Примите участие
в розыгрыше
экшн-камеры Участвовать
Приз
ГлавнаяБлоги

/Жизнь

В данном разделе посетители сайта сами генерируют контент. Редакция «Обозревателя» не несет ответственности за этот контент.

В системі нема місця особистості

407

Чи замислювались, яким могло бути ваше життя без батьків і друзів? Без тих, хто у важку хвилину надавав підтримку, хто допомагав діями чи порадами безкорисливо, хто врешті решт радів і пишався вашими досягненнями? Ви виросли, закінчили школу, вищий навчальний заклад, досягли кар’єрного зростання, побудували сімейні стосунки, зараз читаєте серйозний інтернет-ресурс, а значить, був поруч хтось, хто вірив і допомагав, захищав і піклувався. Ви, можливо, навіть не задумуєтесь над тим, що все могло бути інакше.

Щоб розвиватись, дітям потрібно відчувати себе захищеними. Потрібно безпечне місце. Що дає дитині почуття захисту та безпеки? Дім, увага, турбота, їжа, добротний одяг. Але найважливіше – знайома та емоційно близька людина. Дорослий, на якого можна покластись. Дорослий, який буде поруч у важку хвилину. Дорослий, котрий не підведе та не зрадить.

Якщо ми говоримо про сімейних дітей, то це зрозуміло, про кого йдеться. А коли сім’ї нема? Навколо ніби знайомі люди, їх багато, та всі вони різні – і вихователі, і няні, і волонтери. Десь більше, десь менше, але за статистикою дитина, котра росте в колективному закладі опіки, контактує упродовж тижня майже з двадцятьма п’ятьма дорослими людьми. Всі вони чи зобов’язані чи бажають допомогти та потурбуватись про дитину. Та чи відчуває це сама дитина?

Я ніколи не втомлююсь повторювати, що найкраще місце для зростання дитини – це родина. Сім’я любляча, яка може потурбуватись і надати почуття безпеки. На жаль, завжди будуть діти, підлітки та молоді люди, які за різними обставинами не матимуть можливості зростати в сім’ї. І завжди будуть дорослі, які хочуть допомагати, мають багато доброї любові, терпіння, часу та бажання творити добро. І як зустрітись їм на життєвому шляху?

Наставництво. Зараз все частіше ми чуємо новий термін, що характеризує практичну та дружню допомогу дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. Дітям, які не за власним бажанням виховуються в інтернаті чи іншому закладі колективного виховання.

Наставництво – це не про матеріальне. Це не про гуманітарну допомогу чи різнокольорові кульки, привезені доброзичливими волонтерами. Та не про подарунки від шефів або урочистий захід з нагоди почесних гостей.

Наставництво – це про стосунки. Це про особисту участь, особисті розмови, про дружбу між дорослим та молодшим. Щоб останній відчував себе важливим і потрібним. Щоб були очі, які дивляться з турботою, щоб був хтось, хто прийде і запитає: «Ти як почуваєшся?» Щоб був хтось, хто поговорить про важливе та допоможе зрозуміти, хоч трошки, яке життя за стінами системи. Хтось, хто прийде саме до тебе. І ти знатимеш – ти не один. Навіть якщо зростаєш не дома.

За статистикою, щороку близько 12 000 дітей залишають інтернатні заклади – йдуть у самостійне життя. Половина з них, за тою ж статистикою, скоять злочин. Лише один відсоток стануть студентами вищих навчальних закладів. Ще частина зробить спробу самогубства або залишаться безхатченками. Дівчатка з великою ймовірністю завагітніють достатньо рано та віддадуть свою дитину на виховання до тої ж таки інтернатної системи. Бо вони не знають, як інакше. Бо роками жили в системі, що ніяк не виховувала особистість. Там немає ані часу, ані місця для індивідуального розвитку чи уваги сам на сам. Система не давала почуття гідності та позитивної самооцінки, не вчила самостійності та відповідальності. Не давала зрозуміти та розвинути свої таланти, здібності та бажання. Не навчила жодних життєвих навичок, які вкрай необхідні: готувати їжу, прати, прасувати, ходити в магазин, міряти температуру, розпоряджатися грошима, піклуватися про себе, приймати рішення чи спілкуватись з людьми. І там не було шансів вирости якось інакше. Система, правила та стандарти якої приймались ще в часи Радянського Союзу.

Ще змалечку я відчувала татову любов до мене. Я ніколи не сумнівалася: щоб я не витворила чи не зробила, прийде тато і все порішає. Навіть не уявляю, як можна жити без таких почуттів і стану захищеності. В Україні сьогодні понад 106 000 дітей щовечора засинають не в батьківській хаті.

І я не знаю іншого способу змінити цей стан, як не стукати до сердець дорослих. До сердець тих, хто може забрати в родину. До тих, хто може допомогти сім’ї, щоб не віддати дитину в інтернат на виховання. До тих, хто ставить підписи на важливих та доленосних документах, приймає закони чи втілює їх в життя. До тих, хто може стати наставниками. До тих, хто вміє любити, підтримувати, вірити та має бажання допомогти.

Наставництво – це гарантія того, що дитина не самотня. Це про непересічних дорослих.

0
Комментарии
0
0
Смешно
0
Интересно
0
Печально
0
Трэш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наши блоги