Після п'ятирічної розлуки Микола Мельниченко зустрівся з батьками

Кажуть, найдовша дорога — до батьківської хати. Глиби­ну цієї життєвої мудрості колишній охоронець колиш­нього президента Кучми 39-річний Микола Мельничен­ко спізнав як ніхто інший. Його повернення на бать­ківщину тривало понад п'ять років. І першими сло­вами, з якими син звернув­ся до батьків, стали слова пробачення — за біль і страждання, котрі довелося пережити...

П'ятиріччя безсонних ночей

Подвір'я на тихій околиці Василькова примітне хіба що старим вузлуватим осокором з лелечим гніздом на верхівці. Та ще такою ж старою, як і дере­во, хатиною в глибині двору. Хата, здається, втомлено диву­ється вікнами-очицями: знову гості? А було ж тихо-тихо...

Нині справді — гості за гос­тями. Тільки-но одна знімальна група на Київ помчала, як інша вже через хвіртку заглядає: можна? Хазяї ставляться з ро­зумінням: робота в людей та­ка. Хоча від надмірної прискіп­ливої уваги батьки Миколи Мельниченка — Іван Олексійо­вич та Валентина Федорівна, сказати б делікатно, зовсім не в захопленні.

Їхня образа на журналістів досі не вистигла. Адже не раз і не два, бувало, приїжджали ті сюди із заздалегідь розробле­ним сценарієм. То просили в батька чарчину «погрітися» і ловили промовистий фотокадр. То підлаштовувались мало не під порогом і потім хвалилися: старий Мельниченко коцюбою на них, хоробрих, махав. Ди­віться, мовляв, людоньки, яке в того майора коріння! Хіба пут­нє що могло вирости!

Ті брутальні публікації Іван Олексійович зберігає. Про всяк випадок. Показав і нашу газету за 2002 рік з матеріалом «Я виховав його таким...» З удячністю її береже — правду роз­повіли. Тому й зустрів «Сіль­ські вісті» без тіні упереджено­сті до журналістського племе­ні, про яку вранці Микола, чесно скажемо, вибачливо попереджав. І яку тоді, коли навідува­ли ми цю сім'ю три роки тому, привелося нам напочатку теж долати...

Нині видно відразу, що раді тут газеті. Навіть стриманий за вдачею і скупуватий на емоції Іван Олексійович розщедрю­ється на усмішку, а Валентина Федорівна взагалі беззасте­режно й щиро вітається-обнімається. Проте коли погляд на сина переводить, очі зрадливо зволожуються. Переживає за нього, хоч і намагається того не показувати. Малі діти, каже звично, малий клопіт, а вели­кі... «Великий» обнімає матір і шепоче тихенько: «Годі, годі. Не плачте...»

Та як не плакати? Батько теж відводить погляд, аби ніхто не помітив підступної сльози. «Я п'ять років не сплю ночами. Ви подумайте тільки, — каже Іван Олексійович. — Хто це ви­терпить? Яка людина?»

Син — за батька. Батько — за сина

Нерви безсонних ночей доб­ряче вдарили по здоров'ю, і так не вельми міцному. Батька очі почали підводити, ще тоді він, пригадується, жалівся. А оце як почув торік по телеба­ченню про замах на сина, зір ураз мов туманом заслався. Лі­кувався, але медицина руками розводить. На Валентину Фе­дорівну болячки теж напосіда-ються. Сердечко кволе, та ще й від діабету страждає. Худенька й була, а це ще станула...

— Я як додому приїхав, — розповідає Микола, — відразу пробачення в батьків попросив. Ще батько мій хрещений був на тій розмові. Довго говори­ли, хоч і не спав я тридцять го­дин, доки долетів... Скільки во­ни всього пережили! Скільки здоров'я втратили!

Та батьки є батьки: вони не стільки своїми болячками пе­реймаються, як синовою до­лею. Клопочуться біля нього, наче хочуть ураз надолужити згаяне за тривожні місяці та ро­ки. Мама відвела сина вбік і там тихенько виховує, виховує. Не втримуюсь: «Що ви йому там наказували?» «Та щоб голод­ним не бігав, грошей на харчі не жалів собі!..» А Боже...

Батько теж турбується: «Що це ти по такій холоднечі без го­ловного убора літаєш? Так і за­студитися недовго». Та всі ці зрозумілі батьківські пережи­вання, звісно, видаються сущи­ми дрібницями на тлі тієї зливи звинувачень і домислів, фальші й відвертої брехні, котрі рясно лилися і ще рясніше ллються в ці дні на прізвище Мельниченко і котрі для зранених батьків­ських сердець — ядуча отрута. Оце, каже Іван Олексійович, ви­ступав по телевізору начальник Кучминої охорони, доводив, що майор Мельниченко не служив в охороні президента.

— Та скільки Микола з ним, Кучмою, послужив. Попоїздив скільки! — обурюється. — Де тільки не був. І в Україні, і за кордоном. Привіз мені, пам'­ятаю, приймача аж з Індоне­зії... Казав не раз: батя, ніде люди не бідують так,, як у нас...

Іван Олексійович взагалі за вдачею правдолюб. Брехні не терпить, лукавства не розуміє. Правду обстоював завжди. І коли замолоду служив в армії на Сахаліні, і коли працював у шляховому господарстві. Не мовчав ніколи в житті, боровся проти несправедливості. Та та­кої несправедливості, як при Кучмі, переконаний, ніколи до­ти не було. «Довели людей, що хуже, ніж після німців, стало. Кажете, тепер, може, полег­шиться? Кому?! Тим, хто у мільйонери вибився?!»

Сумнівів у тому, що син п'ять років тому вчинив правильно, повставши проти злочинної влади, батько ні на йоту не має. І сам би так на його місці зро­бив. А може, й більше — взяв би навіть гріх смертовбивства на душу. Хіба можна спокійно дивитися на злидні, руїну, люд­ські сльози? Розмірковує: «Син усе правильно зробив. Я тоді вам казав і зараз це повторю: я його так виховав і не каюся. Якщо судитимуть, то готовий стати на суді з ним — хай до­водять і мені, що винен...»

Принесуть весну лелеки

Розхвилювався батько. Не можна ж йому... «Олексійо­вичу, а прилітали цього року лелеки?» «Аякже!»

Дружна пара бузьків так дав­но приносить на своїх крилах весну до дідівської ще хати Мельниченків, що старим на­віть трудно згадати відколи. Пам'ятають тільки, що тієї вес­ни, як птахи шукали місце, ду­же вони хотіли, щоб лелеки в них оселилися. За повір'ям, бу­де тоді завжди в родині злаго­да і щастя. Тож вирішив допо­могти їм хазяїн з гніздом: від­пиляв у осокора верхівку й за­лізяччя приладнав. Тоді з ре­монтом лелечої оселі пособляв не раз, хоч хазяйка внизу ой­кала: хоч би не зірвався...

Лелеки для старих Мельни­ченків — як діти. Теплої пори душу звеселяють. А холодної — згадками тішать, передчут­тям весни...

Прощається Микола з батька­ми. Обіцяє через пару днів при­їхати, дровенят ще підрубати. Мати знову в сльози. Така доля материнська одвічна — чекати та виглядати. Та поки ми друж­но зітхаємо, наш молодий і за­взятий редактор відділу права Олександр Черевко за сокиру взявся. Наче заввиграшки, розі­м'ятися, але виросла пристойна купка полінець. Зраділа Вален­тина Федорівна: «Це мені на день хватить».

Сім'я зараз економить газ, бо з такої пенсії — 340 гривень у батька, на десятку менше в ма­тері — не настачишся тепла. Господарства вже ніякого не тримають: сил немає. Кабанчи­ка оце лише вигодували, та й того здали перекупникам: не піднялася рука колоти. Слухня­ний був, метикуватий. До чисто­ти привчений. Хазяїн його з ми­лом мив. Точніше, милом нама­щував, як бабця одна нараяла, — помічно це, виявляється, від усяких хворобливих напастей...

Мудрість народна — вона в усьому помічна. Вона здатна зерно від полови відділити, правду від брехні. Люди в нас розумні, не варто про це забу­вати політикам, котрі вважають себе найрозумнішими... Скром­но вдягнена, немолода й за­клопотана жінка на одній з ву­лиць Василькова зачепилася поглядом у нашому гурті за знайоме, видно, з фотографій та телеекрана обличчя. Впізна­ла. Кинулася, мов до рідного: «Миколо! Це ти! Вернувся?! Ми за тебе молилися всі...»

Людська молитва, проказана щиро, з почуттями, неодмінно буде почута на Небесах. Майо­ру Мельниченку сьогодні як ні­коли потрібна людська під­тримка. Довіра. Розуміння. А материнська любов, батьків­ська надія — завжди були з ним. Були, є і будуть. Він повернувся додому.

Наталя САНДРОВИЧ, «Сільські Вісті»

www.silskivisti.kiev.ua