Блог | Вперше українцем відчув себе у Москві
Мовний або культурний расизм. Звісно це умовний термін, яким можна пояснити стан перебування носіїв української мови тривалий час в Російській імперії, Радянському Союзі та перші десятиліття пост-радянській Україні. Ставлення панівного класу до носіїв української мови тривалий час був зверхнім з позицій вищої культури. На це була заточена вся індустрія пропаганди, на це працювала школа, Виші, армія і т.п.
Втім на відміну від звичайного расизму, де первинні ознаки раси важко приховати, у випадку з культурним расизмом була можливість позбутися ознак своєї групи, засвоїти російську мову та культуру і перейти у розряд панівного класу. Такого посіпаку щиро плескали по спині, заохочували, просували на керівні посади. Тобто працював соціальний ліфт і всі, хто хотів зробити кар'єру не у вузькій сфері народної культури, яка як відомо була національною за формою та соціалістичною за змістом, обирали русифікацію.
Читайте: Письмо из гетто
В якийсь момент виявлялося, що в місті немає жодної україномовної школи, а українська перетворювалася у кращому випадку на хатню, дуже редуковану, мову. Так було у моєму рідному Запоріжжі. Так, я говорив з бабусею українським суржиком, але з друзями, у школі, з батьками і в інших публічних містах я говорив російською. Російська мова в наш час називалася Родная Речь, а українська починалася з другого класу. Ми заздрили тим, хто міг офіційно відмовитися від навчання української, я, особисто, пам’ятаю той напряг, який супроводжував мене наприкінці восьмого випускного класу, під час іспиту з української мови. Мені іноді досі мама нагадує про всі ті слова, які я казав у гніві.
При вступі до сільськогосподарського технікуму треба було писати твір українською чи російською мовами, і, скажу я вам, більшість абітурієнтів, попри те, що говорили у побуті українською, писали твір російською. Бо так було прийнято. Мені пощастило - мова викладання деяких предметів в технікумі була українська і це був перший досвід сприйняття української мови як мови на якій говорять.
Читайте: "Вот б*я, чурки нерусские"
Потім була армія, де важливим є відчуття земляцтва, а потім Москва. І перший випадок, коли власне я відчув себе українцем, стався у Москві. По приїзді до тоді ще столиці "нашєй Родіни" один поважний пан, подивившись мої документи, жартівливо сказав: "О, єщє адін хахол прієхал". Я на автоматі відповів - я не хохол, я українець. Тепер я розумію, що це був прояв того самого культурного расизму. Але Слава Богу часи вже були інші.
Мову я вчив в Москві, в Українському Молодіжному клубі, і повертаючись на канікули додому, говорив українською з усіма. І коли на питання, - ти откуда приєхал?, я відповідав, що з Москви, у людей виникав когнітивний дисонанс.
Так, мені пощастило. Для мене українська мова пов'язана із новими можливостями, з радісними відчуттями і я не пережив приниження. Я розумію тих, хто агресивно реагує на прояви культурного расизму, але не сприйматиму і не буду толерувати поведінку чи політику, яка пропонує поводитися з російськомовними з позицій зверхності та расизму. Українська мова має давати нові можливості, а не забирати. Хіба не ясно?
