Дихання з-під паркету
Розумний вислів “постпомаранчевий синдром” має в Україні кілька значень. Чесні та не дуже соціологи характеризують в такий спосіб народне розчарування владою, остання – завищені вимоги щодо себе у пересічних українців. Журналісти ж характеризують цим висловом свободу слова, яка в останній рік таки справді набула в Україні небачених масштабів. Дарма, що вона подекуди класично переростає в жонглювання толерантними та вже надто політкоректними ідеями, гарячкове (аж захекане) демонстрування плюралізму усього, що тільки може бути різним, та перманентна дислокація з камерою і мікрофоном коло уст тих, хто істини точно не глаголить… Усі розуміємо: щойно перераховане – неминучі втрати при наступі. Головне, що все-таки вільні ЗМІ у державі є, і журналістське дихання, сподіваємося, ніколи вже не буде ускладненим.
А як дихається російським акулам пера у морі нескінченних піар-технологій, „заказухи” й компромату? Нескінченних тому, що в цій безмежній країні ніколи не припиняються вибори і боротьба за владу – якщо завершується в одному її кінці, то негайно починаються в іншому. Тому, мабуть, її можна уявити геть устеленою блискучим паркетом – від Курильських островів аж до Кубані. Цікаво, як дихається журналістам з-під паркету?
Про це нам вдалося поговорити з Всеволодом Богдановим, головою Союзу журналістів Росії (СЖР) під час поїздки до Москви. (Союз журналістів Росії - найбільша громадська організація Росії (100 тисяч членів, 80 регіональних союзів із понад 50 лігами, асоціаціями, різними об’єднаннями), відома своєю нелюбов’ю до російської верховної влади і реальним лобіюванням інтересів журналістів).
- Ми ініціювали ухвалення низки законодавчих актів, починаючи від закону про ЗМІ і закінчуючи законами про державну підтримку медіа. Наприклад, за останнім із законів, знято ПДВ із ЗМІ, – розповідає Всеволод Богданов. - Ми – той Союз журналістів, який виходив на мітинги і захищав канал НТВ. За ці роки, відколи почалося усе це “нове життя”, вбито наших 240 журналістів, як правило, найкращих...
- На що сьогодні схожа російська журналістика?
- Політтехнологи і піарники зробили все, щоб її майже не стало. Згідно з найоптимістичнішими дослідженнями науковців, журналістики в ЗМІ залишилося 7-9 %. Решта – це замовні матеріали, піар (те, що ми раніше називали пропагандою), компромати всіх кольорів, прихована чи відкрита реклама, шоу-бізнес...
- В Україні в багатьох вищих навчальних закладах навчають піару. А у вас?
- Фахівців з піару у нас готують скрізь і усюди, їх зараз годі порахувати. Це факт. Як і те, що піар і пропаганда існували за всіх часів. Ми, як ідіоти, кажемо собі, що, мовляв, більше пропагандою не займаємося. Коли ми з Ясеном Засурським (декан факультету журналістики МГУ) готували Енциклопедію журналістики, то вписували туди десять принципів. Жоден із них зараз не зберігся. Ні масовість, ні правдивість – тоді як раніше все це було обов’язковим. Залишився один – партійність, або, якщо хочете, клановість. І це жахає, тому що, чесно кажучи, вільної журналістики нема. Все проплачено.
- І все-таки не все так погано у вашому домі. У Росії, як нам відомо, тривають дискусії щодо створення суспільного мовлення…
- Так, ми багато працюємо над концепцією суспільного ТБ, знаємо досвід європейських країн. Уже є поодинокі телеканали в регіонах, які розвиваються в природний спосіб. Наприклад – Єкатеринбург – там працюють 27 місцевих телеканалів (!). Та переконати когось у Москві в тому, що замість владного каналу треба робити суспільний, практично неможливо. Нині все центральне ТБ захоплене владою.
- А ви його коли-небудь таки дивитеся?
- Як правило, новини на телебаченні виходять у нас лаковані. А от радіо відроджується, особливо це стосується радіостанції “Эхо Москвы”. Вона ефективно зіставляє різні погляди і позиції.
- Як ви ставитеся до думки багатьох суспільствознавців, що зіставлення різних позицій та думок в ЗМІ актуальне лише в тому суспільстві, в якому чітко вибудувана система цінностей?
- Російське суспільство перетворили на плем’я дикунів, воно заплуталося. Через усі ці жахливі серіали, рекламу людині нав’язали думку про те, що добро – це вчорашній день, а от зло – це привабливо. І змішують усі інші поняття – охайність, моральність…
- Отже, розрив між верхами і низами -- остаточний?
- Виходить, що від простої людини справді нічого не залежить. І від журналістського слова також. Що відбувається нині в Москві? Читають і купують у кіосках “Московський комсомолець”, “Комсомолку”. А от добра газета – її не читають, вона залежується… Тому що я, читач, розумію: усе, що надрукують, не матиме ніякого значення для розвитку суспільства. От і маємо застій, драму для суспільства: нема нових людей, нема нових програм. Скільки років минуло, а ми бачимо ті ж самі фігури на політичному рингу. Це – політичний “аншлаг”. Ті ж клоуни, але політичні й у різних шапочках, починаючи з Жириновського й закінчуючи розумнішими людьми… Ну й що? Ці люди ні на що не впливають. І в результаті преса стає невідомо чим.
На прощання Всеволод Богданов дарує нам Енциклопедію життя сучасної російської журналістики, укладену СЖР кілька років тому. На обкладинці – маса голів, що дуже нагадує наш Майдан. І з цієї його подоби висунута чиясь велика рука з пером. І рука – вільна...
Олена Дуб, Оксана Левкова, Львів - Москва
для Інституту масової інформації