Блог | Нечуй-Левицкий, который не любил учителей "Паши-Мерседеса" и "туполобых киевлян": малоизвестные произведения
185-летний Иван НЕЧУЙ-ЛЕВИЦКИЙ, который был ПРОТИВ российской литературы и НЕ ЛЮБИЛ учителей "Паши-Мерседеса" и "туполых киевлян".
Сегодня известному украинскому писателю, этнографу и педагогу Ивану Нечуй-Левицкому исполнилось 185 лет. Поэтому по случаю такого юбилея хотел обратить внимание на произведения менее известного, но крайне своевременного Нечуя.
Далее текст на языке оригинала.
Мова піде, передовсім, про статті "Непотрібність великоруської літератури для України і для словʼянщини" (1878 рік) та "Українство на літературних позвах з Московщиною"(1891 рік).
Зрозуміло, що в період дії "Емського указу" сподіватися на публікацію таких статей на Наддніпрянщині було марно, тож Нечуй-Левицький звертається до галицького часопису "Правда". Та і навіть там його "Непотрібність великоруської літератури…" виходить двома частинами, анонімно і під іншими назвами в 1878 та 1884 роках. Нагадаю нині лише деякі корисні, повчальні та пророчі думки класика української літератури 19 століття:
"Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурами; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть у національних та літературних…
Великоруська нація молода, з диким консервативним характером…вона все тягне назад, а не вперед і в свойому старообрядстві, і в візантійському-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбови до Європи, і в своїй зажерливости…
Наші московські брати-словʼяни задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст. Вони принижують наше розвиття своєю літературою, з чужою нам жизню, з чужими типами; не дають нам нормально розвиватися по своїй літературі, задержують розвиток нашого народу, не дають йому шкіл або даючи їх на чужій мові або церковній, або великоруській.
…Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива ТЕМНА, як НІЧ…"
В 1891 році Іван Нечуй-Левицький публічно реагує на публікацію відомого російського літературознавця Олександра Пипіна "Особая русская литература" в журналі "Вестник Європи". Під псевдонімом Івн Баштовий він розміщує свою фундаментальну статтю "Українство на позвах з Московщиною". Наведу лишень деякі тези Нечуя:
"В Россиї "обрусіння"йде не днями, а немов годинами…Автономії провінцій і народів ламають, національности гнуть і скручують в обід. Скрізь нищать народні мови, національні літератури, скрізь бачимо національний великоруський натиск, котрий постановив собі, неначе яке велике культурне завдання, знищити до останку усї національности в Россиї і повеликорусити их. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України, Польщі та молдавської Бесарабії. На Україні навіть в народні школи заведено великоруські шкільних книжки та викладову великоруську мову, заборонено видавати Святе Письмо на українській мові; після 1876 року українська література неначе засуджена на смерть…
В Россиї ще панує такий девіз: живи сам - і НІКОМУ инчому НЕ ДАВАЙ ЖИТИ!"
На часі нагадати й про оповідання відомого українського письменника на релігійну тематику. Перечитуючи "Афонського пройдисвіта", вперше опублікованого у Львові в 1890 році, не полишає думка про те, що промосковські ченці-хабарники Києво-Печерської лаври 19 століття за ментальністю та поведінкою були правдивими батьками і вчителями сумновідомих проросійських попів-заробітчан Лаври сучасної. Особливо показовий персонаж священника Палладія (Павел Андрієвський), який аж надто нагадує нам екс-намісника Києво-Печерської лаври Павла Лебедя, в народі Пашу-Марседеса. Ось як Нечуй-Левицький описує того Павла із Лаври позаминулого століття:
"В його домі була багата панська обстава: мʼяка мебіль, дорогі килими, на дверях важкі портьєри…Отець Павел їздив фаетоном, держав баскі коні, вбирався в дорогі ряси та шовкові яснокольорові кафтани…З селянами він поводився гордо, по-панській, говорив до них великоруською мовою для аристократичного шику, а ще більше задля того, щоб парафіяни боялися й лучче послухали в роботі…Він забув, що його парафія не чула од його десятки год живої моральної проповіді на зрозумілій для селян народній мові…Отець Павел і не примітив, що його житло через ненавистність до народу, через пиху, через панський шик та через поліцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом станового пристава…"
Захист, підтримка і пропагування української мови - ще один із головних світоглядних і творчих пріоритетів Івана Нечуй-Левицького. Про трагічні наслідки політики русифікації та малоросіянство, особливо в Києві, визначний письменник з гіркотою в серці описує в листі до української письменниці та громадської діячки Наталі Кобринської:
"Оце недавно я вернувся з Білою Церкви, де купався в Росі і звідтіль мені не дуже хотілось поспішати до Києва і ради чистого повітря, і ради чудових околиць по Росі, і ради української мови, і ще через те, що в Білій Церкві я почував себе як вдома.Бо це місто чисто національне, незважаючи на 600 душ католиків, чи поляків…незважаючи на ж…, бо усі євреї одзиваються до мене щирою народною мовою…Через це я більше вподобав білоцерківських ж…, ніж отих туполобих киян, з котрих тільки часом дехто і то ненароком обізветься до вас українською мовою. Хоч усі вони чисто знають українську і вміють балакати, але чомусь не хотять, чи гордують, чи нехтують, вже й сам не вгадаю. Не люблю я через це те киян. Люблю тільки Київ за гори, Дніпро та чудову місцину, чудові вигляди, куди не кинь оком. Шкода, що на такій місцині вгніздилось якесь байдуже ще й збите з пантелику залюдніння, котре ще й балакає якимось жаргоном, як кажуть великороси, "мішаниною французького з нижегородським", себто по-нашому сказавши, мішає горох з капустою, а селян та селянок вже зве "хохлами і хохлушками", чого ще НЕ БУЛО в КИЄВІ тоді, як я вчився тутечки в школах".
Власне й головна ідея його пʼєси "На кожемʼяках", що в обробці Михайла Старицького стала знаменитою як "За двома зайцями", була в тому, що показути недолугість Свиридів Голохвостих та Пронь Сірків, які "пнуться в люди" переходячи на російську. Загальновідомо, що і первинна версія фільму "За двома зайцями", що вийшов на екрани в 1961 році, була україномовною, де лише шахрай Свирид Голохвастий розмовляє суржиком. Згодом все перевернули з ніг на голову й переозвучили фільм російською?! Але це вже зовсім інша історія…
Отож сьогодні, в день 185-річчя Іван Нечуй-Левицького, раджу Вам відкрити для себе іншого, менш знаного, але такого пізнавального і начасного класика української літератури й оборонця нашої рідної мови!
Памʼятаємо нашу історію!
Вивчаємо нашу літературу!
Шануємо нашу культуру!
П.С. Допис зроблено на основі моєї доповіді "Начасні думки 185-річного письменника, етнографа і педагога Івана Нечуй-Левицького для воюючої України" виголошеної на Всеукраїнському науково-практичному семінарі "Нечуй на позвах із Московщиною", який відбувся за співініціативи та участі нашого Фонду "Рідна країна" в Шевченківському національному заповіднику в Каневі (генеральний директор Валентина Коваленко).
