Архієпископ Димитрій: „Церква до цих пір підтримує всі ідеали, які декларувалися на Майдані рік тому”

Архієпископ Димитрій (Рудюк) – один із найавторитетніших ієрархів Української православної церкви Київського патріархату. Розумний, ерудований, близький сподвижник Патріарха Філарета (в останнього не один рік був секретарем). У нього за плечима не лише духовна освіта, але історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. А це багато про що говорить. Чого гріха таїти, на жаль, православна ієрархія всіх трьох українських конфесій не відзначається такою освіченістю, яку мали, наприклад, їх попередники у тому ж середньовіччі – згадаймо хоча б київських митрополитів Петра Могилу, Сильвестра Косова, Йосипа Нелюбовича-Тукальського й інших. Щоправда є у владики один мінус – порівняно молодий, як для архієрея, вік. Але як колись, на архієрейській хіротонії, сказав йому Святійший Філарет: „Цей недолік проходить”.

Формальним приводом для інтерв’ю з архієпископом став ювілей Київської духовної академії, якою й керує владика Димитрій. Але високопреосвященнійший - цікавий співрозмовник і, як виявилося, людина, яка попри монастирські мури, уважно слідкує за громадським і навіть політичним життям України.

- Ваше високопреосвященство, Київська духовна академія нещодавно відсвяткувала свій ювілей. З чим ви прийшли до свого 390-річчя, ким є ваші випускники?

- Духовна освіта є традиційною для України. У нас віддавна засновувалися духовні академії. Першою, як відомо, була Острозька академія, а через тридцять років по тому заснували Львівську братську школу. Трикутник культурно-національного відродження другої половини XVI - першої половини XVII сторіччя закривав Київ, де 1615 року заснована Братська Київська школа. Відбулося це згідно з дарчою шляхтянки Галшки Гулевичівни. Звідси бере початок Києво-Могилянська академія, а потім – Київська духовна академія. Історично вона знаходилася на Подолі, але в новий час, після розвалу Радянського Союзу, Господь судив Київській духовній академії відкритися 1 вересня 1993 року при Золотоверхому Михайлівському монастирі Української православної церкви Київського патріархату. Ми маємо вже п’ятий випуск. За цей період КДА підготувала 72 кандидата богослов’я. Вони розійшлися по інших духовних школах нашої Церкви, стали викладачами. На цей час КДА – традиційний вищий духовний навчальний заклад, який готує вищі богословські кадри для школи. Навчання у нас триває чотири роки. Обов’язково для вступу треба мати семінарську освіту. На сьогодні ми можемо похвалитися солідною базою, потужним професорсько-викладацьким складом. Відкрили останнім часом багато нових кафедр, де проводиться наукова діяльність. Справа у тому, що КДА була не просто навчальним закладом, а й своєрідним гуртком, де згромаджувалися найкращі богословські сили. Зараз цю традицію ми фактично відновили. Сьогодні перед нами стоїть одне завдання – як покращити навчальний процес. Адже постійно триває реформа школи, як світської, так і духовної. Цього року для поглиблення не тільки навчального процесу, але й запровадження глибшої підготовки викладацьких кадрів, відкрили аспірантуру при Київській духовній академії. Традиційно після восьми років навчання у духовній школі можна було мати захист кандидатської роботи. Тепер ми припиняємо таку практику та запроваджуємо аспірантуру. Робиться це з метою, щоб мати кращий відбір. З наступного навчального року введемо певну спеціалізацію. Традиційно в церковній освіті було три напрямки: канонічне право, богослів’я та церковна історія. Наші студенти повинні будуть уже в академії визначатися.

- Наскільки для вас є болючим питання визнання державою дипломів Духовної академії? Адже для чиновників ці документи досі залишають нічого невартими папірцями...

- Церква, звичайно, виступає за те, щоб дипломи були визнаними. Поки ж теологія як спеціальність до державного реєстру не введена, хоча є указ ще попереднього міністра освіти Василя Кременя. У ньому чітко говориться, що теологія повинна бути запроваджена як спеціальність у світські навчальні заклади. Думаю, якщо б Духовна академія була визнана як вищий навчальний заклад - ми могли б готувати спеціалістів із богослів’я, які б викладали не лише в духовних школах, а й світських ВНЗ. Разом із тим, ми не ставимо перед державою питання гостро, хоч і не можемо сказати, що зовсім не зацікавлені у визнанні наших дипломів. З огляду на гостру боротьбу, яка ведеться навколо даного питання (дехто вперто називає теологію пережитком або забобоном) ми особливо не наполягаємо на цьому. Принаймні я не чув ні про жодну міжконфесійну комісію, яка б збиралася з метою визнання теології. Тут є ще й інші моменти. Мені зустрічалися документи, де Міносвіти рекомендує різні сумнівні навчальні програми. Наприклад, є така програма ЄШКО, де в переліку всіх таких спеціальностей, як маркетинг, менеджмент тощо є також щось на кшталт Інституту краси, куди входить парапсихологія. Ну, знаєте, коли міністерство за спеціальність визнає астрологію, чи йогу, то тоді не варто дивуватися, що чиновники з недовірою ставляться до теології! Це попри те, що історично філософія була служанкою богослів’я. Саме філософія пішла з богослов’я, а не навпаки. Хоча це, зрозуміло, питання для дискусії. Ми готові пройти певну процедуру акредитації, щоб дипломи наших випускників були визнані. Така зацікавленість є. Наші студенти не можуть бути обділеними. Ми бачили обнадійливі моменти для нас у промові колишнього прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, коли вона казала, що духовна освіта не може бути приниженою та другорядною треба її визнати. На жаль, цього поки не сталося.

- Зараз більше говорять про запровадження в середніх школах курсу „Християнська етика”. Про потребу цього заявив уже Президент України Віктор Ющенко. Але складається враження, що питання просто заговорюється. Вже навіть чути голоси про те, що це повинно бути факультативним курсом, а не обов’язковим. Чому так відбувається?

- Ситуація з „Християнською етикою” ліпша, ніж із визнанням дипломів. Справа в тому, що є розпорядження міністра освіти про те, що цей курс запроваджується. Він буде викладатися поряд із світською етикою. Програма, складена для 5-6 класу загальноосвітньої школи, загалом непогана, але там в світській етиці відсутній Бог. Це непокоїть, бо всім відомо, що наша культура сформувалася саме на християнській традиції, хоча ми абсолютно не виступаємо проти того, щоб у регіонах компактного проживання національних меншин, які сповідують іншу релігію, викладалася основи інших віровчень. Наприклад, у Криму варто було б викладати основи ісламу. У документі, підписаному міністром, і „Етику”, і „Християнську етику” поставлено на один щабель, а вибір - за батьками дітей. На жаль, спротив проти запровадження нового курсу у світської частини суспільства дуже великий. І ми не можемо цього не помічати. Парадокс у тому, що українське суспільство є релігійним (відповідно до соцопитувань, довіра до Церкви – 62%, а віруючими себе вважають 72%), але чомусь школа відстає. Можливо, дається взнаки педагогічний натуралізм. Мені здається, що тут варто проявити певну волю та без тиску, але наполегливо, працювати над тим, щоб „Християнська етика” прийшла до школи. Хочу наголосити, що тиску тут не потрібно, бо християнство на Русі не насаджувалося силою – це вигадки істориків. Отож, концепція така: ми відстоюємо „Християнську етику”, але батьки повинні мати право вибору. Тут є вже позитивні приклади. Так, діти міста Рівного, за даними соцопитувань, вважають „Християнську етику” найкращим предметом. Починаючи з середини 90-х років ХІХ сторіччя, основи християнства в Західному, частково в Центральному регіонах та навіть у Криму все-таки викладалися, але охоплювали лише понад 7 відсотків шкіл сучасної України. Не можна сказати, що Міносвіти гальмує запровадження „Християнської етики”. Навпаки, зараз працює комісія, що виробляє концепцію, яка б не давала можливості „Християнській етиці” бути конфесійно заангажованою. До неї увійшли православні, греко- та римо-католики, протестанти. Всі спільно працюють над тим, щоб предмет викладався у загальноосвітній школі. На сьогодні це соціальна необхідність. Коли ми говоримо про духовне відродження, про те, що повинен бути захист прав дітей, про велику злочинність серед підлітків, то ми повинні подумати про причину цих проблем, а не лише боротися з наслідками. Причиною є те, що школа не дає духовного заряду, який мали б отримувати діти. Якщо згадати статистику, то тут наведу приклад: у Львівській області тяжких злочинів скоюється набагато менше, ніж у Дніпропетровській. Це пояснюється релігійністю населення. За проведеними соцдослідженнями, діти, яким читався курс „Християнська етика”, ставали уважнішими один до одного, поважали один одного. Сьогодні Церкві важливо повернути дар учительства. Закон „Про освіту в Україні” повинен дати релігійним організаціям можливість самим засновувати школи.

- Уже з ваших слів, владико, випливає, що у відносинах між Державою та Церквою існує цілий комплекс проблем. Ми живемо вже більше півроку без Державного комітету у справах релігій. Віктор Ющенко, ставши керівником країни, одним із перших указів ліквідував цей орган. А ось тільки нещодавно постав Державний департамент у справах релігій, який діє в структурі Міністерства юстиції України. Як ви ставитесь до такої реорганізації?

- Мені здається, що скасування Державного комітету у справах релігій було помилкою. Я про це говорив відверто, коли його ліквідовували, повторю це і сьогодні. Ми позбулися зв’язку з державою. До цього часу навіть не знаємо, куди звертатися релігійним організаціям у справі реєстрації? Тільки нещодавно почули, що відповідний департамент сформовано. Він залишився у приміщенні, де був Держкомрелігій. Але наша Церква жодного статуту в Держдепі не змогла зареєструвати. А, наприклад, монастирі нам треба легалізувати у відповідному органі. Ми живемо, розвиваємося, нагромадилася певна кількість статутів. А зареєструвати їх не можемо. Складалося враження, що утворення департаменту для держави було другорядною справою. Тривалий час орган, який повинен гармонізувати державно-церковні відносини, був відсутній. Церква сьогодні опинилася у становищі другорядної інституції. Всі розуміють, що вона якусь нішу займає в суспільстві, але її відводять переважно церемоніальні функції – освятити, благословити, але держава не хоче помічати ролі релігійних організацій у створенні громадянського суспільства. Це відчутно. Щоправда, ми про це переважно говоримо між собою, а я зараз ніби видаю цю істину. Ми не відчули на місцях жодних зрушень у бік уважнішого ставлення до релігії. На початку свого президентства Віктор Ющенко цікавився проблемами Церкви, збиралася навіть за його участі Всеукраїнська рада церков, подавалися листи, пропозиції, але позитивних зрушень поки немає. Думаю, що рішення про ліквідацію Держкомрелігій було непоганим для покращення свободи совісті, але ліквідувавши структуру, треба було запровадити нову, яка б по іншому, на більш демократичних засадах, налагоджувала державно-церковні відносини. Ми неодноразово заявляли про паритет між Церквою та Державою, хотіли б навіть бачити Концепцію державно-церковних відносин, про яку говорили та навіть розробили проект. На жаль, сьогодні про це влада забула.

- Нині в чергове намітилася тенденція до об’єднання двох національних церков - Української православної церкви Київського патріархату й Української автокефальної православної церкви. Ви є одним із членів переговорної комісії. На якому етапі цей процес?

- У нас відбулися дві зустрічі, які увінчалися загальноєпископською конференцію, що пройшла 11 жовтня у Київському Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. Перед тим у наших церквах були проведені архієрейські собори. Саме у приміщенні нашої Київської духовної академії ми зустрілися вже спільно, аби обговорити всі напрацювання на шляху до об’єднання. До того вже підписали дві спільні заяви на цю тему, створенні передсоборові комісії. Працюємо над тим, щоб провести спільний об’єднавчий собор. На жаль, деякі мас-медіа, які вороже до нас налаштовані (а такі, як відомо, є), почали говорити про розбіжності між представниками наших церков, мовляв, не договорилися... Це неправда. Ми працюємо. Дуже зважено, з великою повагою один до одного. Думаю, що процес об’єднання між УПЦ КП і УАПЦ поставить крапку у всіх дискусіях і ми побачимо, що між двома українськими церквами, які стоять на єдиній ідеологічній платформі: незалежності, автокефалії, створенні помісної УПЦ, жодних розбіжностей немає.

- На нещодавньому святкуванні десятиріччя Патріаршої інтронізації Святійший Філарет наголосив, що УПЦ Київського патріархату об’єднується не для свого ослаблення, а для зміцнення. Це пролунало досить програмово. Якою ж є формула цього об’єднання, вона вже випрацювана?

- Звичайно вона випрацювана, бо ми розглядаємо вже умови, які поставлені обома сторонами. Саме передсоборові комісії повинні розставити всі крапки на „і”, щоб ми підійшли до об’єднавчого собору без проблемних обговорень і непорозумінь. Собор повинен відбутися у листопаді та мусить пройти в атмосфері миру та любові.

- У порядку денному об’єднавчого собору буде питання вибору єдиного предстоятеля?

- Так, ми обговорили і це питання. Глави наших церков є легітимними, обраними помісними соборами, і лише питання розглядатиметься про те, кого виберуть між цими двома предстоятелями - одного, чи іншого? Вони - основні кандидати на Патріарха об’єднаної церкви.

- Певно, активізація об’єднавчого процесу між УПЦ КП і УАПЦ пов’язана з можливістю визнання Вселенським патріархом єдиної тоді вже помісної Церкви?

- Чесно кажучи, не знаю, наскільки зацікавлена у цих процесах Вселенська патріархія, але думаю, що будь-які процеси, які об’єднуватимуть нас в Україні, лише полегшать визнання Української православної церкви Київського патріархату. Коли ми зверталися до Вселенської патріархії, її представники завжди нагадували, що нам потрібно вирішити питання єдності. У цьому випадку ми виконуємо Симфонітикон, підписаний 9 листопада 2001 року у Константинополі, резиденції Патріарха, де УПЦ КП і УАПЦ задекларували намір об’єднатися. У документі вперше намічені пункти об’єднання. Сьогодні ми до них повертаємося. Думаю, що Вселенська патріархія лише радітиме об’єднавчим процесам, які відбуваються між нашими церквами.

- Будучи Президентом України, Леонід Кучма неодноразово говорив про потребу утворення єдиної помісної Української православної церкви. Тепер про це говорить Віктор Ющенко. Слова керівників державі стають дуже схожими за інтонацією та починають нагадувати ритуальні заклинання. Все ж, чи змінилася реально релігійна політика держави у цьому напрямку?

- Мені здаються, що позиція теперішнього Президента чіткіша. Якщо раніше не було від держави звернень, листів до Вселенського патріарха, а лише зустрічі ввічливості, то тепер відчувається реальне бажання вирішити проблему роз’єднання Українського православ’я. Президент не приховує, що очікує від Вселенського патріарха сприяння у процесі визнання нашої Церкви всім вселенським православ’ям. Нас, а також наших опонентів ця ситуація не повинна дивувати, бо створення єдиної помісної Української православної церкви допомагатиме консолідації всього суспільства, а це вже завдання не тільки церковних, а й державних діячів. Який президент держави не хоче, щоб очолювана ним нація не була єдиною? Тому тут для мене зрозумілою є позиція держави.

- Ми вже загадували про нещодавній ювілей Святійшого патріарха Філарета – десятиріччя з часу інтронізації. Ви були керівником оргкомітету з підготовки святкових заходів. Наскільки згадана подія була важливою в житті Церкви і наскільки зараз час для ювілеїв?

- По-перше, десять років патріаршества – це певна дата. Можна вже підвести підсумок предстоятельства та святительства нашого Патріарха. У Церкві це десятиріччя вже залишило помітний слід. Ми набагато зміцніли, кількість парафій збільшилася майже утричі. Труд Святійшого є подвижницьким. За цей період ми завершили переклад українською мовою та видання богослужбових книг. А переклад цілої низки книг здійснив сам Патріарх. Це дало змогу всім парафіям Київського патріархату провадити повний цикл богослужінь рідною мовою. Повірте, це надзвичайно важка робота. Треба відзначити відвідання Святійшим єпархій. Графік святительства Святійшого Філарета дуже напружений. Він постійно знайомиться з релігійною ситуацією на місцях. Церква таким чином постійно подвигається. Ми сповідуємо формулу: Патріарх у Церкві та Церква у Патріарху. Тому для Церкви це було великим святом. Відбувся не ювілей самого Патріарха, як особистості, а ювілей усього Київського патріархату. Ми мали змогу підвести підсумок розвитку УПЦ Київського патріархату, а також окреслити плани на майбутнє. Святійший перебуває у доброму здоров’ї та, сподіваюся, ще багато років послужить на благо Української православної церкви та нашому народу.

- Давайте від запитань святкового плану перейдемо до більш буденних – політичних. Наближаються парламентські вибори, і вже зараз видно, що досвід попередніх президентських виборів так нічого не навчив деяких діячів – знову ходять хресні ходи під політичними гаслами, а політики піаряться на тлі релігійної атрибутики. Ви вже відчуваєте, що вас втягують до передвиборчих перегонів?

- Позиція Церкви у цьому питанні повинна бути незмінною – Церква мусить бути поза політикою. Вона покликана нести зовсім іншу місію у суспільстві, державі. Якщо мова про Українську православну церкву, то її завдання - спасати український народ. Церква не може втручатися у політику ще й через те, що цього вимагає закон. Але на практиці використання церковного фактору відбувається. Хоча на попередніх виборах можна було переконатися, що воно було помилковим. Треба нарешті зрозуміти, що залучення церковного фактору у політичних технологіях не принесе жодних результатів! Хресні ходи, створення релігійних братств із політичними цілями, об’єднання із політиками, як на мене (і не в образу всім тим, хто це робить), лише підкреслює якусь войовничість православ’я. Православ’я ніколи ні з ким не воювало та войовничо не відстоювало свою ідеологію. Мені здається, що таке роблять люди з метою набуття політичних дивідендів, які хочуть потрапити у парламент. Мене найбільше у цій ситуації дивує „союз хреста, серпа та молота”. Якось дивно бачити єднання нібито-то православних із політичними силами, які ще нещодавно громили церкви, розстрілювали священиків, паплюжили святині. Зараз декларувати таку спільність абсурдно, адже не може бути нічого спільного світла з темрявою. Це не лише дивує, але лякає! Такий тандем є надприроднім. Коли ж люди дивляться на такі ходи, то, бачачи дискредитацію православ’я, зневірюються. Не буду наголошувати, яке воно – українське, московське, чи якесь інше.

- Під час Помаранчевої революції представники Української православної церкви Київського патріархату підтримали Майдан. Скоро його річниця. Ви прийдете на Майдан?

- Рік тому ми підтримували громадянську позицію українського народу. Тоді народ воєдино об’єднався проти неправди та нещастя, яке насувалося на Україну. Ми справді проявили свою громадянську позицію. Підкреслю: вона була не політичною, а громадянською! Ми щиро вийшли на Майдан, щоб підтримати народ, який три тижні на холодній вулиці відстоював правду. До речі, треба сказати, що наші церковні публіцисти, філософи, які розглядали питання відносин Церкви та Держави, чітко вказували, що коли в історії була загроза нації, державності, Церква завжди повинна проявляти свою позицію. Якщо ж відбуваються просто міжпартійні політичні баталії, що пов’язані з політичним брудом, то Церква там брати участі не повинна. Хоча я поки не знаю, як саме відреагує Київський патріархат на річницю Помаранчевої революції, бо й самі її організатори, здається, ще не виробили її формат. Попри все, ми до цих пір підтримуємо всі ідеали, які декларувалися на Майдані рік тому.

- Наостанок, питання більше філософського плану, як до досвідченого пастиря. Не секрет, що за рік люди розчарувалися у діях нової влади та продовжують розчаровуватися. Про це свідчать і соціологічні опитування. Чим ви це пояснюєте та що б ви порадили людям?

- Хотів би якраз сказати, як ієрарх. Висловитися словами, які, сподіваюся, не образять ні наших перших осіб держави, ні політиків. Є поняття в Церкві, висловлене ще псалмописцем Давидом: Не надійтися на князів, на синів людських, від яких немає спасіння. Як на мене, рік тому наш народ занадто понадіявся на своїх лідерів. Ейфорія Майдану затьмарила відчуття реальності. Я зустрічався з багатьма людьми, які говорили – нарешті будемо жити в стабільній, нормальній країні, де все вирішиться буквально за кілька місяців. Я підтримую людей, які тоді застерігали: ви що, хочете за дев’ять місяців чуда? Господь завжди застерігає, своєю рукою стримує та показує, що надія людини повинна бути лише на Бога. Тільки він, якщо народ звертатиметься до нього, може здійснити перетворення. У його руках долі окремих людей, політиків і навіть Президента. Він також має промисел і над усім народом. Отож велике уповання на смертних людей логічно призводить до розчарування. Воно настає тоді, коли наша віра на Бога послаблюється, коли ми починаємо у когось вірити більше, ніж у самого Бога. Тоді Господь ставить усе на своє місце. Сутність християнства дуже трезвена. У ньому немає надмірного містицизму, уповання на князів віку цього. Сподіватися: ось виберемо того, який чесний, справедливий, і все буде добре - мало. Ми всі - люди грішні, а тому немає чого дивуватися подіям, які відбувалися останнім часом. Треба терпіти та через волевиявлення на виборах проявляти свою громадянську активність. Зараз багато говорять: ну, тепер уже ні за кого не голосуватиму! Це - неправильно. Вибори – це єдиний спосіб висловити своє ставлення до того, що відбувається у країні. Вірю, що рано чи пізно в Україні зрозуміють, що не народ для слуг, а слуги для народу, люди почнуть любити не себе в Україні, а Україну в собі. Тоді й буде результат.