За те, щоби наші бажання співпадали з нашими потребами

"... среди современных альянсов не найдется ни одного, который не исходил бы из убеждения, что за ним числятся все права и ни единой обязанности. Неважно, рядятся ли при этом в реакционеров или революционеров: под любой личиной и при любом удобном случае решительно отбрасывают обязанности и притязают, сами не ведая почему, на неограниченные права.

Если кто-то играет в реакционера, то наверняка для того, чтобы под видом спасения отечества и государства сравнять с землей все остальное и с полным правом топтать ближнего, особенно если тот чего-то стоит. Но и в революционеров играют с той же целью: наружная одержимость судьбой угнетенных и социальной справедливостью служит маской, освобождающей от досадной обязанности быть правдивым, терпимым и, главное, уважать человеческие достоинства".

Хосе Ортега-и-Гассет, Восстание масс

Незважаючи на те, що діючий прем’єр і колишній кандидат у президенти України Юлія Володимирівна Тимошенко заявила, що Вона не збирається закликати організовувати Майдан, багато її прихильників продовжують голосно та істерично відстоювати необхідність Майдану.

Зрозуміло, що деякі люди просто не можуть без драйву, як без допінгу. Доцільність того, до чого вони закликають, їх мало хвилює. Обґрунтованість їх закликів про захист демократії і щастя своїх дітей виглядають як цнотливість тієї дівчини, що вже двічі побувала у турпоході.

Але оскільки ця тема обговорюється у суспільстві, висловлю свою думку з цього приводу.

Потреба в тому, щоб Майдан відбувся, безумовно, є. Та частина громадян України, яка незгодна з обранням Януковича, має задекларувати йому свої позиції по тих питаннях, які їх хвилюють. Щоб він їх враховував у своїй подальшій діяльності. Будь-яка публічна демонстрація владі громадянами своїх поглядів із суспільних питань є необхідною.

Майдан також був би доречним, аби збити реваншистські настрої певної частини електорату Януковича. Щоби не допустити "полювання на відьом" та репресій проти опонентів, на які, на жаль, в наших умовах завжди слабка нова влада та її електоральні неофіти.

Тобто він необхідний виключно (!) як стабілізуючий чинник у суспільстві.

Якщо люди вийдуть на Майдан, приїхавши з різних куточків України із шляхетною метою задекларувати перед владою своє бачення розвитку і шляху України, – це є ознакою становлення громадянського суспільства.

Якщо мета буде лише відвоювати президентське крісло для претендента Тимошенко – це авантюризм.

Помилок припускаються усі, але будь-які дії вимірюються чистотою помислів. Якщо вони чисті, народ за вами піде хоч на Майдан, хоч в ... Європу. Але переконати народ у цьому після п’яти років правління Ющенка будь-кому буде важко.

При всій необхідності можливості для людей висловлювати свою думку за допомогою подібного заходу, є певні сумніви щодо спроможності нині облаштувати Майдан у мирний та організований спосіб.

По-перше, чи здатна та політсила, що організує Майдан, стримати своїх прихильників у належних межах демонстрації своїх позицій новій владі? Чи не переросте він у якісь брутальні заходи і тим назавжди дискредитує цю мирну (наш український винахід!) форму волевиявлення?

По-друге, чи стане ця політсила витрачати гроші на мету, не пов’язану з особистою вигодою, а виключно з потребами громадянського суспільства? Не певен. У безкорисливої Юлії Володимирівни грошей, як відомо, згідно з декларацією, немає, а її олігархи не схожі на меценатів, що витрачають гроші на такі забаганки народу.

По-третє, наш народ може вийти проти тієї влади, що його вже допекла (як відбулося в 2004 році), а не проти тієї, яка ще тільки має його допекти. На парадоксах Майдану не побудуєш.

Відстоюючи право Майдану як інструмент виявлення громадської думки на існування, я закликаю: нехай, народе, твій розум і серце приймають рішення у злагоді!