Блог | Герои не умирают. Умирают те, кто выбрал привычную жизнь у дивана

День Героев.

Сейчас украинцы традиционно чествуют День Героев.

Так сложилось, что героев нашей нации хватало никогда.

Далее текст на языке оригинала.

Ворог відвічний.

Війна тисячолітня.

Та сама з тими самими.

Пишаюся, що знаю нині Героїв справжніх. Не книжкових і кіношних.

Маю честь бути нині серед найкращих людей нашої країни. І світу теж.

Гордий, що більшість друзів обрали цей шлях і стали Героями.

Колись ми лиш читали і споглядали з екранів звитягу русичів, боротьбу козаків, посвяту гайдамак, чин січових стрільців, змагання вояків УНР та ЗУНР, подвиг карпатівців, безсмертну славу бойовиків УВО та ОУН, бійців УПА.

Тепер і наше покоління в цьому ряду.

І мені не соромно за чоловіків моєї нації.

За тих, хто в строю.

Але водночас, мені дуже соромно.

За тих, хто уникнув свого Священного обовʼязку і найпочеснішого права.

Права захищати матір-Україну.

Права стояти в лаві плечем до плеча з нашими безсмертними.

Соромно, що не навчилися належно відзначати Героїв справжніх.

Що з дизертирів зробили Героїв.

Що поки стоїть фронт, суспільство ламається і відступає всередині.

Соромно, що не навчилися шанувати справжніх героїв.

Мертвих і Живих.

Соромно, що і досі не має ні Пантеона Героїв у Києві.

Але щойно виникла перспектива перевезення праху наших Великих в рідну землю, як плебс розпустив біснувате скавуління.

Мені соромно, що навіть цей день держава не здатна відзначити гідно.

Мільйони людей перетворили на карго-культ бандерівське вітання "Слава Україні", використовують бандерівський червоно-чорний прапор.

Мені соромно, що війна не всіх змінила. А лиш всіх проявила.

Що в країні, яка спливає кровʼю, хтось сміє наживатися на крові.

Соромно, що на фронті так і не зʼявилися серед бригад наступу – хоча б одна бригада суддів з умовною назвою "Свавілля і безчестя" чи декілька прокурорських полків "Бєзпрєдєлу".

Як і бригад псевдо борців з корупцією.

А одні й інші і в тилу отримують нормальні "бойові" в тилу і в кишенях носять пістолети. А ще всуціль заброньовані або після пару фото зі зброєю успішно списаних.

І все ж мені в переважній більшості не соромно.

Навпаки гордо.

Що живу в великий історичний час.

Що живу серед Героїв.

Що нарешті можемо помститися за сотні років окупації, колонізації, наруги.

А ще Герої таки не вмирають. Вмирають ті, хто вибрав звичне життя біля дивану. Ті ж, хто кладе голову за Батьківщину і Націю не вмирають ніколи.

З Днем героїв, Націє Героїв!