Про трьох тверезих мужиків у Біловезькій Пущі

Що ми знали про Біловежжя раніше, до 1991 року? Про цю перлину Білорусі знали хіба що завдяки шлягеру «Піснярів». Взагалі лінією кордону Пуща була розрізана між СРСР та Польщею. До Польщі відійшла більша частина з 850 км2, найбільш обжита і впорядкована. Але й те, що залишилось Білорусі, має казковий вигляд. Був там дуже мало, але мушу сказати, що це саме так.

Але на теренах колишнього Союзу, та й не тільки там, відома ця місцина зовсім з іншого приводу. Саме тут 14 років назад відбулась певна подія, яка зробила Біловежжя відомим всьому світу. Хотів би, як очевидець, розповісти про те, що і як було.

До цього часу йде суперечка про те, який день для історії України вартував більше – 24 серпня чи 1 грудня того 1991 року. Пам’ятаю, як хвилювалися члени «Народної Ради», демократичного крила Верховної Ради, з приводу результатів референдуму на підтримку Акту незалежності.

Я на той час вже три місяці був у Москві, де представляв інтереси України. Десь до кінця жовтня в правлячих колах Росії не було повного розуміння того, що відбулося в Україні 24 серпня. Москва до того була зайнята внутрішніми чварами, тому нам випало бути десь далеко на периферії їхньої уваги. Більшість вважали цю подію черговим українським блюзнірством. Перебісяться і назад повернуться, до Москви.

Але поступово відкрита, а головне - закрита інформація почала призводити до певного витвереження. Було зроблено спробу стулити докупи розбите ціле за допомогою економічної угоди. Її головним адептом був Григорій Явлінський. Але ця ідея не отримала практичного продовження. Це стало провісником майбутніх провалів СНД чи не у всіх галузях її діяльності.

Горбачов на той час перетворився майже в статиста. Єльцин, як це притаманно йому в найбільш сутужні моменти, був гранично зібраним і дієвим. До того ж ситуація, що була у Росії, набувала максимально загрозливого характеру. Магазини і ринки приймали абсолютно спустошеного вигляду. Стан з продовольством вимагав рішучих дій. А робити щось в стані двовладдя було годі й думати. На порядок денний першочерговим виступало питання про остаточне закріплення влади безроздільно в руках російського керівництва.

Тому обидві Москви, по суті, виступали чисто сторонніми споглядачами передреферендумних процесів в Україні. Врешті-решт все відбулося. Результати стали просто приголомшливими. Я всю ніч зв’язувався з приймальною Кравчука. І десь після другої ночі всі все зрозуміли. Справу зроблено. Народ беззастережно підтвердив рішення Верховної Ради про незалежність.

Протягом усього дня другого грудня я отримав безліч повідомлень і поздоровлень з Києва. Зателефонував посол Польщі, посол Канади… І жодного дзвоника з Москви. Як казав канцлер Горчаков: «Росія зосереджувалась». Десь пізно ввечері прийшла Галина Старовойтова, щиро поздоровила. Вона пізніше згадувала мою схвильованість. Чомусь сказала потім, що я говорив ламаною українською мовою. Просто, хвилюючись, я збивався з російської мови на українську.

Десь четвертого грудня я почув від заступника Козирєва про можливу зустріч президентів України і Росії разом із головою парламенту Білорусі Шушкевичем. Це могло відбутись 7 грудня під час візиту Єльцина в Мінськ. Я зв’язався із Зленком, попросив поїхати в Мінськ. Він відповів, що краще вирішувати це безпосередньо в Києві. Шостого вранці я був уже у Кравчука. Дізнався певні подробиці, але якихось документів ніхто не готував.

Взагалі зараз тяжко навіть уявити, в якому зародковому стані знаходилось все у Києві. Зате всі питання вирішувались досить швидко, без зайвої бюрократії. Зловісні розбудови Табачника і Медведчука, засновників фантастичної української правлячої машини, ще були далеко-далеко. Після 1 грудня ми дійсно стали державою.

Кравчук дав команду їхати з ним. І раптом я дізнаюся, що нікого з МЗС у складі делегації не буде. Зленко сказав, що це рішення Кравчука: робити все без зайвого гамору. З’ясувалося, що їдуть Кравчук, прем’єр Фокін, міністр економіки Мінченко, депутат, академік Голубець і я.

Сьомого вдень вилетіли в Мінськ. Коротка ділова зустріч. З Мінська переліт до Пружан на величезний військовий аеродром. А вже звідти, засніженими автошляхами, - у Віскулі. Там була на той час державна резиденція. Декілька прекрасних дерев’яних двоповерхових будинків. І навколо – фантастично чарівна природа. Густі сніги, замети.

Майже одразу за стіл. Єльцин з господарями вже «начаювалися» під час зустрічі в Мінську. Розмова йшла прямо за столом. Було десь чоловік п'ятнадцять. Пиво було місцеве. Дивовижна на смак «Біловезька» і «Зубрівка». Тостів виголошувалось досить багато. Але атмосфера була чисто робочою. Вирішили, що експерти готують документи. Вірніше, головний документ. Всі керівники підтвердили, що своїм референдумом Україна поставила хрест на Радянському Союзі. І що це має бути чітко зафіксовано на папері.

А тепер щодо деяких міфів, які так уперто супроводжують розповіді про Пущу. Перший, і найбільш простий. Про трьох п’яних мужиків. П’яних там не було. Після Мінська Єльцин з Шушкевичем добре вивітрились. Було десь під -10оС, а ввечері навіть більше. За столом у Віскулі я побачив дійсно високий клас. Всі перші особи класно робили вигляд, що п’ють. Так-так. Не пили, а робили вигляд, що п’ють.

Ввечері сьомого взагалі були окреслені два-три постулати, а також поставлені завдання експертам. Тобто, всім іншим. Ми робили вигляд, що п’ємо, може, не так кваліфіковано. Але те, що у мене не було ні в одному оці після тієї «пиятики», можу заприсягтись на чому завгодно. Наступного дня взагалі всі були як «стьоклишко». А 90% роботи було зроблено саме наступного дня.

Далі. Про трьох, хай не п’яних, мужиків, які розвалили Союз. Ну, це просто маячня. Запам’ятайте раз і назавжди: Союз розвалив народ України. Про незалежність заявили всі республіки Союзу. Якщо не розглядати країни Балтії, то лише Україна наважилася на референдум щодо незалежності. А тільки такий крок робив рішення про вихід республіки із Союзу абсолютно легітимним. Дуже проблематично стверджувати, що якась з республік не зробила б спробу повернути процес назад. Або група республік. І тільки «так» українського референдуму засвідчило, що Рубікон перейдено.

Але є ще один міф, який підтримують найбільш затяті націонал-демократи. Вони стверджують, що нас практично насильно було втягнуто в новий союз – СНД. Це не так. 1 грудня Україна до якоїсь міри опинилась на самому краєчку безодні невідомого. Люди, кожен про себе, роздумували над тим, що буде завтра. У багатьох наших громадян були якісь інтереси в інших, тепер уже відокремлених державах бувшого СССР. Мало не у кожного другого були родичі в Росії, або ще деінде в республіках Союзу. Маса майнових проблем. Проблеми кооперації виробників. І ще багато-багато питань. Треба було заспокоїти людей. Виробити якісь механізми переговорних процесів. Та просто виконати цивілізоване розлучення.

Єльцин першим пішов спати. А інші начільники подалися полювати дичину. Фокін таки встрелив кабанця. Ми запропонували росіянам і білорусам за базовий текст взяти договір між Україною і Росією. Щоб не влаштовувати зайвого гармидеру, домовились, що вони напрацьовують на цьому базисі таку собі «рибу». А вже рано вранці всі разом (експерти) обговорюємо текст, так, щоб десь о десятій передати його керівникам. Їх було шестеро. Шушкевич і Кебіч від білорусів, Єльцин і Бурбуліс – від Росії, і наші Кравчук з Фокіним.

Рядові члени української делегації (аж троє) ночували в єгерському будинку. До речі, росіян, крім керівництва, було чоловік дванадцять. Наш готель – довга, двоповерхова будівля. Аж раптом до нас звернулись єгері. Як з’ясувалося, всі вони були українцями. Просили не забувати про це під час переговорів, не кидати їх на призволяще.

Ранок. Зустрічаємося з росіянами (Козирєв, Гайдар, Шахрай) і білорусами (Петро Кравченко). Зразу починається розмова про назву. Це не може бути «союз». За таке нам хоч не приїзди в Україну. «Спільнота» - цього не сприймуть росіяни. Досить швидко приймається термін «співдружність». Дуже нейтрально, хоча англійською це звучить трохи проблематично – commonwealth. Закінчення приймається одразу – «держав», звісно, не «республік». Яких держав? Давайте – «демократичних». І що, Узбекистан і Туркменістан - теж демократичні? Відкинули. Отут вже були наші п’ять копійок, а якщо вже зовсім точно - мої. «Незалежних». Козирєв не дуже задоволений. Як це сприймуть у Думі? Але інші підтримують. Отак і з’являється назва – Співдружність незалежних держав, СНД.

Дуже швидко опрацьовуємо статтю за статтею. Віддруковуємо. Передаємо керівникам. І тепер декілька годин працюють вони. Десь через годину передають нам преамбулу і першу статтю. Ми знову обговорюємо. І як перед цим, статтю за статтею. Якщо щось не влаштовує, Козирєв іде до босів і віддає наш варіант. Якось вилітає Фокін і висловлює їх спільне невдоволення. «Ви хто такі? Кого правите?» Але потім заспокоюється. Робота продовжується.

Той же Фокін доручає мені з Голубцем негайно написати заяву – комюніке. Я пишу, Голубець диктує. Це він так говорить. Чим він доведе? Почерк же мій, це точно. Хоча це - жарт. Чи варто тут рахуватись? В житті я рідко мав таке задоволення, як від тої спільної праці з академіком Голубцем.

Роботу закінчено. Підписуються документи. Знімає тільки білоруське телебачення. Так було домовлено, щоб не привертати зайвої уваги. І тут настає ще одна річ, навколо якої теж було створено міф. Треба негайно сповістити про подію. В першу чергу сильних світу цього. Хто це? Джордж Буш (зараз його називають старшим) і Горбачов. Кому першому? Здавалось би, Горбачову. Але тут прошу зрозуміти певну обставину. Якою може бути реакція Михайла Сергійовича? Він поки що Президент, і, що головне, - Верховний головнокомандувач. Чи не кине він спересердя «Альфу» чи ще когось? Пружани - в якихось вісімдесяти кілометрах з величезним аеродромом.

Тому спершу телефонують Бушу. Козирєв перекладає. Після цього зв’язуємось з Горбачовим. Не ми, а керівництво, проте, ми все чуємо і бачимо. Розмовляє Шушкевич, господар. Горбачов розлючений. Але справу зроблено, це вже історія. Після цього зв’язуються з Назарбаєвим. Цей, тоді ще не старий лис, все розуміє. Теж ображається, але м’яко. Його запрошують у Віскулі. Каже, що не вистачить пального. Як стає відомо потім, приземляється в Москві, зустрічається з Горбачовим. Схід – справа тонка.

Після цього роз’їзд, вірніше, відліт з Пружан. Я лечу з росіянами. Єльцин каже: «Попіклуйтесь над послом». Високий, ставний хлопець з охорони Єльцина опікує мене, як дитину. Сідаємо в Москві. Дякую керівника охорони Сашка Коржакова, кажу йому: «Чудовий хлопець!». Той із захватом погоджується: «Владимир Петрович! За пять секунд всадит семь пуль и не улыбнется». Отакої! Їду в наше тоді ще представництво.

Так починалася незалежна Україна. А три п’яних мужика, що розвалили Союз? Такого не було. Все було інакше.