Примите участие
в розыгрыше
планшета на Android Участвовать
Приз
БлогиМир

/Новости политики

Білозерська: Україна – вона своя. Інших маємо шанувати, своїх – любити

239

Вона знає не з чуток, що таке обшук і що таке чужі люди в хаті – ті, що з посвідченнями працівників правоохоронних органів. Вона буває у всіх «гарячих точках» стольного граду Києва – на мітингах, протестних акціях абощо. Її вже давно «повінчали» чи то з «Тризубом», чи то зі «Свободою». Вона – це Олена Білозерська, журналістка і блогерша, красива молода дівчина, котра могла б ходити на всілякі «фешн віки» й горя не знати. Але її тягне туди, де міліція розганяє маніфестантів – познімати це і викласти фото чи відео на сторінках свого ЖЖ. (За що потім та ж сама міліція приходить до неї додому).

Білозерська – представниця майже вимерлої когорти журналістів (які жили переважно на початку чи в середині 90-х), чий стиль можна визначити класичним «live fast– die young!». Але «dieyoung»вона якраз і не збирається. Білозерська хоче жити в своїй Україні, яка вже встигла залити їй сала за шкуру. Про те, як і за що любити таку батьківщину, «Обозреватель» пішов дізнаватися саме до неї. І от яка розмова у нас вийшла.

- Олено, чула, що міліція запропонувала вам здати аналіз ДНК…

- Було таке.

- А для чого?

- Наскільки я розумію, на місці правопорушення знайшли якусь річ, на який лишився генетичний матеріал людини. Найчастіше це буває недопалок. Дехто казав мені, що чесній людині нема чого боятися, тож дарма я відмовляюся. Моя перша думка була така сама. Але потім я подумала, що коли згодом проти мене знадобиться щось сфальсифікувати, то просто вкрадуть мою річ (а, може, вже вкрали – обшук же був) з моїм ДНК і підкинуть на місце злочину…

- Є ще така штука, як презумпція невинності. Ви нікому не мусите доводити, чесна ви чи не чесна.

- Ну, це згідно права. А якщо згідно «ліва»? (Сміється).

- А що за місце злочину таке? Ви там щось фотографували?

- Ні, я там взагалі не була. Тобто була місяць по тому, коли мене возили туди журналісти – записувати інтерв’ю на тлі того місця. А справа в тому, що в новорічну ніч хтось зробив спробу підпалу офісу Партії регіонів. І кинув пляшку з запалювальною сумішшю у вікно. Підпалу як такого не сталося, пляшка застрягла між віконними рамами, але річ не в тім. Згодом на адресу нашого інформаційного агентства надіслали посилання на ролик з YouTube, де двоє чи троє людей щось кидають у будинок.

Зйомка – нічна, дуже неякісна, на будинку видно якусь вивіску, але вона не читається. Я спочатку «гуглю» адреси всіх київських офісів ПР, потім шукаю фото цих будинків на Yandex. І нічого подібного не знаходжу. У підсумку ми ставимо матеріал під знаком запитання: «Підпалено офіс Партії регіонів?». І пишемо, що нам прибуло посилання на такий-то ролик, на ньому те-то й те-то… Ролик не ставимо, даємо лише посилання на YouTube, ну і пишемо, що ми таке засуджуємо. Матеріал наш вийшов у ніч на 2 січня, а вже 12-го – у мене обшук і вилучення всієї техніки.

- Це страшно, коли у тебе проводять обшук?

- Вдруге вже страшно не було, бо це було вдруге. А вперше це було не те, що страшно, а просто дуже огидно і неприємно.

- Обшук по-сучасному передбачає копирсання в усіх речах? Чи слідчі концентруються десь в районі робочого столу?

- Залежно від того, що шукають. В шафі, наприклад, не рилися. Хоча в перший раз зазирнули під матрац, але більше задля тиску. Рилися там, де, на їхню думку, можуть бути носії інформації. Де книги, де можуть бути друковані матеріали, де комп’ютер тощо…

- Техніку у вас вилучили і не повернули?

- Повернули. Втрутилися народні депутати, втрутилися журналісти, «Репортери без кордонів» робили запит за запитом… За місяць приблизно повернули всю техніку, а ще згодом – повернули усі носії. Не все працює, щоправда. Два вінчестери, приміром, не працюють. І тут прикро не тільки те, що журналіста позбавляють можливості працювати (у мене ж не тільки комп’ютер вилучили, а й фотоапарат, відеокамери, диктофон), найстрашніше те, що інформація, яку ти накопичував роками, може містити і певні конфіденційні дані.

Тобто тобі як журналісту повірили і повідомили дещо з умовою нерозголошення, а все це у підсумку потрапило до міліції. І може сплисти десь в Інтернеті перед виборами. Те, як цим вправно користуються «органи», ми знаємо. Наслідком цього може бути те, що журналістам перестануть довіряти, їх перестануть запрошувати на протестні акції, бо будуть сприймати як іще одних оперативників з камерами. Та й журналісти своєю чергою будуть боятися ходити на протестні акції, бо після цього їх можуть обшукати та вилучити техніку. І у підсумку єдиним джерелом інформації будуть або партійні прес-релізи, які не завжди об’єктивні, або ж релізи від міліції, яка бреше як дише.

- То ще півбіди, що вінчестер зламали. Аби чогось зайвого туди не підкинули. Дитячу порнографію якусь…

- Та начебто нічого не підкинули. Хоча яка різниця – он Могильов виступав перед депутатами, то казав, що у мене якийсь напалм знайшли… Дві хвилини говорив, тричі збрехав. І про напалм казав, і про те, що я підпал сама знімала, і про те, що відео з’явилось на моєму сайті через дві години після злочину. Це неправда. Воно з’явилось через добу, і прийшло з YouTube. Просто наше агентство було першим, хто про це повідомив. А є, між іншим, закон «Про державний захист ЗМІ», і в ньому стаття 17-та, де чітко сказано, що діяльність журналіста не може бути підставою для затримання журналіста, а також для вилучення у нього зібраних матеріалів і технічних носіїв, які стосуються його роботи.

Скаржимося до прокуратури, і звідти – на запити народних депутатів – надходять відписки двох видів. «Обшук у Білозерської був законним, бо його санкціонував суд». Або: «Права Білозерської як журналіста не порушено, бо обшук проводився не у зв’язку з її професійною діяльністю, а у зв’язку з розслідуванням кримінальної справи». Але ж усі обшуки проводяться у зв’язку з розслідуванням кримінальної справи. Я завжди кажу, що обшук не пов'язаний з професійною діяльністю, тільки якщо у журналіста шукають труп або вкрадену річ. Але в жодному разі не інформацію в комп’ютері.

- Всі ці посилання на закон ще так чи інак спрацьовували при Кучмі, але тепер працювати перестали. Я сама на допиті у Генеральній прокуратурі в 2003-му цитувала напам’ять 26-ту статтю закону «Про пресу», яка дозволяє журналісту зберігати в таємниці джерела формації. Нині не ті часи, щоб це справляло на когось враження.

- Ну от я і вирішила боротися. Бо терпіти все це не можна. Ми проводили круглі столи, запрошували туди представників міліції. Вони кажуть: ми керуємось законом «Про міліцію» і Кримінально-процесуальним кодексом, а там про права журналістів нічого не сказано. Тож зараз ми лобіюємо зміни до КПК, вже одинадцять нардепів підписалися від зареєстрованим у Раді законопроектом…

- А хто це «ми»?

- Ініціатор – я, розписав все, як має бути (тобто мовою закону) юрист Інституту масової інформації Роман Головенко. Після того я походила по нардепах, показала їм цей законопроект, ми провели круглий стіл за участю трьох депутатів, постраждалих журналістів та міліції. А суть проекту така: журналіста не можна допитувати як свідка з приводу інформації, яка стала йому відома у процесі здійснення ним професійних обов’язків. Як священиків, лікарів та адвокатів.

Друга новація: обшук у журналіста можна проводити тільки з дозволу дуже високої інстанції, а саме – за дозволом голови апеляційного суду на підставі подання прокурора області. Тобто якщо мова йде про реально тяжкий злочин – теракт з масовими жертвами, який зазняв журналіст – то тоді його обшукають. А якщо двоє побилися десь на мітингу, з цього приводу прокурора області ніхто турбувати не стане. Так ми принаймні зменшимо тиск на журналістів.

- Я дивлюсь на вас і згадую попередню версію самої себе – випуску десятилітньої давнини. Мене також тягнуло у 2001 році на подвиги. Або Таню Чорновіл, до якої мені, звісно, далеко. Тепер же я могла б сказати словами героя польського фільму «Ва-банк»: «З віком зростає попит на спокій». Думаю, ви теж до цього прийдете з часом. А поки що питання таке: як ви почуваєтесь в умовах обшуків абощо? Це створює драйв, привносить кураж?

- Та ні, звісно. Мені треба працювати, і щоб мені ніхто не заважав. Мені комфортно було при минулій владі, але що вже тепер поробиш? Сховаєшся у своїй мушлі? Тебе звідти все одно витягнуть. Тож коли ти голосно кричиш – це твій єдиний захист. Шляху назад у мене немає, навіть якщо мені б цього захотілось.

- Ну що значить «шляху назад немає»? Я не пропоную писати про гламурні вечірки, можна бути журналістом і висвітлювати актуальні речі – тарифи на ЖКГ, приміром. Питання елементарного виживання – це дуже важливо, і з обшуком ніхто не прийде…

- Кожен має писати про те, що йому цікаво і на чому він розуміється. За економіку я б ніколи не взялася – вийшло б дилетанство, з якого б люди сміялися. Сталося так, що я долучилась до, так би мовити, протестних акцій ще у 2004 році. Я ходила з фотоапаратом і знімала мітинги, коли в мене ще й блогу мого не було. Знімала просто для себе, для друзів, бо мені це було цікаво. А в журналістиці я опинилась випадково…

- Так само, як і я…

- І як багато хто інший… Я ніколи не мріяла про журналістику, а вийшло так, що вже восьмий рік у цій галузі працюю.

- Можна особисте питання? Я вже обговорювала колись цей момент з Оксаною Забужко – в її останньому романі «Музей покинутих секретів» є теза, вкладена у вуста головного героя Адріана: «жінка, либонь, взагалі нездатна жертвувати собою за ідею, за ідею як таку, – а тільки за ту, котра втілюється для неї в коханій людині». Може, у вас, даруйте, хтось є там – «на барикадах»?..

- У мене все було абсолютно не так. Хоча з чужого досвіду можу засвідчити, що у патріотичних організаціях часто знайомляться. Й не обов’язково, що дівчина приходить туди за хлопцем. Трохи романтики може бути, але дівчина йде, бо має свої погляди і переконання. А у підсумку створюються хороші міцні сім’ї.

- Наскільки легко бути фрілансером у сучасній українській журналістиці?

- Важко. Це – копійки. Але я ненавиджу працювати на редакторів. Можливо, це мій власний негативний досвід. Я б ще зрозуміла, якби правки відбувались з політичних міркувань – щоб тиску уникнути або по гроші до кого підкотитись. Але коли редагують тільки для того, щоб показати, хто тут над тобою головний… Переставляють два речення місцями, від чого повністю змінюється зміст. Останньою краплею був для мене такий випадок на одній з моїх офіційних робіт.

Походила я з дигерами (дослідниками підземних колекторів або ходів. – Авт.) по річці Клов (от екстрим я справді люблю, якщо він тільки не пов'язаний з переслідуваннями від влади!), написала матеріал. Там була така фраза: «Ми пройшли по Клову три кілометри в один бік і стільки ж назад», потім дивлюсь «бєлкі» («білі» або «чисті» шпальти – повністю готові до друку та підписані редакторами. – Авт.), а там сказано, що ріка Клов має довжину три кілометри «в один бік і стільки ж назад»… Потім дигери б з мене сміялися… Я сказала, що обов’язково треба поправити…

- Мені здається, що це не проблема, що це у вас – юнацький максималізм. Але де ви бачите себе через п’ять, десять, п'ятнадцять років?

- Мені це дуже тяжко спрогнозувати. Все залежить від того, хто буде при владі і якою буде суспільна ситуація. Мені здається, що я б вже пішла у громадську діяльність (якщо б Ющенко залишався при владі). Можливо, я ще й піду в політику, але не скоро, бо треба набуватись знань, досвіду, бо коли є одні лише голі амбіції, це ні до чого не призведе. Зараз я чітко позиціоную себе лише як журналіст, бо це все-таки – який-не-який захист…

- Ви, мабуть, не дуже добре пригадуєте радянський час…

- Пригадую. До того ж, багато знаю з розповідей батьків. Всі розмови пам’ятаю, з мамою ми все це потроху «проходили»…

- А що, батьки були політично заангажованими? Вони ходили на мітинги початку 90-х, були під Радою, коли там проголошували незалежність?

- Мама не ходила, батько міг піти. Мої батьки – звичайні інженери, патріотично налаштовані, вони дуже вітали розпад Союзу. Зараз їм вже за шістдесят, але я ніколи від них не чула, як від інших літніх людей, як класно колись було при радянській владі. Вони навпаки кажуть, що тоді була сама лише напасть, брехня та демагогія.

- Але за останніми опитуваннями, приблизно половина респондентів не проти того, аби повернутись у радянські часи…

- Ви знаєте, як це називається? «Баби тоді молодші були». Людина просто пригадує не Радянський Союз, а свою молодість, коли нічого не боліло, коли все було класно – хлопці, дівчата, танці… І таких більшість. Є ще й другий тип – цих нічого не цікавить, аби лише була дешева ковбаса. Це люди без принципів, з тих, що голосують за гречку.

- Є й інша статистика: згідно неї, значний відсоток молоді хотів би емігрувати з України назавжди. Тобто це вже трохи інший ракурс тієї самої проблеми – не йдеться про тих, хто пам’ятає дешеву ковбасу, йдеться про покоління, яке почало свідоме життя при незалежній Україні і замислило собі втечу з неї. Ви до таких не належите?

- Та борони боже. Я звідси не поїду. Не знаю, що мене могло б примусити. Мабуть, пряма небезпека для життя мого чи моїх близьких. Та й те, я б виїхала на певний час, щоб потім повернутися. На мене, мабуть, багато хто образиться, але я скажу так: ті, хто їде за кордон на постійне проживання, не мають ані гідності, ані самоповаги. Ти ж там завжди будеш розмовляти з акцентом, завжди будеш людиною другого сорту. А якщо в тебе будуть діти, і вони розмовлятимуть вже без акценту, то вони ж тебе перші і будуть соромитися.

- Якою ви бачите теперішню Україну? Куди вона йде? У якому напрямку?

- Непросте питання. В першу чергу хочу сказати, що з першими трьома президентами Україні все ж пощастило. І Кравчук, і Кучма, і Ющенко – всі вони не святі. Але Кравчук все ж зумів від’єднати Україну від Союзу безкровно, тоді як в інших країнах люди ріки крові проливають за незалежність. Вже за це йому треба подякувати. Кучма був господарником, він так і лишився директором великого заводу. Він десять років крутився як міг, дурив голову і Росії, і Заходу, і все ж дав змогу Україні протриматись і зберегти суверенітет. Щоб виросли хоча б ці студенти, які пішли потім на Майдан-2004. (Ті, що у 2001-му під час «України без Кучми», були ще підлітками, яких легко могли не відпустити на акцію батьки).

Щодо Ющенка, то мене цілком влаштовували його погляди і той курс, яким він вів державу. Але якби він все-таки посадив кількох олігархів, зараз було б тихо і спокійно, не було б «п’ятої колони», і він лишився би на другий термін. Тобто мені подобалась Україна Ющенка, окрім того бардака, з яким він, мабуть, через хворобу не впорався. Зараз же держава пішла явно не туди. Бо пішла передусім в напрямку Росії, від якої слід триматися подалі. Щоб не було, як в тому анекдоті: «Васю, я ведмедя спіймав. – Так тягни його сюди. – Не можу, він мене не пускає». Рівноправні стосунки з Росією неможливі, бо вона є імперією, а імперії здатні лише поглинати.

З іншого боку, зараз повертається «совок» у найгірших його проявах – з тотальною брехнею та демагогією. Добре, що хоч у «психушки» не саджають. Треба цю владу прибирати, робити все, щоб через чотири роки вона не сфальсифікувала вибори, бо це вже буде тотальна катастрофа. Та головне те, що я не бачу тієї постаті, яка здатна все це перемогти і повести країну у потрібному напрямку. Хіба що Янукович посадить Тимошенко, і тоді Юля буде наступним президентом.

Я ніколи не симпатизувала Тимошенко, але перед другим туром виборів взяла себе в руки і публічно агітувала всіх, що будь-який голос не за Юлю є голосом за Януковича. І тепер говорю: «Ну що, мої любі «противсіхи»? Це ваша заслуга, що Янукович – при владі»… Тож головне зараз – це виростити нову постать. Немає у нас зараз такого харизматичного лідера, яким був Ющенко у 2004 році… Але, може, хтось іще «підросте» в процесі усунення цієї влади.

- За що ми маємо любити Україну, як на вашу думку?

- А за що ми маму любимо? А за що ми родичів любимо? Тому що вона своя. Всіх інших ми маємо шанувати, а своїх – любити…

Наши блоги