Рівно рік тому десь о 10:30 я вийшов із Лук'янівського СІЗО, де ми проводили інспекцію, в яких умовах перебувають там політв'язні, яку ми проводили разом з колегою Ігорем Луценком, журналістами і громадськими активістами на чолі з командиром добробату ОУН Микола Коханівський і головою Комітету визволення політв'язнів Тетяна Близнюк.

Вийшов із СІЗО, кілька секунд подихав осінню, дійшов до машини, виїхав, потрапив у затор і страшенно занервував. По-справжньому страшенно.

У мене така дурна вдача, що я весь час спізнююсь. Як щось пороблено, холєра ясна!.. І вчасно виїхавши, і завчасно. От просто так завжди. Багато разів спізнювався на поїзд, що без мене поїхав, кілька разів - на літак. Це створює купу проблем. Мене то божевільно дратує, але ніяк не виходить виправити. Я вже сам до того звик, і люди, які давно знають - теж, мабуть, звикли і пробачають.

А тут - нервував. Через статус людини, на зустріч до якої їхав.

Чому - не знаю? Ніби статус не був для мене ніколи важливіше людських якостей (а оце ж - людина, яку не знав особисто). Ніби сам щось собою являєш, ніби з кількома міністрами "на ти", ніби суддя Євросуду з прав людини тобі каву подавала у себе вдома, ніби з живими легендами іноді спілкуєшся.

Ніби у житті було так багато всього різного, що переживати по-справжньому вже не вмієш: буде добре - то буде добре, а не буде добре - то ї#ись воно конем.

А тут - переживав, обливався холодним потом і курив цигарку за цигаркою - чомусь саме через статус.

Певно, тому, шо це був Мій Президент.

Президент-націоналіст. Що його не зрозуміли і недооцінили. Якого я підтримував і у 2004, поїхавши на Помаранчеву революцію, будучи школярем, без відома батьків, назбиравши гроші на маршрутку з Рівного до Києва. Підтримував і в 2010, коли з цього глузувало більшість моїх знайомих.

Зажди ставився з шаною, а скільки разів сварився за нього з не чужими мені людьми і не перелічити. В тому числі - з Олегом Ляшком. Але пан Олег - дуже мудра і сильна, хребтова людина. І на відміну від твердолобих слабаків він вміє визнавати свої помилки. Вміє сказати "вибач". Знає, що не помилявся лише Ісус Христос.

Одначе, так якось по-чудернацькому сталося, що я до того не був знайомий з Віктором Андрійовичем. А тут - був дуже розчулений, коли він став на захист мого брата Ігоря Мосійчука, якого Ющенко теж не знав особисто. Але заступився за патріота, якого просто вбивали в СІЗО СБУ на Аскольдовій могилі, і якому встромляли ножа в спину багато тих, хто до того називав "другом".

Написав Ірині Ванниковій і попросив організувати зустріч. Іринка зголосилась допомогти.

...і от завис у пробці, як придурок, і нервую. Метро там поряд відсутнє, тому шансів добратися швидше абсолютно нема.

Нарешті добрався, забігаю в офіс на Паторжинського, а Ванникова каже, що ...Віктора Андрійовича ще немає. Ох, як я тому зрадів, аж заспокоївся!

Скоро Президент приїхав, пригостив васильківським салом, показував ікони, старі фотографії та картини. І розповів так багато цікавого, що я вискочивши з офісу, ніби на крилах, пішов пішки десь до кінця Подолу, ковтаючи осіннє повітря і довго переварюючи це в голові.

Вікторе Андрійовичу, дякую за можливість з вами спілкуватися і за ту колосальну мудрість, якою Ви без краплі жадібності ділитесь. І за рушник, Вами подарований, дякую.

***

І в цей же день я познайомився ще з однією важливою для мого серця людиною.

Поки чекав Президента в офісі, Іра повела в якусь дивну кімнату (думав, це я зловживаю кількістю картин на стінах - виявилось, що ще не дуже), де за столом сиділа красива жінка у хустині з квітами a la petrykivka.

- Це Валентина Степанівна, наш керівник офісу. - представила її Ванникова.

- Андрій Лозовий. - і чомусь одразу виникла така симпатія на хімічному рівні, що захотілось поцілувати їй руку.

- А я Вас знаю, - каже Степанівна, - бачила виступи. Ще на Майдані. І поважаю.

Потім Валентина Руденко задумалась, подивилась у вікно і продовжила:

- ...але, якщо знову революція почнеться, то я не буду бутерброди різати і туди носити, як минулого разу. От, знаєте, винесу кріслу з дому (живу на Хрещатику), поставлю, сяду і буду наливати в пляшки те, що такі, як Ви, в "беркутів" кидали...

Одразу зрозумів, що це наша людина. Буйна.

Пройшло зовсім трошки часу - і Валя Степанівна отримала партквиток з вилами. Працює помічницею Олега Ляшка і першим заступником керівника виконкому Радикальної партії. Підгодовує мене в офісі, де вічно нічого нема. І почасти влаштовує скандали на зразок:

- Кошмар... Оце передивилась фото... Хай Бог милує! - і з особливим жахом у голосі, - Ви знаєте, на такому-то з'їзді Олєг Валєріч, - далі з пієтетом і смакуючи кожне слово, - пив воду, - голос Степанівни почав труситися, - з одноразового стаканчика... З одноразового стаканчика, вашу мать! Це так повага до майбутнього Президента? Це так протоколу дотримуються, бл#дь?!!

Віддихалась, випила водички, потім - якісь ліки (мабуть, заспокійливе) і знову водички. Трошки заспокоїлась і продовжила вже зовсім апокаліптично:

- А на такому-то з'їзді лідер парламентської пив воду.., - їй перехопило дихання, - ПРЯМО З ПЛАСТИКОВОЇ ПЛЯШКИ!!!

Останні слова пані Валя сказала так, ніби от-от помре від інфаркту.

Що значить - людина шанує протокол. Я про те і не задумувався ніколи,

Хотів сказати, що Олєг Валєріч інколи обідає хот-догом на заправці і вдягає калоші, коли сильний дощ, бо береже взуття. Але побоявся, що серце Степанівни просто цього не витримає...

Читайте все новости по теме "Политический блог" на Обозревателе.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги