Літературний конкурс. Вітчим

    І  вкотре  я  прийшла  за  порадою  до  Нього. Він, вже сивий, але  міцний  і  гарний,  сидів  коло  компьютера  увечері  і  щось  вишукував  з  інтернету.  Якби  Він  був  зайнятий  чимось  важливим,  я  б  і  не  потурбувала,  але    Він шукав  якусь  гру  для  Тетяни(моєї  меншої  сестри). Побачивши  мене  у  дверях,   щиро  посміхнувся  і  запитав:

- Ти  щось  хотіла, Любочка?- обличчя у  нього  зморшкувате,  але  через те,  що  Він  завжди  усміхався,  зморшки  лягли  так  глибоко,  що  тепер  навіть  коли    Він  не  усміхається,  здається,  що  його  обличчя    приємно  сяє  посмішкою.

   Мені  завжди  здавалося,  що  Він  найкрасивіший  з чоловіків  у  всьому    світі.

Тату,  є  розмова, - варто  мені  було  це  сказати,  як  Він  вимкнув  комп ютера  і  приніс  другого  стільця  з  кухні,  зачинивши  двері,  щоб  ніхто  не  турбував.

Щось  серйозне? – на  мить  він  став  надто  уважним,  зосередивши  свій  погляд  на  мені. А  я…? Я  не  знала  як  сказати.

Та  ні.  Не  так,  щоб  і  серйозно,  хоча…

Кажи, як  є. Ти  ж  мене  знаєш? Хтось  образив? Навіки  пожалкує…

Ні ні. Що  ти…  Навпаки. Денис  попросив  мене  вийти  за  нього  заміж.

 Він  встав  зі  стільця  і  заходив  по  кімнаті, міркуючи  вголос.

Ну  що  ж. До  цього  йшлося. Ти  вже  дівчина  доросла,  він  теж  самостійний. Якщо  любиш?…- він  повернувся  до  мене  і я  прочитала  в  його  очах  хвилювання.

Тату,  то  Ви  благословляєте?

Я  то, доню, залюбки. Денис  видний  хлопець. Хоч  кому  б  радив  його  в  чоловіки,  але  чи  це  моє  право? Ти  вже  доросла, знаєш. Да  ти  завжди  знала,  що  я  не  рідний  твій батько…  Напевно, ти  маєш  просити  у  нього  благословення…

  Я  пішла,  так  нічого  і  не  сказавши.

  Готувалися  до  весілля. Денис  привіз  дороге  плаття,  купив  обручки. Щодня  забігав  до  нас  додому  радитися  усім  з  моєю  мамою  і  вітчимом.  А  я  ходила  сама  не  своя.

Ти  чого  як  з  хреста  знята?-не  втрималася  мама. Вона  в  мене  жінка  швидка  і  сувора,  за  словом  до  кишені  не  полізе. -  Ану  поміняй  фасад.  Хто  заміж  виходить :  я  чи  ти?

Я…  Мамо, а  чи  повинна  я  питати  в  батька  дозволу  на  шлюб?

 Маму  немов  хтось  сокирою  ззаду  навернув:

- То  він  же  все  замовив   вже:  і  ресторан,  і  машини,  і  попа  в  церкві.  Я  думала,  ти  з  ним  поговорила.  Ви  ж  завжди  зачиняєтесь  і  шушукаєтесь  там. Чи  ні?

Я  не  про  того  батька… - мені  було  незручно,  але  вітчим  заронив  в  мені  сумнів.

Ти  звичайно, як  знаєш,  але  мені  на  очі  оту  гидь  не  показуй. Не  той  батько,  хто  народив,  а  той,  хто  зростив.

  Я  зрозуміла:  з  мамою  на  цю  тему  не  поговориш.  Її  можна  зрозуміти. Мені було  8  років,  коли  мама  з  ним  розлучилась  і  вийшла  заміж  за  вітчима. З  тих  восьми  лише  6  років  ми  жили  з  татом,  а  2  роки  він  жив  окремо.

  Мій  кревний  батько,  кому  сказати -  не  повірить,  живе  в  будинку  поруч,  на  одній   вулиці.

  Я  дійшла  до  його  чепурного  будиночку  і  сіла  на  лавці.  Як  зайду,  що    скажу,  як  він  мене  зустріне?

  Аж  не  віриться,  що  мені вже  двадцять.  А  наче  вчора  було  вісім. Наче  вчора  поруч  з  моєю  мамою  почав  жити  Він,  мій  вітчим.  Як  я   його    до  неї  ревнувала, називала  чужим  дядьком,  грубіянила.  А  Він  - усе  терпів.  Робив  зі  мною  уроки,  носив  на  плечах,  підкидав  до  стелі.   І  поступово  своєю  ніжністю  привернув  до  себе.  Тоді  ще  була  жива  моя  мила  бабуся.  Ой  як  вона  Його  не  любила.  Все  говорила  мамі  моїй,  що  краще  за  рідного,  у  дитини  батька  не  може  бути. «Ось  народиться  в  нього  рідна  дитина-  де й  люб язність  його  до  тебе  дінеться»,-  застерігала  бабуся  і  я  боялася . Боялася  народження  сестри  Тетянки,  бо  вже  звикла  до  Нього.  Та  народилася  Таня,  а  Його  ставлення  до  мене   не  змінилося. Купував  найкращі  сукні,  іграшки.   І  от  я  вже  звала  Його  татом.  Якось  це  само  собою  сталось.  Я  з  самого  початку  знала,  що   чоловік,  якого  мама  намагається  обходити  десятою  дорогою  мій  справжній  тато.  Але… Коли  я  хворіла – завжди  поруч  із  мамою  біля  мого  ліжка  був  Він.  За  порадою  я  йшла   спершу  до  Нього  -  не  до  мами. Навіть  Тетяна  ревнувала  мене  до  Нього,  називала  татковою  улюбленицею, хоча  і  їй  тепла  не  бракувало.

  І  от  тепер  я  сиділа    біля  дому  того,  хто  був  мені  кревним  батьком.  Скрипнули  хатні  двері  і  я  машинально,  навіть  не  думаючи,  сховалася  за кущем  бузку.   По  подвір ю  ходив  він,  мій  батько.   Я  спробувала  проаналізувати  своє ставлення  до  нього,  відчуття.  Я  нічого  не    почувала  до  нього.  Хоч  і казали,  що  я  на  нього  схожа.  Зовнішньо. Тільки  зовнішньо.

  Я  дивилася  на    цього  чужого  чоловіка,  що  жив  поруч  із  нами  на  одній  вулиці,  який  ніколи  не  привітав  мене  ні  зі  святом,  ні з  днем  народження. Жодного  разу  не  навідався  до  хворої.  Ось  тому  й став  найріднішим  вітчим.

  Якось  раптом  я  запитала  в  себе,    що  я  тут  роблю,  чого  прийшла,  адже  якщо  за  20  років  він  мені  не  став  батьком -  навряд  чи  вже  стане.

  Коли  я  стояла  перед  алтарем  у  церкві,  я  дякувала  Богу  за  те,  що  замінив  мені  одного  батька  іншим:  вітчим  мужчина  те  що треба. Вітчим!!!  Яке  сухе  й  суворе  це  слово. Але  тільки не  для  мене.   Я  й  Дениса,  певне,  полюбила  за  схожість  характером  з моїм  другим  татом.  Чому  ж  другим? Першим  і  єдиним.  Адже  я  збагнула,  що  Він  певно  дуже  кохає  мою  маму. Треба  дуже  любити  жінку,  щоб  її  діти  стали  тобі  рідними.