Блог | Росіянин за Україну: через біль і кров
Росіянин Сергій Петровичев приїхав захищати Україну від агресії його ж батьківщини, ставши пліч-о-пліч з українцями з самого початку збройного конфлікту на Сході країни. Тут він втратив ногу, підірвавшись на розтяжці в Пісках. Залишилась лише надія: надія, що та країна за яку він ризикував життям віддячить елементарним – українським громадянством. Але не судилося…
Навіщо окремі державні посадовці свідомо та з особливою жорстокістю, якій міг би позаздрити Путін, знищують віру в Україну, в елементарну справедливісь в нашій державі? Чи не є це справжня зрада?
Історії Сергія "Рубіна" Петровичева скоро виповниться рік: рік боротьби за життя, за право бути громадянином України. Тієї країни, яка йому стала другою Батьківщиною, де він разом з українцями став на захист свободи і гідності, а потім піднявся захистити її єдність від агресії Російської Федерації. Пішов, не жаліючи себе, – через біль і кров.
Сергію 29 років, він громадянин Російської Федерації. У вересні 2015 року Сергій, рятуючи поранених товаришів, підірвався на розтяжці в Пісках. Після того була тяжка боротьба за життя. Він вижив, але ногу втратив. Та і зараз, вже скільки часу пройшло після поранення, але не зрослися ще всі кістки.
Одразу після поранення, коли час йшов на считані дні, Сергія готові були прийняти закордонні лікарі (першочергово в Ізраїлі, де спеціалізуються на подібних пораненнях – рятують кінцівки), але не судилося, бо Сергій не мав закордонного паспорту тому був невиїзний. Найкращим виходом тоді було отримання обіцяного бійцям громадянства України. Волонтери шукали можливості допомогти Сергію, практично за день вдалося підписати у Міністра молоді та спорту подання на Президента про отримання громадянства за державним інтересом, зібрати та подати до Міграційної служби документи і... Все.
Документи пішли блукати бюрократичними коридорами і зависли на довгі місяці десь на рівні Адміністрації Президента.
У грудні місяці 2015 року відбулося перше – позитивне – засідання Комісії за питань громадянства при Адміністрації Президента. Але Указ від гаранта Конституції про надання громадянства так і не вийшов у світ. Справу Сергія ще раз відправили на розгляд комісії, тому що, поки документи "підписувались" – змінилося законодавство. Рішення не тільки всупереч правовим принципам, а й здоровому глузду.
Повторна Комісія відбулася на початку червня цього року і вердикт вже був негативний – справу вирішили повернути до ДМС на доопрацювання. Підстава - відсутність довідки з Росії про те, що не вчиняв тяжких або особливо тяжких злочинів, злочинів проти людства та не здійснював геноцид.
Сумнівною є ця формальна підстава, адже Закон України "Про громадянство України" вимог про довідку не містить, а лише вимагає відсутністі фактів чинення таких злочинів. Фактів, які все одно перевіряються СБУ та МВД при розгляді документів про прийняття до громадянства. Про довідку згадано у підзаконному акті - Указі Президента № 215 від 27.03.2001, що затверджує Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень. Тож довідка – лише формальність, яку в будь-якій розвинутій державі навіть не спробували б згадати.
Можна довго гадати, чи змогли би врятувати ногу іноземні фахівці: Сергій від самого початку був позбавлений цієї можливості.
Він до останнього вірив в Україну, та й зараз не полишив цієї віри – в її майбутнє, в її справедливість. Але наша держава робить все, щоб розтоптати цю віру - іноземні добровольці їй вже не потрібні.
Більше ніж рік ни один іноземний доброволець не отримав українське громадянство, а враховуючи принципове рішення Голови держави – не надавати їм громадянство – навряд чи отримає. На прикладі Сергія ми бачимо, як можна пройти абсолютно всі інстанції на шляху до отримання громадянства та розбитися об відсутність політичної волі. Навіть першочергове позитивне рішення останньої інстанції на шляху до відповідного рішення Президента можна нівелювати, знайшовши привід у вигляді змін до законів ("вибачте, ми то приймали по старому законодавству і тому воно має бути переглянутим"), а в новому засіданні комісії її члени без труднощів знайдуть єдино можливий формальний привід для відмови – посилання на відсутню довідку з країни-агресора, яку не можливо отримати. З цим погоджуються і представники ДМС, однак вони не можуть впливати на формальні вимоги Указу Президента, їх може змінити лише Президент.
До сліз шкода хлопця, який маючі шанси на нормальне життя, був зраждений кількома держслужбовцями на високих посадах та, крім фізичного болю, отримав значні моральні страждання через таке збочене знущання.
Дуже прикро, що Українській державі не потрібні ті, хто в неї вірить, не потрібні ті, хто ризикуючи життям захищають її.
