Літературний конкурс. Дівчинка і вовк

Вона розбудила його від полудневого сну — своїм голосним безтурботним співом. Лінькувато поворушив ніздрями: на запах — ніжне дівчатко років п’яти.

Тоді простував за нею. Від самісінького вершка Бабиного Пупа.

Часом вона ставила кошика, щоб зірвати якусь квітку. Зупинявся й собі.

Але ж і гарно! Так би й спивала цей соковитий день, цей перелісок, ці бузково-сині озерця незабудок, цей увесь світ, у якому над старим пеньком нахилишся, помережану сонцем зелень розгорнеш — і ціле опенькове сімейство уже в твоєму кошичкові; одведеш гілку — і хрумким килимком розстелиться перед тобою молодесенький щавель; затягнеш пісню — дубово-сосновий хор підхопить її злагоджено і понесе лісом, аж затремтять на липкій сріблястій павутині сонні росинки.

Жила неподалік, а тому часто бувала тут сама. Не мала сили відвести очей од правічно-сьогоднішньої цієї краси...

То ось які вони, люди.

Вперше пантрував за ними аж так зблизька. Пантрував, бо, нарешті, мусив-таки рознюхати: в чому ж таємничий зв’язок між оцією зустріччю і тими кошмарними снами, якими страждав однедавна? Може, з’їсти — і все минеться?..

Її раптом щось ніби штовхнуло в спину. За нею стежать? Завмерла на цілу вічність і тільки тоді оглянулась.

Ступнів за п’ять стояв, ні, зрозуміла відразу, не пес — вовк!

Стояв і дивився.

П’яти прикипіли до стежки. Рука зрадливо пірнула в розкішний букет, шукаючи рятунку. Тисячі мурашок забігали вздовж хребта. Сполоханий же метелик погляду хоч і волів тікати необзир, та відірватись од пронизливих очей звіра був не годен.

— Ц-ц-цюцю-цюцю! Ня, ня! — усміхнулася тремтячими вустами. — Г-гарний в-вовчик,    х-хороший...

Вовк поважно сів і незмигно дивився на малу.

— Я тут... квіток трохи... Додому йду!

Звір — ані словечка.

Дівчинка повільно, мов у сні, рушила. Обережно заспівала, щоб переконати себе й несподіваного супутника: нічого страшного.

Ішла й не озиралась. Її постать усе дрібнішала в безкрайому далекому просторі.

А вовк усе дивився.

То це і є люди?

Не міг утямити: ну, невже таке-от наївне, безборонне людське плем’я серед оцієї заквітчаної природи, де споконвіків годувалися десятки його поколінь, здатне скоїти те, що ввижалося йому в тривожних снах?..

Вона згадувала його кілька місяців потому, коли якісь чужі дядьки, вирізавши довкіл усі вікові дерева, здоровенними бульдозерами зрівняли з землею Бабин Пуп і все їхнє золотоверхе містечко. Людей же переселяли на той бік Дніпра. По радіо славилася наша найщасливіша в світі радянська дійсність, славилися переломні шістдесяті, славилося не бачене досі море, що ось-ось проковтне розчищену територію.

Згадувала в новонародженому місті, коли щодня приходила те море споглядати. На його хвилях понурими караванами вигойдувалися домовини. Вони плавали тут і там: їх, не потрощених бульдозером, вода легко вимила й повихоплювала з царства вічного спокою.

Але вовки помирають без трун, отож навіть ось так не зможуть нікому передати свого останнього привіту...

Згадувала потім щоліта, коли водяна гладінь щедро зацвітала не тим запахущим цвітом, що його зривала колись під носом у непоміченого звіра, а — густою, нестерпно смердючою гниллю.

Як знати, можливо, тоді він прощався? А вона з переляку навіть не додумалась? Утім, якби й додумалась, то що? Букетика подарувала б? Нащо букети вовкам?

Згадувала й через цілі десятиліття, коли, не прижившись тут, навідувала стареньких батьків. Буро-зелена драглиста рідина щоразу будила в пам’яті колір вовчих очей, втуплених у небо мертвим блиском.

Якщо ж дуже світило сонце, вовчі очі бачились двома беззахисними незабудками, що навіки застрягли в болоті, до неба так і не дотягнувшись. Але й не збагнувши так-таки нічогісінько.