Диригент Кирило Карабиць: "Урядовцям термiново треба зробити культпохiд у Нацiональну оперу"

1,1 т.
Диригент Кирило Карабиць: 'Урядовцям термiново треба зробити культпохiд у Нацiональну оперу'

Так вважає молодий талановитий диригент Кирило Карабиць, який керує Фiлармонiйним оркестром Французької радiокомпанiї та Страсбурзьким симфонiчним оркестром

Задекларований у часи незалежності шлях до відродження української культури, на превеликий жаль, досі не визначений як магістральний у нашому національному форматі. Силове поле, що формувалося упродовж багатьох століть під знаком старшобратньої нівеляції української самобутності, хоч і не так відверто, як за тоталітарної системи, але дуже результативно продовжувало коригувати цей напрям, стримуючи його в межах одностороннього руху. В умовах демократизації суспільства таке спрямування почало трансформуватися в рух без правил, що не могло не призвести до загрози деструктивної ситуації. Без сумніву, кравчуківсько-кучмівські орієнтири не лише сприяли таким правилам гри, а й підзаконно нав'язували їх українській думці. Помаранчевий злам у свідомості ніби повернув надії послідовних українців на революційні зміни в духовному відродженні. Ми повірили, що дії нової влади вже не будуть схожі на дії отого дядька, який, з почуття нерішучості, замість того, щоб одним махом відрубати псові хвоста, відтинав його частинами. Та поки що наша рішучість виявила себе хіба в тому, що на титульній таблиці Міністерства культури зникло слово «мистецтв», натомість з'явився напис «туризму», що дало привід дотепникам іменувати поважну установу Міністерством культуризму. Але якщо відкинути жарти, ми маємо причини говорити, що відчутних змін у сенсі відродження української національної культури поки що не помічаємо. Не хотілося б думати, що гуманітарний блок уряду серйозно обрав напрям духовного розвою, зосередившись переважно на політичному гаслі «нас багато, нас не подолати» чи на барабанному гупанні сучасних гуртів, ба навіть на невиразних музичних вправах, подібних до музикування Марії Бурмаки. Та й навряд чи культпоходи молодих урядовців (що само собою позитивно в плані наближення до духовних вартостей) — це складова нових орієнтирів. Деякі проблеми класичного оперного мистецтва ми порушили в розмові з молодим, талановитим диригентом Київської національної опери Кирилом Карабицем перед його відльотом до Парижа... Пардон, з 1 липня ц. р. він лише диригент Філармонійного оркестру Французької радіокомпанії та Страсбурзького симфонічного оркестру. Директор Національної опери п. Чуприна не зволив продовжити контракт із молодим обдаруванням і, як це не дико, навіть не прийняв диригента, щоб викласти свої міркування з цього приводу. Натомість телефоном наказав охороні відібрати на виході перепустку в Кирила. І це при тому, що під його орудою в театрі поставлено три опери! Щоправда, вже більше півроку як ці вистави зникли з репертуару. Принагідно зауважу, що розмова наша відбулася ще до директорського вироку.

Видео дня

— Київська національна опера, — розмірковує Кирило Іванович, — це головна сцена мистецької України. За часів тоталітарної радянщини цей мистецький храм був у трійці кращих театрів Союзу. Тут культивувалися глибинні музичні традиції. Носіями цих традицій були могутні постаті, неперевершені виконавці, словом — імена, яким аплодував увесь Радянський Союз. І не тільки. Згадайте бодай Івана Паторжинського, Бориса Гмирю чи молодших — Євгенію Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Анатолія Солов'яненка... Сьогодні, скажімо, Європа захоплюється голосами Анатолія Кочерги, Вікторії Лук'янець... Низка видатних імен старшого покоління — це воістину творці Київської школи оперного мистецтва, вони свого часу сформували неповторне обличчя театру. Київська опера мала свій імідж. Хай не такий яскравий, як «Ла-Скала» в Італії чи «Гранд-Опера» у Франції, але то було обличчя своє, яке впізнавалося ще й завдяки українському спрямуванню в репертуарній політиці, його національній мовній особливості.

— За часів директорського правління сміливого реформатора Володимира Колесника в 1969—1972 роках більша частина репертуару звучала зі сцени українською мовою. Молодий енергійний директор-патріот залучив до перекладу текстової оперної основи видатного Максима Рильського та неперевершеного перекладача-поліглота Миколу Лукаша. Одного разу, всупереч вимогам керівництва, відомий тенор вийшов на сцену і заспівав свою партію італійською мовою. Реакція була миттєвою. Наказано було негайно привезти другого співака, і вже після антракту в його виконанні продовження опери звучало українською. Факт вражаючий.

— І це тоді, коли духовною сферою керувала КПРС. А сьогодні, в часи цілковитої творчої свободи, — незрозуміле непорозуміння в репертуарному спрямуванні, Національна опера, по суті, не має власного обличчя, в європейському форматі театр неможливо ідентифікувати за національними ознаками. Хто, скажіть, назве бодай одну україномовну оперну виставу, за якою нас знають хоч би в Європі? Театр став на шлях цілковитої нівеляції мовного характеру, сталася підміна мистецтва економічною доцільністю. Співаємо на замовлення якими хочете мовами, тільки не своєю. Скажімо, для німців має звучати німецька мова, а от для власного слухача — байдуже яка.

— І хто ж у цьому винен?

— Гадаю, що коріння зла треба шукати у відсутності державної політики в оперному мистецтві. Бо така моральна атмосфера в суспільстві, втрачено моральні орієнтири. Принаймні так було за колишньої влади. В умовах свободи, коли людину вже нічого не стримує, домінує безвідповідальність, а в підсумку настає аморальна вседозволеність. Але свобода без моральних обмежень завжди була небезпечною.

— Який же висновок?

— Треба негайно розробити стратегію творчого розвитку. Не можна упродовж десятиліть штампувати одну «Наталку Полтавку» чи «Запорожець за Дунаєм» або навіть «Тараса Бульбу». В українській оперній скарбниці є чимало цікавих оперних творів. Але нам, хоч і неофіційно, послідовно нав'язують думку про міфічний творчий вакуум в українському оперному мистецтві. Насправді це не так. Ще в 1777—1787 роках, під час поглибленого вишколу в Італії, наш великий Дмитро Бортнянський проявився у цьому класичному жанрі аж шістьма операми (три італійською і три французькою мовами). Принаймні одна з них, «Алкид», могла б зацікавити і сьогодні. Бодай творчу студію Музичної академії, або ж її можна було б реалізувати молодими силами на малій сцені опери, якби така була. (Провідні європейські театри мають подібні допоміжні сцени).

Крім Бортнянського, в класичному оперному жанрі працювали Анатоль Вахнянин і Денис Сичинський, Михайло Вериківський, Борис Лятошинський, Георгій Майборода, Юлій Мейтус, Віталій Губаренко, Олександр Білаш, наші сучасники Віталій Кирейко, Мирослав Скорик, Олександр Костін, Володимир Зубицький... Та в творчому доробку лише одного Юлія Мейтуса 15 опер! У тому числі такі як «Ярослав Мудрий», «Украдене щастя».

Звичайно, директор як функціонер далекий від того, щоб зорієнтуватися в такій національній поліфонії, він, як кажуть у народі, не від цього. (Хоч у Храмі службу завжди править людина, віддана Богові і посвячена на богослужіння). Але ж головний диригент Володимир Кожухар не мав би залишатися байдужим. Тим паче тепер, коли тоталітарний перст не тисне на свідомість. І коли поряд такий знавець українського оперного багатства як маестро Венедиктов!

— Ви бачите, як можна змінити ситуацію?

— Має бути створена компетентна комісія, основною метою якої буде аналіз національного духовного набутку в оперному мистецтві. Ми чомусь вперто не хочемо оцінити і підняти з глибини наші золоті скарби. Якщо навіть бачимо явну потребу певної музичної редакції стосовно якогось твору, цього не треба боятися. Маємо показовий приклад дотичності видатного Левка Ревуцького до оперного матеріалу Миколи Лисенка («Тарас Бульба»). Крім того, треба розробити програму мотивації щодо створення нових оперних дійств чи закупівлі вже створених сучасними українськими майстрами. Я ж не думаю, що мистецький талант нації до такої міри зубожів, що ми вже не здатні на щось нове. Назвіть бодай одну країну, яка нині має такого гіганта в симфонічній музиці, як Євген Станкович? Неперевершена постать! А композиторська школа, яку створив у майстер-класі консерваторії Борис Миколайович Лятошинський!? Згадайте Леоніда Грабовського, Валентина Сільвестрова... Чому вони працюють не в Україні, а за кордоном? Та й Володимир Зубицький, автор, здається, трьох опер, пише сьогодні музику для зарубіжних виконавців. У нас його не хочуть знати. Дякувати Богу, Мирославу Скорику трохи пощастило. Але ж чому його оперу «Мойсей», поставлену у Львові, кияни досі не почули?..

— До речі, ваш покійний батько так само учень Лятошинського?

— Так, але батько, на жаль, дуже рано пішов із життя і не встиг себе цілком реалізувати як композитор... Отож чи спрямовуємо ми в наших музичних вузах молоді таланти сьогодні? Навряд. Недостатньо реалізують себе у великих формах і Ганна Гаврилець, і Алла Загайкевич. Боюсь, що невдовзі культивуватимемо одну музику для ніг.

— Отже, в такій ситуації годі говорити про якісь реформи?

— Я не бачу, щоб керівництво, яке маємо сьогодні в театрі, було схильне до кардинальних реформ, схоже, що воно тримається за свої стільці і цілком загрузло в рутині. В театрі відбувається щось дивне. Ну скажіть, хіба це нормально, коли оркестр, за два місяці не провівши жодної репетиції, грає виставу? Про яку якість звучання можна говорити? Як це так, що оркестр не має репетиційної зали? Зникла традиція, коли ми бачили оркестр на сцені. В усіх європейських театрах є мала і велика сцени. Одному Києву це не потрібно. До речі, чомусь театр абсолютно уникає такої форми, як відбіркові конкурси для музикантів.

— Що ж маємо робити?

— Світ змінився. І нам не треба зволікати. Щоб щось змінювати, треба знати як. Але повторюю: ті, хто сьогодні біля керма, не запрограмовані на зміни. Для них не існує такого поняття, як імідж театру, як національна ідея. (Виняток хіба що головний хормейстер Венедиктов). До речі, в списках європейських грандів, — кого запрошувати на гастролі, — України немає. Бо Київ не має в репертуарі чогось такого, чого там нема.

Хочеться вірити, що революційна думка нової влади торкнеться і класичного мистецтва. Члени уряду і парламенту бодай один культпохід мають здійснити до опери, я вже не кажу про те, що невідкладно потрібно прийняти закон про меценатство, яким послуговується цілий світ. Одні ми, українці, вперто стоїмо на бездуховній позиції, коли той, хто фінансує мистецьку програму, мусить із цих коштів сплачувати ще й податок.

— Державні мужі мають також схаменутися, що то є неприпустимо, коли фінансування в сумі 5 мільйонів гривень, що в бюджеті записано окремим рядком на підтримку дитячого музичного мистецтва, п. Поплавський використовує в основному для проведення фанерного фестивалю «Наша пісня». При цьому співаючий ректор у дитячому проекті рекламує переважно себе. За рахунок бюджетних коштів. Бачите, пан ректор дуже любить співати. Та співайте собі на здоров'я, платіть зі своєї кишені за записи фонограм, «прокручуйте» їх для своєї дружини чи ще там для когось, але ж не виходьте на телевізійний екран і не дратуйте нормальних людей, які ще не втратили відчуття українського мелосу. Натомість у бюджеті, можливо, навіть окремим рядком має бути записано фінансування постановок бодай однієї чи двох опер на рік.

— Ви абсолютно маєте рацію. До того ж це злочин — привчати дітей уже змалку не співати голосом, а відкривати рота під плюсову фонограму. Може, й справедливо в народі називають цей вищий заклад Університетом культури і відпочинку.

— Подібно ж думається про шоу «Таврійські ігри» Миколи Баграєва, який як депутат «вибив» фінансування в сумі аж 15 мільйонів гривень.

— Я не знаю точної цифри бюджетного фінансування Національної опери, але, думаю, що вона, якщо й більша, то навряд чи набагато. Гадаю, що Комітет Леся Степановича Танюка має негайно ініціювати зміни до закону про культуру.

— Але повернемося до проблем Національної опери.

— Ще раз наголошу: одна з них, дуже серйозна, — робота з молодими. Свого часу молодь, прийшовши з консерваторії чи оперної студії, в театрі брала приклад із корифеїв, видатних майстрів. А вчитися, погодьтеся, було в кого. Сьогодні ж кращі молоді виконавці шукають можливість реалізувати себе за межами України. Хай вони там переважно не на головних ролях, але грошова мотивація інша. В театрі маємо прекрасну молоду плеяду — Оксана Дика, Дмитро Попов, Сергій Ковнір, Тетяна Ганіна, а вчитися, даруйте, їм ні в кого, і це покоління, на жаль, не вдосконалюється. В театрі немає людини, яка б згуртувала обдаровану молодь, щоб опера для них стала продовженням навчання.

І ще одне. Проблема, може, й не творча, але творчість цілком від неї залежить. У театрі бракує нормальних умов. Це — трагедія. Соромно дивитися, як пересуваються артисти під час таких званих зарубіжних гастролей — задушливі поїзди й тісні автобуси, буває, що на день співають по дві вистави! І це заради так званої мотивації. Я все ж не втрачаю віри, що до керівництва прийдуть реформатори, влада збагне, що тільки в храмі високого мистецтва вона може очиститися від скверни і окрилитися духом в ім'я розбудови національно свідомого суспільства, назва якому — Держава Україна.

— Ото, мабуть, правда, що нема пророка у своїй країні. Скажіть, будь ласка, який проект чекає на вас зараз поза Україною?

— 30 липня у Соборі святого Петра в Римі мала відбутися друга за всю історію світова мистецька акція. Вперше щось подібне тут відбувалося під диригуванням знаменитого Герберта фон Карояна. Цього разу хор з Німеччини, оркестр із шведського міста Мальме за участю видатних європейських солістів мали виконати реквієм пам'яті Папи Івана Павла II, який написав чеський композитор Юрай Філас. Диригувати було довірено мені. Під моєю орудою також (це вже другий концерт) — оркестр зі Швеції мав виконати твір Інгвара Лідхольма «Мелодія-бела».

Але iталiйська влада пiсля погроз i ультиматумiв терористiв «Аль-Каїди» вирiшила перенести цю акцiю. Сподiваюся, що пiзнiше вона таки вiдбудеться.

Михайло ТКАЧ,

поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, народний артист.