Блог | Господи, коли це закінчиться?
Я рідко пишу про відчуття від поїздок на фронт. Більше пишу звіти, бо допомогу для східняків і захисників ми збираємо усім миром, і важливо не лише показати, що ми все зробили чесно, а й подякувати кожному небайдужому...
Часто думаю, що треба фіксувати картинки, враження, бо це історія, яку ми з вами пишемо тут і зараз. Але не можу... Писати складно, бо знову переживаєш болючі емоції.
Знаєте, що найважче для мене? Там - тримати хлопців за руки, обнімати їх за усіх українських дівчат, передавати вітання, дякувати, співати разом з ними, пити чай у затхлих підвалах, грітися біля буржуйок, привезених волонтерами, говорити про хороше... а потім ридати, отримуючи звістку, що той - 200, інші - 300...
Читайте: В Авдіївці - катастрофа
Для більшості українців це статистики і війна, яку вони дивляться по телевізору, як і будь-які інші новини, а для близьких - це рани, які роками не заживають.
Це стреси, які не виходять із тебе навіть тоді, коли тобі вдома тепло і затишно. Саша тепер без руки, у Вані відрізане вухо, Філіп вже ніколи не буде співати зі мною "Країно моя"... І так щоразу...
Війна не лише тоді, коли масовані обстріли. Вона щодня. І ми не можемо забувати про неї і про тих, кому вона назавжди покалічила життя...
Господи, коли це закінчиться?..
