Кузьма: “500 доларів, і ти – заслужений”

Про новояворівських “шкварок”, “штурпаків” на “Шансі”, і про те, чому Кузьмі було добре за старої влади, – в ексклюзивному інтерв’ю “Аргументу”

– Колись ти написав пісню “Україна”, де є такі слова: “Брудна і неохайна, гидка і зрадлива, бридка і згубна...”, “Засрана культура, всі народи браття, то – моя країна, рідна ненька Україна”. Чому так жорстко?

– Та пісня була написана в перший тиждень, коли я прийшов із армії. Пам’ятаєш, як воно було за Союзу? Виглядало саме так, як в тій пісні написано. І якщо чесно, було мало віри, що це може змінитися. От таке враження про кінець совка – брудного і безнадійного.

– Тоді була проста відповідь совку: еміграція.

– У мене були такі думки. Коли ми їздили із концертами до Німеччини та Канади, то шукав підсвідомо спосіб залишитися там. Але на 4-й день перебування за кордоном ставало зрозуміло, що ти там на фіг нікому не потрібний.

– Слова пісні “Україна”, на мою думку, свідчать, що свою непотрібність ти відчував і тут...

– Ти права. Я пам’ятаю, як на наші репетиції приходила міліція, перевіряла тексти пісень. Ми дізналися, що чоловік, який дав нам “добро” на репетиції, працював у КДБ і зробив такий “благородний” вчинок, аби все бачити і про все знати. Тоді ми відчували себе викинутими із суспільства людьми, які нібито можуть багато, але наше вміння нікому не було потрібним. Згодом я зрозумів, що, маючи голову на плечах, потрібно своє вміння довести і відстояти. До речі, така наша непотрібність залежала не від “совка”, а від самопізнання. Наші люди звикли тішитися, що чоловік з роботи повернувся пізніше і не заважав своїм храпом заснути. І в цьому для багатьох є основний критерій щастя.

– Кажуть, коли Кузьма виступав за Януковича, в його квартирі жили “помаранчеві”. Це правда?

– А що тут такого? Це нормально, адже найближчі люди завжди знали мою позицію. Я просто не міг в останній момент сказати: “Ой, вибачте за все, я теж з вами!” Це було б нечесним по відношенню до людей, з якими я працював. Усе й так стало на свої місця, а злитися на свій народ на варто. А якщо купка вар’ятів у Новояворівську вирішила виділитися, це не говорить про те, що такими є більшість українців. А дебільні плакати “Голубий за голубих” взагалі заслуговують на те, щоб вживати заходи до учасників антикузьмівських демонстрацій.

– Якби ти міг ще раз пережити останній рік, що б змінив?

– Я все робив правильно. Мені було добре за старої влади, і я цього не приховую. І я не знав таких людей, яким було зле. Можливо, й обкрадали державу, але я того не бачив. А про те, що відбувається із тими приватизованими заводами, я не вельми в курсі. Принаймні в мене від того телевізор у хаті не пропав. Я вважаю, що оті політичні “штуки” дуже відірвані від народу. Це добре, що імідж України в світі покращується, але ж народу жити стало тяжче. Я от живу тут на Виноградові в Києві і дивлюся, що ніяких змін у людей, які біля мене мешкають, немає. Був час, коли вони ходили із високопіднятими головами, а потім ті голови знову поопускалися. Іноді треба включати більше розуміння, а не лише ненависть. У мене у відповідь на “голубого” “Скрябіна” теж міг статися напад озвіріння, який би призвів до шалених наслідків.

–

– Яких?

– Ну, набив би комусь морду! Ти глянь, що зараз відбувається під стінами Верховної Ради! Люди за своєю суттю – складні істоти, але роблять прості речі. Побачили, що, вийшовши на Майдан, можна привести до влади свого президента, от і думають, що пікетами можна усе в житті вирішити.

– Які в тебе зараз стосунки із “помаранчевими” співаками?

– До виборів ми часто спілкувалися. Після революції Славко Вакарчук ще до мене не дзвонив.

– А якби ти був у таборі Ющенка, як би ти зараз ставився до “біло-блакитних” співаків?

– Напевно, також би засуджував. Адреналін – це дуже сильний наркотик, і, коли він є в організмі, важко думати головою.

– А не соромно було виступати за чоловіка, дружина якого стала всенародним посміховиськом?

– Я от не розумію, чому про Януковича всі почали говорити не тоді, коли він був прем’єр-міністром. Тоді не було соромно? Це воля випадку – його дружина може бути хоч шизофренічкою, а він може бути ідеальним. Я вже розповідав, що погодився їхати в тур лише тому, що організовували його “Таврійські Ігри”, які зробили з мене людину.

– Не відчуваєш себе ошуканим, адже навіть “Ігри” після перемоги Ющенка “перефарбувалися”?

– Усі мусять чимось рятуватися. Тяжко знайти людину, яка не втікатиме з корабля, який тоне. Ситуація змінилася, і нова влада зараз хоче “відігратися”. Не можна ж сісти на коня, взяти сокиру й лупити з плеча голови всіх, хто тобі попаде під руки.

– За гроші, що ти заробив на виборах, щось суттєве собі купив?

– Там не було мільйонів. За ті гроші навіть двокімнатної квартири в Києві не купиш! Будьте спокійні – гроші підуть на навчання моєї доньки. Єдине, що обурило, так це те, що мене вставили в агітаційний ролик Януковича без мого відома. А ще за кілька концертів не доплатили.

–

– Твій підпис був під резолюцією активістів, що пропонували відмінити звання “народних” та “заслужених”...

– Так, я ж добре знаю, як діставалися ці звання: за проханням, за гроші, по знайомству.

– Тобі пропонували стати “народним”?

–“Народним”– ні. Але “заслуженого”, казали, можуть продати.

– За скільки?

– 500 доларів – і ти “заслужив”. А за “народного” треба було викласти трохи більше. Але я думаю, що там було все поділено на касти – з декого можна було б більше здерти. То мене так задешево пропонували, бо знали, що Кузьма – бідний.

– А Білозір проти скасування звань...

– Ну ясно, вона ж сама “народна”! Я намагаюся дивитися на людей під час таких великих змін. Я живу в простому районі, де недавно розтанув сніг і така грязюка, що то труба! Таке враження, що впала бомба. Але ніяких кардинальних змін не відбулося. От як побудують в Україні автобани, то я поплескаю в долоні тому президентові, який це зробив, і поставлю йому в себе на подвір’ї пам’ятник і буду туди квіти носити кожного дня.

– Кузьма, тобі не набридло займатися “молодняком” і грати вар’ята в програмі “Шанс”? Люди в твоєму віці щороку сольники штампують у палаці “Україна”...

– Кожному своє. Я радий, шо то не Гітлер придумав ці слова. Чому я маю бути таким, як хтось? Часом такі “штурпаки” на “Шанс” приходять, шо то атас. Найгірше, коли людина нецікава – - ти його два слова запитаєш, він відповість. І все.