Блог | Герої не вмирають. Вмирають ті, хто вибрав звичне життя біля дивану

День Героїв.

Нині українці традиційно вшановують День Героїв.

Так склалося, що героїв нашій нації не бракувало ніколи.

Ворог відвічний.

Війна тисячолітня.

Та сама з тими самими.

Пишаюся, що знаю нині Героїв справжніх. Не книжкових і кіношних.

Маю честь бути нині серед найкращих людей нашої країни. І світу теж.

Гордий, що більшість друзів обрали цей шлях і стали Героями.

Колись ми лиш читали і споглядали з екранів звитягу русичів, боротьбу козаків, посвяту гайдамак, чин січових стрільців, змагання вояків УНР та ЗУНР, подвиг карпатівців, безсмертну славу бойовиків УВО та ОУН, бійців УПА.

Тепер і наше покоління в цьому ряду.

І мені не соромно за чоловіків моєї нації.

За тих, хто в строю.

Але водночас, мені дуже соромно.

За тих, хто уникнув свого Священного обовʼязку і найпочеснішого права.

Права захищати матір-Україну.

Права стояти в лаві плечем до плеча з нашими безсмертними.

Соромно, що не навчилися належно відзначати Героїв справжніх.

Що з дизертирів зробили Героїв.

Що поки стоїть фронт, суспільство ламається і відступає всередині.

Соромно, що не навчилися шанувати справжніх героїв.

Мертвих і Живих.

Соромно, що і досі не має ні Пантеона Героїв у Києві.

Але щойно виникла перспектива перевезення праху наших Великих в рідну землю, як плебс розпустив біснувате скавуління.

Мені соромно, що навіть цей день держава не здатна відзначити гідно.

Мільйони людей перетворили на карго-культ бандерівське вітання "Слава Україні", використовують бандерівський червоно-чорний прапор.

Мені соромно, що війна не всіх змінила. А лиш всіх проявила.

Що в країні, яка спливає кровʼю, хтось сміє наживатися на крові.

Соромно, що на фронті так і не зʼявилися серед бригад наступу – хоча б одна бригада суддів з умовною назвою "Свавілля і безчестя" чи декілька прокурорських полків "Бєзпрєдєлу".

Як і бригад псевдо борців з корупцією.

А одні й інші і в тилу отримують нормальні "бойові" в тилу і в кишенях носять пістолети. А ще всуціль заброньовані або після пару фото зі зброєю успішно списаних.

І все ж мені в переважній більшості не соромно.

Навпаки гордо.

Що живу в великий історичний час.

Що живу серед Героїв.

Що нарешті можемо помститися за сотні років окупації, колонізації, наруги.

А ще Герої таки не вмирають. Вмирають ті, хто вибрав звичне життя біля дивану. Ті ж, хто кладе голову за Батьківщину і Націю не вмирають ніколи.

З Днем героїв, Націє Героїв!