Літературний конкурс. Роксолана

Rondo a la Turka

В.А.Моцарт

За Ореста Семирозума вже говорено чимало, та якось ненавмисне попутньо, але він, цей завчасно посивілий історик, вартий окремої оповіді. Він і сам не проти теревені правити, посúпати іменами, датами й особистостями, деталізувати найдрібніші штрихи, понаводити аналогії та паралелі. Приміром, якось ка’е: “Мало хто про це згадує, але, виявляється, національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького відбувалася на фоні епідемії чуми, а обидві світові війни – у супроводі тифу". Так і тягнуло його до пошестей, певне через те, що сам був чималою заразою. Котра з жіночок пізнала його ласку, то на пам’ять отримувала цілий зоопарк мікроскопічних створінь. І, певне, що багацько з них значилися в Червоній книзі, бо такі були рідкісні види, які проте вирізнялися живучістю. Добре, що Орестові не дуже часто кортіло побавити свою плоть. Й обирав для цього таких істот, яким більше би пасувало красуватися в історичному, коли не палеонтологічному музеї...

- І що тут осудного? - дивувався Семирозум, коли Микола Кущенко делікатно тицяв шпильки. - Зріла жінка, ніби щойно віднайдений пергамент, в якому багато цікавого і повчального...

- Ну-ну! - посміювався в рудуваті вуса Кущенко і лукаво споглядав як за вікном Ірина Дмитрівна проводила урок фізкультури з десятикласницями.

- Хм, ось я свого часу... о-го-го! - мугикав завгосп Прокопович і потайки уявляв, як зваблива фізручиха прийматиме його дарунок – нову текстолітову указку. - Може би ти, Оресте Лукіяновичу, якось після уроків до моєї Оксани заглянув. Якраз для тебе – тільки-но три роки як пенсіонерка...

- А що? Добре кажете. Наставлю вам рогів на старості років. До розкішної лисини пасуватиме.

- Ага, настав, сину, але розсади не лиши, бо люди кажуть...

Семирозум спалахнув і невідомо, що би сталося далі, якби миротворець Кущенко вчасно не промовив мені: - Наливай!

Того вечора ми побесідували на славу - чи то закуски забракло, чи розмова затягнулася, чи якась мара наврочила. Відвертим зробився навіть Маркіян Прокопович, котрий зазвичай терендів постійно, але суттєвого не говорив нічого. А Семирозум щось таке понаплітав, що купи не трималося. Почав про друзів та однокурсників і так складно, з точними датами, детальним описом подій та персоналій, мовби досі не знаний літопис гортав. Та усе очі перевертав, ніби той документ був захований у його голові, а йому кортіло підглянути у старовинні письмена.

- З красивої жінки хіба ікону малювати, а коли вона до того ще й розумна, - несподівано виголосив Семирозум, - то жити біля неї хóроше.

Кущенко на то лукаво усміхався, завгосп юродиво мовчав, я перетворився на величезне вухо, тоді як історик почав своє оповідання з традиційного для його фаху зазначення часово-просторової характеристики описуваної події: “У вівторок, двадцять шостого червня двотисячно-такого то року у центрі сякого міста..." Потім ішов лірико-історичний екскурс із перерахуванням у зворотній хронологічній послідовності усіх міських голів, бургомістрів і примарів з коротесенькою характеристикою правління кожного.

Я заради смішного слівця спробув запитатись, а хто ж правив містом за турків – візир, муфтій чи мо¢ цілий пашá? Лектор на то скривився і кинув репліку: “Здався тобі той Бучацький мир, Пилипе. Не про це ж мова, але коли так цікавившся, то..."

- Ні-ні, зовсім не цікавиться! - дружно запротестувала громада. Тільки старенький завгосп крізь шибку підглядав за викрутасами фізручихи і нудотно гикав. Йому не було діла до історії, адже сьогодення куди принадніше.

- Я вештався містом, де в юності провів багато днів, прогулювався знайомими вуличками і провулками. Впізнавав і водночас не впізнавав їх, бо за кількасотлітню історію бруківка, стіни, фасади, навіть повітря – геть усе тхнуло історією, навіть моя юність і та відригалася з ненажерної пащі давнини, ніби щойно спожита перекуска. Бо що таке юні розваги Ореста Семирозума проти славетних імен... - далі йшов скрупульозний перелік місцевих і трохи відоміших знаменитостей, спочатку співаки і літератори, потім учені мужі, воєначальники і полководці, а про можновладців і цісарів ми не почули, бо, по-перше, жодна коронована особа тут не побувала і, по-друге, якби монарші чини і провідували це місто, це б залишилося поза бесідою, бо ми якимось дивом повернули оповідача просто до оповитих давниною вулиць, до стін, закутаних плющевою попоною, і до бруківки, зачовганої стількома поколіннями ніг. Щоправда, базальтове вбрання вулиць методично шліфували і кінські копита, і колеса карет, дилижансів, тарантасів, возів та бричок. Це зараз – o tempora, o mora![1] - повсюдно пневматичні шини дотирають оте, що не змогли спохабити ні полчища форменних солдатських чобіт, ні сандалі фанатично усміхнених першотравневих демонстрантів, ні босі п¢яти майбутніх корифеїв та їхніх ординарних товаришів. То згодом декотрим учорашнім хлопчакам ставитимуть непристойно-помпезні чи скромніші монументи – кому кам¢яні боввани-мегаліти, кому мідні пам¢ятники-ідоли, кого просто вшанують мармуровою дошкою перед під¢їздом, де майбутнє світило свого часу здобуло першого синця чи скоїло розпусний поцілунок. Саме навколо такого скромного погруддя і розкинувся скверик. Пам¢ятник поетові, кілька по-літньому свіжих копичок зелені і дві лавочки, одна навпроти іншої - ось тобі і цілий сквер...

Жінка... Вона сиділа на лавочці навпроти і методично вдихала ранок. Кого ж вона нагадувала? Маю таку звичку називати незнайомих людей іменами історичних осіб. Ви б, Миколо Олексійовичу, із вашим захопленням мореплавством охарактеризували її бригантиною – настільки свіжою і пречистою здавалася жінка. Ти, Пилипе, намалював би її у вигляді структурної формули якогось кольорового реактива, а Прокопович не помітив би, адже крім дивакуватої Ірки не бачить нікого. Та мені, професійному історикові, вона навіяла зовсім інші асоціації. Чого дострілюєтесь? Ну, далеко мені до Хвойки і Шлімана, але й жінка була вочевидь не трипільської доби чи троянської епохи[2]...

Тільки уявіть собі найсвітліший червневий ранок. Листочки зелені, вогкі, наче щойно випрані і дбайливими жіночими руками порозвішувані на гілках. Кам¢яне царство – стіни, бруківка, тротуари, гранітні бордюри, бетонні сходинки чи муровані цегляні огорожі - усе воно дихало росянистою свіжістю, тільки на осонні просинався спекотний день. Літо заявляло про свої права різноголосими ірисами-півниками, трояндовим цвітом, помаранчевим полум¢ям календули, погаслими, вкритими сивим попелом згарищами кульбабок. Але яке літо без жінки?..

Вона сиділа на лавці, скинувши повсякденний макіяж пихи, неприступності і зарозумілості. І сталося диво!.. Раптом здалося, ніби це про неї шепотіли пліткарки-липи: “Ч-ч-чули?.. Ч-ч-чули?.. Ч-ч-чули-с-с-сте?.."; ніби це до неї звертався підсліпуватий бендяк, переплутавши біленьке, всипане ластовинням личко з чудернацькою квіткою; ніби це їй виспівували синиці: “Рок-со-ла-но! Рок-со-ла-но!" Та ніхто з перехожих не помічав Роксолани. Куди поспішаєте? Схаменіться! Зупиніться! Озирніться! Ось вона – справжня Роксолана... Яка разюча схожість – така ж білосніжка, пречиста, кирпоноса, як вікопомна коханка Сулеймана Селімовича[3]. Це про неї переказували легенди, шепотіли непристойності, складали анекдоти, їй султани і євнухи присвячували вірші, її ненавиділи невдахи-наложниці... Її помічали. Як таку не помітити? Як про таку не мріяти? Як про таку не кричати?..

Тендітні пальці, пелюстки повік, павутина білявого волосся, скляні очі... Їй не потрібно усміхатися, хтиво випинати нижню губу, щевечора дивитися серіали, хазяйнувати в домашньому міні-сералі[4], прикидатися, буцім розболілася голова, коли її домагається той, хто уявив себе султаном... Це все як різнокольорове конфетті... Називай як заманеться, але по суті – сміття...

Дійсно, людина навчилася брехати саме в ту мить, коли вперше сраку назвала задницею. Це ж милозвучніше...

Роксолано! Будь собою! Ти можеш бути собою! Можеш саме тут, саме у цьому сквері, перед очима непримітного учителя пити не безалкогольне пиво, як заведено, не зарекламовані газовані хімреактиви, а звичайну воду. Пити так, як тобі зручно, просто з пляшки, невміло, але так еротично...

Можеш вільно смакувати ранковою прохолодою, не задумуючись, що саме побачив вітер, зазираючи під спідницю. Чи тільки виголені з вечора литочки? Їх і так споглядає зрячий світ. Може коліна? Може підгледів того стоклятого синця на правому стегні? Вже другий тиждень зараза не сходить. Позеленів, набув жовтавих барв, але не сходить, усе нагадує про губи, які породжують синці. Не хвилюйся, бо волоцюга-вітер не розбазікає, що делікатні трусики радше показують те, що мали б приховувати...

Будь собою... Це ж так просто...

О жінко-картино! О жінко-іконо! Роксолано! Чи як там тебе?..

Зненацька юний бешкетник промчався на велосипеді через сквер. Кілька брудних болотних цяток впали на жіноче тіло.

Почулася добірна, вишукана лайка... Вона була собою...

[1]Otempora, omora!- О часи, о звичаї! (лат.)

[2]Хвойка Вікентій Вячеславович (1850-1914) - український історик та археолог, відомий розкопками стоянок слов’ян, зокрема трипільської культури. Шліман Генріх (1822-1890) – німецький підприємець та археолог, відомий тим, що розкопав руїни давньої Трої

[3]Сулейман Селімович – султан (1520-1566) Османської імперії Сулейман І Пишний (Кануні, Законодавець) (1495-1566), чоловік Насті Лісовської (Роксолани)

[4]Сераль – жіноча половина мусульманського житла, гарем