Блог | Повернення шуби
Всі зараз ходять в таких паддінґтонах, не ведмедях, а шубах таких, знаєте, еко-фешн? Гарно так, на розпашку, без шапки, литки голі - Нью Йорк, а не Львів, ван лав!
А я дивлюся на них і згадую свою місько-шубу! Мені таку купили, як я ходила до першого класу. Не тому, що це було модно - модні були крілячі шуби рожевого або бірюзового кольорів - а тому, що це було те, що було в магазині.
Шуба була біла і поцяткована різнокольоровими слідами песиків і котиків. То був дуже завбачливий хід шубодизайнера, бо вже після першого виходу в світ на ній би і так були песячі сліди, щоправда, не такі акуратні і всі бурі.
Шуба важила десь кіло з десять (а як намокне, то цілі двадцять), майже як скафандр космонавта, і була така ж в експлуатації - незручна і безсмертна.
Щоб одягнути шубу, треба було двох спеціально навчених експертів, бо один би ради не дав. Робилося це так: один тримав шубу, як тореодор плаща перед писком іспанського бика, а другий - заламував мені руки назад, достоту як ті роги бика на кориді. З першого разу втрапити вдавалося не завжди, тому ми з татом і мамою щодня бавилися у гру "шубна корида" в коридорі.
В шубі я завжди програвала у сніжки. Хоч не в шубі - через раз. Чому? Та бо в шубі швидкість руху сповільнювалася до -100! Повертатися можна було тільки усім тілом, а якщо мама ще намотала на шию шальок, підперши мені коміром ніс, то й взагалі - про грацію і зграбність можна було забути. Снігове бабеня у натуральну величину! Мішень для всіх сніжок школи!
Рукава в шубі не згинались: я завжди виглядала так, ніби затуляю руками увесь беззахисний світ від ядерної атаки! Роспістерта, як тільце нещасної білочки, яку переїхав трактор, двічі, я йшла до школи і молилася, щоб, бува, не впасти лицем вперед, бо нікому буде підняти, а сама ж не встану ніяк.
Я промучилася в тому скафандрі до весни і не знаю, чому раділа більше - першим зеленим листочкам на деревах, чи тому, що не побачу тієї шубенції як мінімум півроку.
А на наступний грудень я виросла з шуби і вона перейшла у спадок моїй сестрі. Бідна дитина, думала я, аби тільки не впала лицем у сніг, бо ж замерзне ні за цапову душу!
