Україні матимуть особливе естетичне наповнення.

Що для цього потрібно? Насамперед – література, підручники, над розробкою яких працюють комісії обох міністерств. Сподіваємося, що з 1 вересня ці базові школи вже йтимуть за однією спільною системою та стануть зразком для інших у системі Міністерства освіти.

– А як ви сподіваєтеся “децентралізувати” сучасну українську культуру?

– От я прийшла, сіла в міністерське крісло і знаю, що в Києві мало проблем. Тобто їх нібито й багато, але порівняно з Україною загалом – дуже мало. А як мені сидіти в кріслі та бачити прекрасне українське село? Воно не може до тебе достукатися – його нині кинули напризволяще. Як дійти до села? Як дійти до обласного центру?

Спільно з групою науковців, яку очолює Мирослав Попович, ми розробили концепцію, котра ніколи не була для України новою, завше була їй органічно притаманною – концепцію взаємин культурно-історичних земель. Усі голови тепер повернуто на Київ: мистецтво, бізнес, засоби масової інформації – все сконцентровано у столиці. Моїм завданням є провести “децентралізацію” – не люблю цього слова, але вживаю його, бо воно образне – в системі управління культурою. І ось формула: нині в державі є 14 історичних культурних земель, де можна відбудовувати всю інфраструктуру: культурну, інтелектуальну, виховну. Відроджувати народні промисли, фольклор, національно-культурну спадщину. Адже з окремими регіонами пов’язані уявлення, живі для кожного українця. Кожен знає, що таке Галичина, Буковина, Закарпаття, Волинь… А от Поділля, Запоріжжя, Чернігівщина, Слобожанщина, Причорномор’я, Таврія або й Донбас, який тільки й асоціюється, що з шахтарями та Януковичем… У культурно-мистецькому плані це все “білі плями”. Там, звісно, є культура, просто ми не бачимо її, вона не може себе проявити.

Спільноти на їхніх етнічних територіях є надзвичайно цікавими. Тож завданням своєї культурної політики задекларували гасло “Єдність у розмаїтті”, яке й дозволяє культурним спільнотам проявити себе, підняти, дає змогу реалізувати себе в цій спільноті. Адже невипадковою є приказка “Квітка на камені не росте”. Це правда. Я із власного досвіду знаю, як важко було адаптуватися в Києві, це неймовірно важкий процес, коли тебе з корінням виривають і поселяють у зовсім іншу ментальну та духовну площину. Тоді багато втрачаєш. Тому митець повинен працювати на власній землі, творити своїми соками й у своїх стінах.

– А яка історія та майбутнє програми “Bosendorfer в Україні”?

– Ви знаєте, що в середньому вік інструментарію в музичних закладах України сягає сорока років. Дуже багато хто приїжджає в міністерство і просто просить: “Дайте інструмент”. Діти елементарно не мають на чому грати… І я не випадково згадала, як сама починала вчитися гри на фортепіано. Коли була в першому класі, батьки не мали за що придбати інструмент: я малювала велику клавіатуру на папері, розкладала на столі й так училась, а змогу доторкнутися до справжньої, відчути, як звучить інструмент, отримувала тільки тоді, коли приходила на уроки до музичної школи в Яворові. Тому мій першочерговий обов’язок тепер – дати нашим дітям можливість жити краще.

Під час поїздки в Австрію на запрошення Торгової палати економіки передовсім відвідала фабрику Bosendorfer у Відні. Адже свого часу, коли я вперше почула, скільки коштують ці інструменти, то зрозуміла: ніколи не зможу допомогти привезти їх в Україну. Але таки вдалося… Важливо, що для перших інструментів знайшов кошти та змогу придбати й перевезти їх ректор Львівської державної музичної академії Ігор Пилатюк.

– Які ще пріоритетні напрямки діяльності міністерства ви могли б виділити на нинішньому етапі?

– Нині вперше в системі Міністерства культури і туризму, як і в кожному українському міністерстві загалом, є заступник міністра з європейської інтеграції. Отож для всієї української спільноти, яка нараховує у світі понад 25 млн. осіб, разом із Президентом розробили спеціальну програму Український дім/ Ukrainian House. Ми працюємо над тим, аби в кожній державі відкрити цей культурно-інформаційний центр, який популяризуватиме нашу країну, надаватиме всю необхідну інформацію про неї.

Ще один пріоритет – відродження національно-культурної спадщини. В нас усе в повній розрусі: візьмімо будь-який замок або навіть музеї, що начебто функціонують, але ж які вже знищені впродовж століть! А наші бібліотеки – це печерний вік, навіть не маємо єдиної інтернет-бібліотеки! Це також наше завдання, ми працюємо над цією програмою. Звісно, вона вимагає дуже великих коштів, але розраховуємо на гранти, співпрацюємо з декількома організаціями США, які готові допомогти комп’ютеризувати наші бібліотеки та звести їх в єдину систему.

– Якщо вже зайшла мова про музеї, не можу не запитати ще раз про наболілу нам проблему, яка склалася довкола Національного музею у Львові?

– Для цього днями тут перебувала та працювала робоча комісія. Вона спеціально прибула з Києва, до її складу входять висококласні фахівці. Справа рухається, і – я переконана – її вирішать позитивно.

– Чи стане пріоритетним для міністерства розвиток кінематографа, особливо після останнього успіху України на Каннському кінофестивалі?

– Не можна сказати, що кінематограф – це якийсь пріоритет. Нині ми говоримо про стратегію, а кінематограф – це індустрія. Індустрія, яка має важливе для міністерства значення комунікатора. Це ж узагалі єдиний засіб комунікації в системі Міністерства культури. Адже нам не підпорядковано ні телебачення, ні радіо, не маємо своїх каналів, на яких можемо показувати наш культурний продукт. Залишається лише кіно.

– Окремі ваші колеги з парламенту не раз виступали за виокремлення сфери кінематографа в окремий комітет, як це було за радянських часів. Ви погоджуєтеся з їхніми пропозиціями?

– Ми вже й виокремили. Тільки це буде не комітет, а державна служба. Таких держслужб “під парасолькою” Міністерства культури і туризму буде три: кінематографа, туризму й охорони національно-культурної спадщини.

– Чи заважає Міністерству культури туризм?

– Ні, Міністерство культури від цього тільки виграло! Ми ж не керуємо, а лише створюємо умови для професіоналів у різних галузях.

– Декілька днів тому до ваших численних “ролей” додалася ще одна, не менш почесна, – свекрухи. Як почуваєтеся в такому амплуа?

– Справді, нещодавно одружився старший син Андрій. І до мене вже на весіллі декілька разів зверталися “свекруха”, але я ніяк не реагувала на це. Тепер уже починаю потрохи звикати (сміється). Вважаю, що в мого сина прекрасна дружина – Лариса родом із Вінницької області, з чудової української сім’ї, хоча останніх років десять мешкає в Києві. Мій син щасливий, і мені залишається лише побажати йому доброї долі.

Розмовляла Лідія Мельник

http://gazeta.lviv.ua/