Блог | Справа збитого ІЛ-76 – суд чи судилище?
Читаю днями – прокуратура скерувала до суду кримінальне провадження відносно ватажка "ЛНР" І.Плотницького із його поплічниками у справі збитого в червні 2014 року літака ІЛ-76 і пригадую іншу справу, так само скеровану до суду по тому ж самому збитому літаку, але з однією принциповою різницею – фігурантом звинувачення по ній виступає діючий генерал Збройних Сил України В.Назаров.
Цікавенько виходить – по одному і тому ж факту одночасно звинувачуються, з одного боку – терористи, з іншого – захисник Вітчизни, саме той, хто з цими терористами й бореться – прямо, нонсенс якийсь.
Ми поступово входимо в четвертий рік війни і аналіз останніх подій в АТО свідчить про суттєве загострення ситуації майже по всій лінії розмежування, що заперечує будь-яким оптимістичним сподіванням на її завершення у найближчий час. Але ж будь-яке загострення веде до збільшення втрат, що ми зараз і спостерігаємо, зокрема по Авдіївці, тому думки про мирне, безкровне подолання конфлікту є не лише помилковими, але й недолугими.
Читайте: Як сили АТО використали наступ терористів в Авдіївці
Тож згадуючи загиблих побратимів у збитому терористами транспортнику ІЛ-76, маємо схилити голову і перед рештою героями, бо ж лише серед "літунів", за роки ведення АТО терористами було збито двадцять літальних апаратів (десять – літаків і десять вертольотів). Лише вдумайтесь у цю страшну цифру – двадцять!!!
Але, повертаючись до згаданого судового засідання, доволі дивним виглядає чого це слідство, розслідуючи факт збиття ІЛ-76, в такому разі не цікавиться іншими дев'ятнадцятьма, чи може їх не збивали терористи і вони самі себе підбили, чи може там не гинули українські захисники, чи може втрачене державою майно саме у тих дев'ятнадцяти випадках їй було геть не потрібне і нічого для неї не коштувало?
І це далеко не всі питання до слідства по цій "цікавій" справі, бо ж навіть вхопившись саме за один цей епізод, прокурор чомусь вирішив, що за загибель 49 військових має відповісти лише один, мабуть заздалегідь ним призначений на "посаду винного" генерал і це при тому, що в армії, навіть коли звичайний рядовий щось там утне поза статутні вимоги, то ланцюжок відповідальності від його безпосереднього командира відразу тягнеться до багатьох-багатьох прямих начальників, а іноді й до міністра, а тут на тобі, втрачено 49 військових, дорогущий літак з купою майна в ньому і – один, "акі перст" генерал, який ніби самотужки управляв тією клятою АТО. Але ж так навіть теоретично бути не може.
Знов таки, справедливості заради, якщо прокуратура вирішила притягнути до відповідальності генерала Назарова, то в такому разі, за логікою правоохоронців необхідно розслідувати дії будь-якого командира, який за довгі три роки війни віддав хоча б яке-небудь розпорядження чи наказ, що потягло за собою загибель людей.
Та навіщо далеко ходити. Останні події на Світлодарській дузі, чи в Авдіївці, як це не прикро, але ж, там теж загинули наші хлопці, вісьмох з яких лише днями ми проводжали на Майдані в останню путь.
Читайте: Как мировые СМИ освещают события на Донбассе: пример Авдеевки
Звісно, вісім це не сорок дев'ять, але хіба справа у кількості, хіба від цього легше будь-якій матері, що хоронить свого єдиного сина. Ні, це трагедія і велике горе для всіх нас, але чи треба, прикриваючись цим горем, зараз під час війни, розпочинати охоту на відьом, бо ж завжди знайдуться люди, які віднайдуть того, хто винний саме в їх горі, в їх проблемах, чи в їх бідах.
Хто спостерігав за судом над генералом Назаровим, той думаю зауважив, що обвинувачення у своїй більшості ґрунтується не на неспростовних доказах, а на припущеннях, емоціях потерпілих та суперечливих показах свідків. Про що взагалі можна говорити, якщо, навіть сама посада начальника штабу – першого заступника керівника АТО, на якій в той час перебував Назаров, не була визначена жодним нормативно-правовим актом, що говорить про відсутність на той час жодного законодавчо закріпленого переліку службових обов'язків, які Назаров міг порушити, саме тому, не будучи службовою особою, з юридичної точки зору він не може виступати суб'єктом інкримінуємого йому злочину.
І останнє, – дуже легко судити тих, хто приймає рішення в бойових умовах, хто підписує бойове розпорядження, хто бере командування на себе навіть щодо самої маленької групи, але ж несе за це величезну відповідальність, бо кожна смерть підлеглого лягає саме на його командирські плечі і, як то не є парадоксальним, але нині, під час війни, будь-яке звинувачення командира у "недбалому ставленні до військової служби" лише тому, що його рішення призвело до загибелі підлеглих, тільки створить прикрий та доволі небезпечний прецедент, коли будь-який командир кожний раз, перед тим, як віддати бойове розпорядження, довго вагатиметься, роздумуючи, а чи не засудять його за це потім на довгі терміни ув'язнення.
Зрозуміло, що бездумне відношення до людей теж не припустимо, але насправді ж, як важко провести ту тонку грань між самодурством і жорсткістю, пустою муштрою і необхідною тренованістю, зневагою до підлеглих і вимогливістю. Саме тому, судове переслідування командирів за оте "недбале ставлення", це лише зв'язування їм рук, бо запорукою їх успішності в бойових умовах, як то не дивно, є саме повна і беззаперечна впевненість у собі, в своїх силах та діях, яка інтуїтивно передається і підлеглим, а їх успішність, це наша безпека, тому треба дуже виважено і обережно підходити до цієї проблеми, аби суд раптом не перетворився в судилище.
