Юхан Теорін. Гнат Хоткевич

Шановні друзі, ми відкриваємо нову рубрику, присвячену книжкам. Як сказав би давньоримський граматик Теренціан Мавр,HABENT SUA FATA LIBELLI – книги мають свою долю. Цю долю ми, читачі, творимо разом. Когось – підносимо на п’єдестал, когось незаслужено забуваємо. Щотижня "Обоз" присвячуватиме увагу одній книзі тих авторів, які тільки заходять на наш ринок, і одному твору української класики. Наш вибір сьогодні – Юхан Теорін та Гнат Хоткевич.

Юхан Теорін, "Нічний шторм".

Про автора. Журналіст. Швед. Цьогоріч відзначатиме 50-річчя. Біографія напрочуд скупа. Відомо, що першу свою книгу Теорін написав у 2007-му. Тобто писати почав пізно, у віці "не мальчик, но муж". Що спонукало журналіста перекваліфікуватися у письменники – невідомо. (Втім, можливо, він успішно поєднує і перше, і друге). Особисте життя – під завісою таємниці. Відомості про батьків, коріння, мрії дитинства - відсутні. Втім, письменник має свій персональний сайт. Тим, хто володіє шведською – сюди. Відомо, що Юхан Теорін народився на острові Еланд – найменшій з усіх шведських провінцій. Нині на Еланді проживає лише біля 25 тисяч тубільців, проте, якщо вірити Вікіпедії, щорічно острівець відвідують до 500 тисяч туристів. Якщо ви належите до них, добре затямте правила поводження на Еланді. Адже там водяться духи…

Про книгу. Отож, якщо вам доведеться будувати на Еланді хутір, ніколи не використовуйте для цього деревину затонулих кораблів. Погана прикмета. Потопельники мордуватимуть вас до кінця днів. Та й взагалі – на Еланді краще таки, мабуть, бути туристом – забагато смертей довкола, адже життя там не мед. Когось віднесло у відрите море на крижині, когось замело хуртовиною, хтось збився з дороги у негоду і не повернувся додому. А когось взагалі принесли у жертву язичницьким богам. Душі загиблих акумулюються у потужну потойбічну енергію. А сусідити з нею непросто.

Всього цього не знали Катрін та Йоакім Вестін, переїждаючи зі Стокгольму на Еланд. Одного далеко не прекрасного дня, коли Йоакім повіз дітей у садочок, Катрін знайшли на дамбі мертвою. Її тіло плавало у воді, й безутішний вдівець (справді – безутішний), разом із полісвумен Тільдою Давідсон мусив гадати, що ж то було: самогубство? вбивство? напад клятих демонів? "Обозреватель" знає, в чому тут суть, але вам не скаже – прочитайте книжку, бо вона того варта.

Щоправда, розповідь Юхана Теоріна багатошарова і переобтяжена подробицями та бічними сюжетами. Ми дізнаємось не лише історію подружжя Вестінів, а й життєпис матері й бабці фру Катрін, а також перипетії, пов’язані з покійною сестрою Йоакіма (щоправда, сестра тут грає ключову роль, тож на неї типографської фарби не шкода).

Над всією цією конструкцією нависає цілком окрема лінія трьох бандитів, які грабували приватну власність на Еланді. Один з трьох, на біду, виявився рефлексуючим занудою, чим перетягнув на себе енну кількість сторінок. Як на наш скромний погляд, без злодіїв можна було б обійтися. Як і без несмачного любовного роману Тільди Давідсон.

Чому варто прочитати. В усьому іншому "Нічний шторм" – все ж якісна, добротна проза. Добре читається під фірмову українську негоду – коли за вікном стогне хурделиця, а оскаженілий вітер кидає у шибки сніг. Втім, книга цілком може бути спожита й у липневу спеку.

Якщо ж серйозно, то український читач не надто добре знайомий з сучасною скандинавською прозою, і вже тому читати Теоріна варто. Пригадується, як кілька років тому "Кальварія" видавала романи шведа Торгні Лінгрена та фіна Арто Паасилінни. Пізніше на український книжковий ринок зайшов норвежець Юстейн Гордер. Звісно, всі троє за рівнем майстерності на порядок вищі за Юхана Теоріна, якого порівнюють зі Стігом Ларссоном та Стівеном Кінгом. Хоч Теорін не є ані першим, ані другим. Роман "Нічний шторм" тяжіє до готичної літератури, або – враховуючи, що в книзі діють один педофіл і кілька наркоманів – до неоготичної, назвемо це так. "Нічний шторм" дарма називають тріллером, що таке тріллер – ми розберемо наступної п’ятниці, коли торкатимемося творчості поляка Марека Краєвського. Поки ж що перейдемо до українського класика.

Гнат Хоткевич, "Камінна душа".

Про автора. Як і Юхан Теорін, Гнат Хоткевич є автором трьох романів. Але якщо у Теоріна нарощення послужного списку – попереду (було б бажання писати!), то творчість Хоткевича зупинила більшовицька куля. Українського прозаїка розстріляли у 1938 році. Окрім романів, він залишив по собі пару повістей та пару збірок оповідань. Хоткевич відомий також як автор музичних творів, але мова наразі не про музику.

Хоткевич народився у Харкові і отримав освіту інженера. У 1901-му він розробив проект власного дизельного потягу – на багато років раніше за американський аналог. У 1905 році революційні шторми змусили інженера Хоткевича залишити рідний Харків і податися на захід України. З 1906-го по 1912-ий він об’їздив Галичину та Буковину зі… скрипковими концертами.

До радянського режиму Хоткевич поставився без симпатії. І все ж повернувся до Харкова, де займався переважно музичною творчістю плюс викладав українську мову. Плюс створив капелу бандуристів, плюс керував студентським театром, плюс сам грав на сцені, плюс писав кіносценарії. Така різносторонньо обдарована особа владі шарикових та чугункіних, звісно, лише заважала. У 1938-му Хоткевича розстріляли за "створення контрреволюційної організації".

А далі сталося так, що й незалежній Україні Хоткевич, який не входить до ТОПової трійки чи п’ятірки знаних імен (Шевченко, Українка, Франко), не дуже-то й потрібен. Двотомник творів Хоткевича вперше і востаннє був виданий у 1966-му – через десять років після його реабілітації. Нині на полицях книгарень можна знайти в кращому разі те, що входить до навчальної програми – романи "Камінна душа" та "Довбуш". Інший спадок автора відкинуто та забуто.

Про книгу. Вдовольнимося ж "Камінною душею". Час дії роману – швидше всього, XVIII століття. Локус – Гуцульщина, село Криворівня з усіма її околицями. Дійові особи – гуцули та опришки – карпатські "робін гуди", учасники перманентних антипоміщицьких повстань на території Прикарпаття, Закарпаття та Буковини. В основі сюжету – байка про попадю, котра кинула свого прісного товстого попа й подалася в гори за коханим опришком.

Гуцульська love-story мала, на жаль, не щасливий, а кривавий фінал. Опришок катував попадю у повній відповідності до народних пісень – хіба що босу на морозець не виводив і не підпалював сосну, прив’язавши кохану косами до стовбура. Вагітна героїня ледь накивала п’ятами з любовного полону і в кінці розповіді опинилася в домі ненависного чоловіка.

Втім, на той момент вона, як написали б глянцеві жіночі романи, "правильно розставила пріоритети". Опришка ж схопили та повісили, тож померли коханці не в один день. Втім, хтозна. На останніх сторінках книги Маруся (так звали попадю) готується до пологів й невідомо, як пройде акт дітонародження у глухому гірському селі, та ще й після усіх пережитих нею стресів…

Чому варто прочитати. Тому, що попри незатійливий сюжет, це прекрасний поетичний текст, цілком гідний стояти в одному ряду з "Тінями забутих предків". Історія, забарвлена сумом і трохи містикою, з розкішними описами природи і гуцульського побуту. Окрема родзинка – мова. Хоткевич міксує літературну українську мову з неперевершено відтвореним гуцульським діалектом. Так, читати текст важко, подекуди хочеться дорікнути неякісній роботі упорядників, що не супроводили видання необхідними коментарями.

"…Та як минуло штири неділеньки, п`єта си зачєла – темної ночі дощової стукав у віконечко молоденький жовнєрочок; а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пістолєта мосєндзові, рушничку набивану. Та ішли сюда і тут, от на сім місці прощєли си, випрощєли си, неньчини сльози з потоковими филями мішали си. "Ой і сину ж мій, ти житє моє, буду ті питати: звідкив му тє виглядати та й коли видати?" - "Ой, у тотій полонинці ізродили ріжки, а іду я, моя нене, тепера в опришки. Ти ж набери, нене моя, біленького цвітку – щиро за мнє Бога проси на сім білім світку. А їк ме тот сухий цвіток черешні родити – та й тагди д`вам, моя нене, буду приходити…".

Роман Хоткевича хочеться наспівувати. Читання його – пізнання невідомого, ба навіть екзотичного світу. Шкода, що ми, українці, не цінуємо те, що маємо, і не пам’ятаємо – внаслідок ментальної амнезії – те, що втратили. Якби серед авторів знайшовся б хтось, рівновеликій Сельмі Лагерльоф з її "Мандрами Нільса" (книгою, що є не так дитячою казкою, як гімном Швеції) і вдався бодай до спроби описати землі України, то "Камінна душа" стала б у нагоді як путівник по Гуцульщині. Прохання не сприймати сказане як пафос, лише як суху констатацію факту.

Отож, читаймо Теоріна та Хоткевича, дивуймося розмаїтому світу і зустрічаймося наступної п’ятниці.