Сильні цитати донеччанина Василя Стуса: народ мій, до тебе ще повернуся
29 років тому 4 вересня 1985 помер відомий український поет, борець за Україну, Василь Стус. Патріота закатували в карцері табору НД-389/36 у Пермській області, де перебували "особливо небезпечні державні злочинці".
Майже все життя великий патріот прожив на Донеччині.
Згадуючи великого поета в такі важкі часи для країни, яку він любив більше ніж життя, ми наводимо кілька дуже актуальних цитат з життя і його творів.
Читайте: Мудрые советы Василия Стуса своему сыну: жить нужно так, чтобы на плечи садились голуби
Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції. (Феномен доби (Сходження на голгофу слави): Розвідка.) Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть. Це щастя: мати таку долю, як у мене...Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі. Долі не обирають... Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас. Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Вірші
"Сто років як сконала Січ..."
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.
"Отак живу: як мавпа серед мавп…"
Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.
"Терпи, терпи - терпець тебе шліфує..."
Терпи, терпи - терпець тебе шліфує,
сталить твій дух - тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На тій і стій, і стій - допоки скону,
допоки світу й сонця - стій і стій.
Хай шлях - до раю, пекла чи полону -
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки-вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
"На колимськім морозі калина..."
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.
"Напередодні свята..."
Напередодні свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звідти шпроти, смажену рибу,
шинку і горілку з перцем,
якийсь дивак, обутий в модні черевики
(такі тиждень тому були викинули
в універмазі "Україна" — двадцять два
п'ятдесят з навантаженням — дитячі штанці
вісімнадцятого розміру), облився чортівнею
і підпалив себе.
О, він горів, як порося, смажене примусом,—
налетів на людей, що культурно собі стояли
в черзі за цитринами.
Порозбігалися усі як один:
від нього так несло смаленим —
носа було навернути ніяк.
На щастя узялося кілька міліціонерів,
одразу вкинули його в машину
і помчали в бік Лук'янівки.
А черги ми таки достоялись. Аякже:
що то за святковий стіл без цитрин?