Мальбрук у похід зібрався

Як легко зробити людині добре! Коли нашоукраїнці оголосили попередній список свого союзу на вибори, серця киян здригнулися. Це ж як нам тепер жити? У росіян кажуть: «Какая песня без баяна?» Так і нас, киян, останні дев’ять з половиною років тяжко уявити без нашого мера, Омельченка. А тут така несподіванка!

З’ясувалось, що не тільки нам без нього не жити. І сама «Наша Україна» без нього ні «тпру», ні «ну». Воно, зрозуміло, для нас, городян столиці, честь яка. Нашого мера поставили у першу п’ятірку, за Президентом майже впритул! Честь, то вона честь. Але що ми, сироти, без нього будемо робити, як жити? Ні, не життя буде у столичному граді Києві, а так, одне животіння.

Та є ще правда і співчуття у світі. Подумали наші перші особи та й змилостивилися над нами. Пішли зі списку. Одразу полегшало на серці. А в цю суботу взагалі все встало на свої місця. Пан Мартиненко поставив нашому меру, своєму підлеглому по партії, завдання, і той слухняно у путь потік. Оголосив, що тепер на нашій вулиці свято. Він знову з нами, він наш мер і на наступні п’ять років. Чи на чотири? Заплутаєшся у всіх тих новаціях.

Зупинка за таким собі дріб’язком. Кияни мають 26 березня проголосувати за пана Омельченка. Та це їм, енесенушникам, запросто. Бувші комсомольці скажуть нам «надо», а ми їм у відповідь – «єсть!» Партія – керівна сила, знов-таки, підтримає. Завжди він був при партії. Кожного разу тільки при різній. Найдовше, беззаперечно, в КП, яка РС. В 1998 році пристав до «Трудової України». Потім свою партію збудував – «Єдність». Аж тепер вигулькнув ще в одній. В НСНУ. Назва – язика зламаєш. Головне, що вона є «руководящая и направляющая».

Сан Санич сказали, що 40% київського керівництва – члени тієї НСНУ. Рік тому і 5% не було. Це ж з якого дива такий стрибок показників? З’ясовується, що то відбулась переорієнтація. То якщо вибори виграють донецькі, тоді, так слід думати, знову відбудеться ота переорієнтація. Ну, наш мер так і засвідчили: «переорієнтація супроводжує людину все життя». Як той флюгер, щоб було простіше зрозуміти. Звідки завтра вітер задме, туди і переорієнтуються. Як наш мер, так і ті 40% керівництва. Але при одній умові. Коли ми його оберемо.

Хоча Сан Санич довго вагався, не хотів. Навіть образився. До квітня був невпевнений, чи варто балотуватися. Було чого образитися. Багато хто з невдячних не все міг зрозуміти в минулорічних екзорцисах пана Омельченка. Згадували його гінекологічні сумніви у статевій приналежності одного з кандидатів. Чи мужик він, чи не мужик? Упевнився – не мужик. А немужиків Олександр Олександрович не підтримують. І став він у позицію, про яку в Одесі кажуть смачно: мєжду здєсь. Так, щоб не проти Януковича, але й не дуже за. А про Ющенка, ви вже чули, він висловився однозначно.

Потім почалися справжнісінькі чудеса у решеті. Щоб не виявляти, на чийому він все-таки боці, наш мер самі пішли за тією жар-птицею, президентською булавою. Ніхто з головних контрагентів не присікається. Бо це ж «вдячні» кияни на таку справу його сподвигнули. Де були ті кияни, вияснити не вдалось. Програв він вибори з тріском. Навіть своєму «заклятому» другу Черновецькому. Ганьби ж тут ніякої, бо головне йому вдалося. Жоден з двох перших до нього претензій не мав. Головне, щоб супернику не помагав. Сам він тоді дуже цікаво голосував. За пані Вітренко. Все місто за Ющенка, а він, наш керманич, за пані Наталю, у якої замість серця «пламенный мотор». А замість голови?

Зате у другому турі йому вже було тяжко. Не стільки під час голосування, як перед ним. Ось тут він сто очок дав би самому Кравчуку. Так прослизнув між тими двома жорнами, це ж не між крапельками. То нічого, що мало не всі школи і ЖЕКи працювали на «того, що». Піди доведи. Слідів не залишали. Все усно.

А потім той Майдан. Як же огинався мер необхідності стати на чийсь-то бік. Люди, попри все, примусили його здатися. Бо добре розумів, що викинуть зі всім почтом з будинку мерії. І тоді кінець кар’єри. Хто б не переміг. Навіть не варто вистежувати його дії в подальшому. Все за тим йшло під таким примусом людського моря, що він отримав повне алібі від переможця. Збороти той натовп могла тільки зброя. А то, навіть якби він хотів, не його парафія.

Опісля почалася довга фаза повзучого вростання в нову владу. Та переможці милостиві. Якщо пробачили супротивнику, то тому, хто вскочив на підніжку локомотиву перемоги за п’ять хвилин до кінця сутички, вдалося відбутися легким переляком. Більше того. Зберіг практично весь свій генералітет. Всі наскоки помаранчевих змінити владу в районах ні до чого не призвели. Тут меру і його команді закон допоміг. Всі ті переможці були у повній меншості в райрадах. Це ж 2002-го року «Наша Україна» перемогла у виборах до Верховної Ради у Києві. А за їхньою спиною тишком-нишком мер збив свою команду і переміг на виборах у міську і районну ради. Вірно вирахував: «Вам своє робить…»

Зате зараз багато хто з бувших прибіг до НСНУ. Недарма так звитяжно рапортує мер про 40% провладної партії в керівництві містом. Я б не сказав, що відома сентенція про те, що результатами революції користуються мерзотники, адекватно відповідає подіям у київській владі всіх рівнів. Але щось в цьому є близьке до істини. Хай не мерзотники, але те, що не переможці з Майдану, то це вже гарантовано.

А тепер повернемося на добрих 10 років назад. В жовтень 95-го року. Нашого Сан Санича роблять заступником голови міськдержадміністрації. З травня 96-го – в.о. першого заступника. І нарешті, 8 серпня 1996 - головою. Косаківський (мій земляк, більше того, жили в одному будинку у Вінниці) не спрацювався з Кучмою. Хоча спочатку було у нього все в стосунках з Банковою напрочуд добре. Та ось погано було у всій Україні. Економіка, рівень життя людей падали, як у безодню. То була системна криза держави. Президент, як у лихоманці, тасував колоду високопосадовців. За преферансним принципом (а в ньому він, кажуть, великий дока): «Якщо гра не йде, ламай карту». Однією з жертв таких підходів був Косаківський.

Десь саме в цей період в Києві потроху почали з’являтися гроші. Економіка має властивість навіть при неймовірному знущанні над нею знаходити засоби до виживання. В 97-му, а особливо, 98-му році майже було пройдено нижню точку падіння. В місті почали відбуватися регенеративні процеси, дуже потроху з’являлися паростки якогось прогресу. Я не є великим прихильником талантів Леоніда Косаківського. Але якби існував умовний спосіб, було б інтересно інвертувати в часі Косаківського і Омельченка. Тоді, можливо, було б точніше оцінити здібності кожного.

Я згадую Москву 92-93-х років. Довгий час Лужков не міг ніяк виявити свої таланти. Бо була така ж сама ситуація, як та, про яку тільки що розповідав. Тільки в Москві все це відбувалось на 2-3 роки раніше, ніж у нас.

Не віддати належне Омельченку було б несправедливо. Він багато робив у Києві потрібного. Але одночасно вибудовував таку собі державу у державі. Характерно, що саме в змаганні з ним отримав чи не єдину особисту поразку Леонід Кучма. Здавалося, що все, Омельченку – кінець. Але він зміг перехитрити головного майстра інтриги в нашій державі. Проте, слід зазначити, що тоді при Кучмі не було Медведчука. Для того у таких справах, здається, не було неможливого.

Поступово Омельченком була вибудована добре відпрацьована система взаємодії Ради і адміністрації. Ці дві гілки влади в Києві, що називається, «спелись». Дерибан київських земель відбувається саме завдяки цій владній конструкції. Можемо згадати безліч прикладів, які просто волають своєю безпринципною наругою над юридичними нормами. Це жахлива, безпардонна роздача земель в заповідних місцях Києва. В першу чергу, йде на розум минулорічна роздача земель у Пущі-Водиці. Таке неприкрите нахабство просто тяжко собі уявити. І що, хоч одна волосина впала з голови нашого мера? Ні жодної. А таких фактів – безліч.

Друге, що просто вбиває, то це забудова центру. І відбувається ця процедура настільки брутально, що таки моторошно робиться. Враження таке, що інвестори-забудовники і архітектори отримали карт-бланш від самого диявола. Як ті відьми, злітаються вони на шабаш на київські гори.

Я взагалі щодо посади головного архітектора Києва ввів би правило, подібне до того, що мається в Сполучених Штатах Америки стосовно обрання їхнього президента. Ним може бути тільки той, хто народився у США. Он Арнольд Шварценегер не стане президентом ніколи, бо за походженням – австрієць. Так і у нас.

Легко було Бабушкіну понапхати тих прасок, де тільки є хоч клапоть живої землі на Печерську. І щоб йому не казали, він у відповідь: «А мені подобається». Що з нього, з потомственного єкатеринбуржця, візьмеш. А ця нашуміла справа з будинком на Грушевського коло військової комендатури. Це ж з якого дива вигулькнув там зайвий, та ще й не один, поверх? Градоміська сваволя у нас не має меж. І при цьому мер поводить себе, як той Понтій Пілат.

Яскравий приклад з ганебним становищем на Троїцькому торжищі перед стадіоном. Здається, ніхто не може загальмувати розперізавшихся забудовників. Міська влада просто зобов’язана зупинити будівельний безлад, а віз і нині там. Їм ніхто не указ. Така ж ситуація на безлічі інших будівельних майданчиків. Причому, все, що відбувається, аж ніяк не нагадує демократію. Хто завгодно може відкрити будівництво. Але точно так же кому заманеться може зупинити розпочате. Наймаються напівкримінальні групи таких собі протестувальників, що працюють в інтересах конкурентів. Я добре бачив це на прикладі будівельного майданчику за «Дитячим світом».

Нічим, як ганьбою, не можемо назвати те, що робиться коло Софії. Серед українського люду це місце має шанобливу назву – Свята Софія. Та бандитів від архітектури ніщо не стримує. Спершу зробили таке собі одоробло – готель, тепер продовжують свої експерименти на розі Софійської. Нема пера нашого земляка Миколи Булгакова, щоб описати цю будівельну фантасмагорію.

І коло цього всього стоїть наш мер. Де тільки владу треба застосовувати, він ніяково посміхається: «Я в цьому не спеціаліст, хай архітектори між собою домовляються». Не болить його, мого земляка-вінничанина, за Київ. Чи такту і загальної культури не вистачає? Дуже вже він позиціонує себе, як представника «серм’яжної правди». Тому варто мати на чолі Києва, європейської столиці, людину з більш високим інтелектом. А панові Омельченку дати спокій і запропонувати продовжити свою трудову діяльність на менш відповідальному місці.

А потім одвічні загравання з населенням. Мене принижують оті 20-30 гривень до пенсії від Омельченка. Та не зі своєї кишені він все це виймає, а з нашої спільної, київської. Загравання перед всіма цими черговими виборами призводить до жахливих перекосів в ціновій політиці. Мені вже довелося розповідати про кричущу різницю в оплаті громадського транспорту в Москві і Києві. Наші ціни на квитки в метро менші за московські в 4,5 рази. Така ж ситуація і на інших видах транспорту. Це призводить до страшенного недофінансування цієї галузі міського господарства і відповідно до її жахливого стану. А це є результатом позиції як самого мера, так і перших людей міста у цій царині: пана Борисова, його заступника та голови бюджетного комітету міськради Присяжнюка. До речі, вони разом з мером в НСНУ.

Замість того, щоб вводити адресну допомогу найбільш незабезпеченим верствам населення, мерія і рада вдаються до тотальної зрівнялівки. Питання таким чином не вирішується, а заганяється в кут. А ті гроші, що даються депутатам міськради на дрібні витрати, на кожного по 500 тисяч гривень? На що ж будуть витрачатися гроші і за яким принципом тепер, коли не буде мажоритарних округів? Чомусь такої практики нема у Верховній Раді, і навіть ніколи не ставилося таке питання.

Чого варті ці всі новації з кількістю депутатів міськради? В Москві з 10-мільйонним населенням – 35 думців. У нас було 75, потім стало 90, а тепер розмахнулись на 120 депутатів. Це куди стільки? Кажуть, що не вдасться створити життєздатні фракції у міському парламенті. Ото, нам би ваші турботи, пани міські обранці! А ота чехарда з районуванням міста? Ледь вдалося втримати пана Омельченка на 10 районах, а то у нього терпець мало не урвався до подальшого скорочення.

І так у всьому міському господарстві. Старі, совєцькі, совкові підходи. А зверху все це освячується величезним досвідом нашої начільної особи в місті. І чи не перші - ті, хто вчора кпинив пана Омельченка. Минулого року і на початку цього Борис Беспалий картав мера на всі боки. А зараз нашого шановного правдолюбця як заклинило. Геть все забув про його діяльність. Чути одні тільки панегірики. Варто було б цим захисникам поміняти місце реєстрації на заміське. Бо наші інтереси вони начисто забули.

А що тепер робиться з місцевими виборами? Мер і його районні команди геть всі перефарбувалися у помаранчеві або інші прохідні кольори. В списки НСНУ, блоку Литвина запихуються всі районні верхівки, що були у «Єдності», в «За ЄдУ». Жахливо, що і «Батьківщина» втрачає своє обличчя. Ті з районних депутатів, хто відстояв від дзвінка до дзвінка всю вахту президентських виборів в помаранчевому таборі, викидаються у самий хвіст списків. Не знаю, чого тут більше: незнання Києва керівником міського штабу нардепом України Семиногою, чи, не приведи Боже, чого іншого?

В моєму рідному Дніпровському районі штаб НСНУ очолив виходець із Запоріжжя пан Сотніков. Він показав себе вкрай невдалим керівником штабу на тих осінньо-зимових виборах. Як більшість районних керівників штабів, ганебно зрадив ПРП, яке, по суті, на своїх плечах винесло всю ту виборчу кампанію. А зараз вимиває зі списків дійсно помаранчевих. Таке робиться і в інших районах. І все це для того, щоб збити підвладні меру виборчі команди. А потім у новій міській і районній Радах продовжити руйнування демократичних засад в місті.

Якщо ми всі, кияни, не будемо намагатися змінити політику міста, то й надалі воно залишиться вотчиною неприхованого дерибану землі, коштів, нашої культурної спадщини. Першим кроком має бути зміна мера столиці. Київ вимагає реформ. І я сам, 40-го року народження, вважаю, що люди мого віку повинні радити, а першу скрипку має грати нове покоління. Треба, щоб ПРП+Пора і «Батьківщина» визначилися зі своєю позицію і підтримали спільного кандидата. Хто це буде – Віталій Кличко, Микола Томенко чи хто інший – справа дуже важлива. Про це потрібно домовитися. Але головне, що наша столиця має крокувати у двадцять першому сторіччі з новими ідеями, а себто, і з новими керівниками. А того Мальбрука, що у похід зібрався, маємо перепинити. Зупинили Януковича, зупинимо і його.