Політичне дітище зятя Кучми приречене на забуття

Ми знаходимося напередодні старту особливої виборчої кампанії. Вона має не тільки продовжити процес оновлення влади, а й вперше, завдяки пропорційній системі та змінам у Конституції, вивести політичні партії на провідні ролі.

Саме час перевірити ряди претендентів на довіру виборців, на успіх за нових умов, створених Майданом. Країна вступила в період позбавлення як від зайвого романтизму, так і від байдужості. Ринок дешевих голосів, які можна було отримати завдяки привабливому бренду чи слухняності підлеглих, готових голосувати за вказівкою начальників, радикально скоротився і продовжує скорочуватися. Це створює для багатьох партій бар’єр, набагато вищий ніж відомі 3%.

Вже зараз очевидно, що більшість штучних партійних проектів, які так і не дійшли до своїх власних виборців, не витримають перевірку демократизацією навіть в її сьогоднішньому недосконалому вигляді. Безпринципні, але цілком прагматичні вчинки Тетяни Засухи та Євгена Кушнарьова, які вірно оцінили перспективи Селянської партії та “Нової демократії” і вирішили скористатися меркантильною благодійністю Віктора Януковича, багато що говорять про шляхи адаптації еліти кучмівської доби. У більшості партій, створених згори, під конкретних лідерів і у розрахунку на конвертацію грошей та зв’язків і політичну популярність і суспільне визнання, сьогодні не вистачає ваги навіть на те, щоб слугувати матеріалом для успішного блокування.

Все це важливо мати на увазі, розглядаючи ситуацію в “Трудовій Україні” - партії, яка в останні два роки наочно демонструє складнощі трансформації штучних політичних проектів і, тим самим, може прислужитися оцінці можливостей еволюції всієї партійної системи. Тим більше, що свого часу саме ця партія виглядала основним претендентом на представництво і захист прав найбільшого сегменту виборців, - найманих працівників.

Поштовх до перетворення “Трудової України” з технологічного проекту на справжню партію дав її колишній власник Віктор Пінчук. Втративши інтерес до цього бізнес-проекту, він сприяв оновленню її формального керівництва. Інші гроші, - інша стратегія. І Сергій Тигіпко, і Валерій Коновалюк мають певний потенціал публічних політиків, а їх молодість, як і те, що вони виглядали цілком привабливо на фоні когорти політиків, рекрутованих олігархічними угрупованнями, давала додаткові підстави говорити про перспективи. Але нічого серйознішого за спробу оновлення іміджу партії не відбулося.

Відхід проміжного лідера партії Тігіпка від Януковича і готовність її останнього керівника, - Коновалюка, прийти до Литвина, не є надто переконливим свідченням еволюції трудовиків у напрямі до справжніх лейбористських цінностей, як, зрозуміло, й зростання їх самодостатності. Характерно, що альтернативне керівництво партії на чолі з Володимиром Сівковичем, з одного боку, говорить про необхідність відновлення єдності, призов нового нейтрального лідера, з іншого, - охоче погоджується на розчинення у Партії регіонів або об’єднанні з вже об’єднаними соціал-демократами. Друге, - дорівнює прискореному похованню партії. Для першого, - вже втрачено час. Це якщо думати у розкладі березневих виборів. Може вистачить натхнення і відповідальності попрацювати на перспективу і заради ідеї? Це був би дійсно мужній крок.

Сценарій та характер розколу “Трудової України” змушує відразу відкинути версію про ідейну боротьбу, піклування за чистоту лейбористських цінностей і оптимізацію партійної стратегії. Попри те, що величезна лівоцентристська електоральна ніша все ще ніким достатньо впевнено не опанована, герої цього політологічного есе, як і інші чисельні “трудові” та соціал-демократичні партії в черговий раз демонструють свою креативну і організаційну безпорадність. Дійсне оновлення досі не поставлене на порядок денний.

Найбільш інтригуючою є версія штучної технологічної кризи партії у зв’язку з виборами, що наближаються. З одного боку, нова влада зацікавлена у послабленні конкурентів, з іншого, - регіонали розчищають біло-блакитне електоральне поле, готуються зібрати залишки електорату конаючих дрібних попутників. Взаємні звинувачення у зраді інтересам партії вже лунають і, скоріше за все, невдовзі набудуть додаткової гучності.

Але все це більше слугує фоном чи супутніми обставинами того, що відбувається в багатьох партіях. Ситуація в “Трудовій Україні” краще пояснюється природним суперництвом в партійній верхівці за умов відсутності авторитетного лідера, загостренням відносин між представниками середнього політичного бізнесу. Партійна еліта квапиться забезпечити собі політичне майбутнє і зовсім не виявляє готовності до копіткої чорнової роботи, до реальної конкуренції з новими лідерами, які можуть і мають піднятися з партійних низів за умов налагодження нормального неноменклатурного партійного життя.

Якщо спиратися на демократичні норми і загальну логіку, позиція Коновалюка, за яким партійна меншість і партійна печатка, виглядає дуже вразливою. Але складається враження, що програв він не партійним масам, а партійним функціонерам. Внутрішня партійна демократія не є сильною стороною “Трудової України”. Первинні організації занадто слабкі, великий вплив мають функціонери, яких свого часу привабили привілеями та перспективами, пов’язаними з наближеністю до влади. Методи, що застосовувалися під час проведення обласних конференцій, нагадували напрацювання політтехнологів, що обслуговували штаб, очолюваний Тігіпком. І це додатково деморалізує партійний актив.

Сьогодні примирення виглядає неможливим. Але хай симпатиків партії втішає та обставина, що воно мало що змінило б. Про що, власне, річ? Про три-чотири десятих відсотка голосів. При цьому боротьба в керівництві партії не встигла і вже не встигне вплинути на рейтинг партії. Він ще раніше сховався за статистичну похибку.

Донедавна - найбільш потужний, хоча і цілком фіктивний претендент на захист прав трудящих, залишає арену великої політики. Для “Трудової України” і її чисельних напівлегітимних лідерів можливо краще, щоб це сталося через формальну неможливість взяти участь в кампанії внаслідок розколу, ніж в результаті отримання вотуму недовіри і остаточного забуття з боку виборців. Врешті, ідеї не вмирають, і прапор лейборизму чекатиме на міцну і обов’язково мозолисту руку.