Блог | Парадокс военного времени

Поражение Уинстона Черчилля на первых парламентских в Великобритании после Второй Мировой войны до сих пор вызывает недоумение: как британцы могли не поддержать того, кто фактически спас страну – а впоследствии и большую часть Европы – от нацистской оккупации.

Далее текст на языке оригинала.

Але відповідь на це питання є простою. Всю свою карʼєру Черчилль був видатним державником, зорієнтованим на перспективу – але водночас маргінальним політиком, не здатним погодитися із логікою виборців. Зрештою, сама ця маргінальність і дала йому можливість стати премʼєр-міністром країни після того як його попередник, дійсно видатний політик і улюбленець суспільства Невілл Чемберлен, зазнав фіаско. Що було б, якби чутливий до виборчих очікувань політик – такий як Чемберлен – став би очільником британського уряду після його відставки? Можливо, консерватори виграли б вибори. Але не менш ймовірно, що на той час Велика Британія вже програла б війну.

Я згадав про цей переконливий досвід, коли прочитав попередження начальника Генерального штабу Еяла Заміра щодо необхідності посилення призову до Армії оборони Ізраїлю. Війни для Ізраїлю змінилися, загрози збільшилися, часи "коротких війн і довгого миру" стали надбанням історії. Здавалося б, люди, що керують Ізраїлем, це чудово розуміють. Але разом із цим вони розуміють, що їхні виборці не підтримають їх на наступних виборах якщо вони ухвалять непопулярні для цих виборців рішення. Вони не поспішають, а часу у піщаному годиннику історії залишається все менше і менше. Створюється очевидний парадокс: суспільство усвідомлює виклики, готове до опору, але вагома його частина не підтримує непопулярні рішення. А політики, які заперті у клітці переобрання – бо просто бояться втратити владу – не можуть не враховувати думки цієї вагомої частини.

Все те, що стосується Ізраїлю, стосується і України. Колишній командуючий Збройними силами України Валерій Залужний попереджав про можливі проблеми, що можуть виникнути, якщо не вдасться подолати труднощі з мобілізацією, ще на початку великої війни Росії проти України. Але електоральна логіка все одно залишається мотивом, що визначає дії влади. І це той самий парадокс: суспільство готове до опору, але не готове до непопулярних рішень, за допомогою яких тільки і можна підтримати і посилити опір. Суспільство заспокоює себе очікуванням неминучого завершення війни, а політики – неминучими виборами. І поки немає ані того, ані іншого, влада утримується від рішень, які можуть підірвати її електоральні шанси.

З точки зору перемоги на виборах це єдиний правильний підхід. От тільки у країнах, які зникають з політичних мап, вибори не відбуваються.