Блог | Дорога в один конец
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Название / автор: "Железная дорога" / Б. Рейнольдс
Театр: Киевская Малая опера
Режиссёр: Мирес Пенюшкевич
Пьеса "Железная дорога" американца Брайана Рейнольдса, поставленная в этом году, — напоминание о трагедии Холокоста и несправедливости истории. На сцене Малой оперы режиссеру Миресу Пенюшкевичу удалось чутко передать всю болезненность этого рассказа. Однако некоторые моменты трагедии могут показаться не напоминанием, а пророческим предупреждением.
Далее текст на языке оригинала
Зараз погані часи. В кожній країні, як і в усіх людей, бувають погані та хороші часи. Адже те, що люди вважають хорошим або поганим, може відрізнятися настільки ж, як і самі люди.
Брайан Рейнольдс
Завдання мистецтва – вражати. Іноді воно використовує для цього темні емоції. Подібно до ранньоренесансних, сповнених очікування смерті, макабричних полотен, театр теж здатен занурити глядача в найпекельніші стани. Через сценічне переживання ситуацій, яких і ворогу не побажаєш. Як кожен з вервечки брейгелівських сліпих, герої таких п'єс неодмінно опиняться у прірві. Тільки останній сліпець – на відміну від прозорливого глядача – ще про прірву не здогадується. Катарсис накриває вже після виходу з зали; коли розумієш, наскільки ж прекрасне твоє життя в порівнянні з щойно побаченим на сцені.
П’єса "Залізниця" – історія-спогад про жахи Голокосту – використовує ту саму "темну" риторику. Це "дзеркальна" оповідь, в якій одні й ті самі події – крах Рейху – впливають на долі двох родин — гестапівського майора Клауса Рейнгарда (Даниїл Панкєєв) та опального єврея Джоеля Майєра (Артем Лопатін). Для кожної з сімей розвал країни обернеться дорогою в один кінець, зі своїм набором садистських випробувань (як-от пиття власної сечі чи обрізання крайньої плоті в готельних умовах).
Рейнольдс закінчив "Залізницю" в лютому 2026 року, а вже в березні відбулися прем'єрні покази в Київській малій опері в режисурі Міреса Пенюшкевича. Для постановника це логічне продовження частини репертуару, яку можна назвати "великими трагедіями". Торік режисер уже досліджував трагедії "Розстріляного відродження" та перших місяців окупації Херсона у виставах "Сандармох" та "404. Місце не знайдено".
З "Залізницею" ці роботи схожі не тільки атмосферою безвиході, а й оптикою: через життя звичайної, умовно-типової родини. Та структурою оповіді: очікування біди – жахи нової системи – спроба спротиву – трагічна кульмінація – тиха, як поминальна пісня, кінцівка. "Залізниця" могла б здатися черговою авторською роботою Пенюшкевича, та вона написана за 7 500 км від Малої опери. Як зауважив Гете про схожість його поезії з Шиллером: "Ідеї витають у повітрі, вони належать епосі, і безглуздо питати, хто що в кого запозичив. Вони просто приходять до нас, коли для цього настає час".
Фабула "Залізниці" починається напередодні Різдва. Офіцер гестапо Клаус Рейнгард радує дружину Марі (Олександра Рибинська) новиною про підвищення до майора, а дітей Яні (Софія Семко) та Сару (Анастасія Заморока) – шоколадом. Тим часом єврей Джоель Майєр теж намагається купити дітям Лібі (Світлана Лєбєдєва) та Даніелю (Катерина Здор), а також дружині Ханні (Яна Котлінська) шоколад, але нелегально. При цьому Джоель стає свідком, як солдат посеред вулиці вбиває без суду та слідства єврейку-торговку.
Це останнє Різдво для Рейху. Все в Німеччині за давньоримським істориком Тацитом: чим ближче країна до загибелі – тим божевільніші її закони. Війська союзників усе ближче і ближче. Фашисти намагаються якнайшвидше прискорити "остаточне вирішення" єврейського питання. Ніби ця гекатомба, ця багатомільйонна людська жертва допоможе врятувати фюрера й Батьківщину!
Одні й ті самі рухи держави кожна з сімей відчує по-своєму. Майор Рейнгард є частиною Системи й зсередини бачить її неминучий розпад. Але його дружина та діти – палкі прибічники фюрера й Рейху. "Без вождя у Німеччини не буде радості, не буде душі". Та в якийсь момент Клаус розуміє, що скоро постане перед вибором: або вистрілити в потилицю Сарі й Яні, а потім – в дружину і, нарешті в себе, або життя після фюрера й Батьківщини.
Євреї Майєри менш везучі. Їхнє розуміння політично-військової ситуації обмеженіше. Вони сподіваються пережити коричневу, фашистську бурю; мають надію, що вона мине їх, на відміну від сусідів. І вже бачно ознаки кінця цієї нелюдської Системи. Та в якийсь момент і Майєри розуміють, що єдиний для них шлях – це дорога в один кінець.
Чергування епізодів з історії сімей Рейнгардів та Майєрів закріплює відчуття одночасності подій. Підкреслює, як загальнодержавні процеси по-різному відображаються на різних людях. Усі герої п'єси – законослухняні громадяни Німеччини. Але доля кожної родини складеться по-різному. Хтось порушить правила гри – і спасеться. А хтось віддасться на волю та милість держави – і тим пощастить менше.
Попередні трагедії Пенюшкевича теж були "безжальними" до глядача, та "Залізниця" ще відточеніша, а тому проникливіша. І в "Сандармох", і в "404" вистачало болісних сцен. Але тут темна емпатія виходить на новий рівень, особливо у двох епізодах. Перший, коли німецький військовий "на законних підставах" чоботом душить єврейку за нелегальну торгівлю шоколадом. Другий, жахітливо-довжелезний, майже нескінченний епізод з Лібі у вагоні, що й дав назву п’єсі. Такий сценічний досвід глибоко чіпляє, тому тим, кому і в житті вистачає негативних переживань, можливо, краще утриматися від подібного мистецького шок-контенту. Бо, повторюся, зроблено це проникливо, без жалю ні до героїв, ні до публіки.
Здається, режисер намагається якнайменше використовувати запропоновані драматургом діалоги. Вони для цієї постановки лише каркас, а сама емоція йде через тривожну гру світла та звуків, скупі декорації та пластику героїв. Завдяки хореографічним рішенням Анастасії Синельникової здебільшого саме рухами, позами, мімікою – а не у вигляді класичних, драматичних діалогів – передаються почуття до залу.
Ті, хто бачив попередні роботи Пенюшкевича, можуть зловити себе на відчутті режисерських самоповторів. Наприклад, тяжіння до німих пластичних рішень чи використання зброї з мильними бульбашками. Структура п’єси Рейнольдса теж спонукає до думки: "я вже в цього режисера це бачив". З іншого боку, це впізнаваний авторський стиль, з автентичною естетикою та набором художніх рішень. І постановник – зі свого досвіду, можливостей та смаку – обирає те, що якнайкраще донесе емоцію; попри те, бачив глядач попередні роботи чи ні.
Головне, що Пенюшкевич і в "Залізниці" дотримується режисерського принципу доцільності: кожне рішення, кожен рух чи декорація повинні нести зрозумілий сенс. Все просто і функціонально, як бочки-барелі, що символізують тісноту вагонів "потягу в один кінець".
Ходить театральний анекдот, що колись Всеволода Мейєрхольда запитали, навіщо на ар’єрсцені один з персонажів постійно грав на флейті. Режисер відповів: "Дочекайтесь прем’єри. Критики все вам розкладуть!" Мірес Пенюшкевич, навпаки, сторониться розмитих жестів, і дешифрувати його символіку можна без "кваліфікованих" інтерпретацій. Достатньо життєвого досвіду та людської емпатії.
При всій стильності та ладності постановки, не треба забувати, що вистава працює саме з темними емоціями. Всі принади, що описані вище, спрямовані на те, щоб занурити на емоційне дно. І тихий американський епілог під час салюту до дня Незалежності не всім здасться духопідйомним. Тож виходити із "залізничного" стану доведеться самостійно, на власному емоційному ресурсі.
У цій пітьмі навіть сховався "троянський кінь". Навряд чи Рейнольдс залишив його навмисно, адже щоб збудувати його, потрібно збирати матеріал тут, а не за океаном. Дія "Залізниці" відбувається в країні, що програє війну. Суспільство продовжує сліпо вірити в перемогу, гуртуватися навколо вождя, вважати пропаганду єдиним правильним джерелом інформації, пацифістів – ворогами, а свою націю – особливою. Держава отримує безмежну владу; доля тих, хто залишився в ній, – незавидна. Але це вже агонія…
Заокеанські митці люблять розповідати про останні дні диктаторів, щоб підбадьорити українців: ось скоро ваші вороги розкладуться на плісняву та мед. Як це робив нью-йоркський драматург-режисер Річард Нельсон, що наново поставив на київському Подолі виставу "Тускульські бесіді" про змову проти диктатора Цезаря. Мов, знаки скорого кінця ворогів повсюди.
Шкода, що ці знаки бачиш все частіше не в новинах про життя сусіда-агресора, а в репортажах по цей бік "поребрика". Тому і йде холодною змійкою по спині від діалогу нацистів Клауса та Марі:
"– Ходять розмови, що ми втрачаємо підтримку. В нас маленька країна та обмежені ресурси…
– Але ми маємо пристрасть, мораль та віру. Ми маємо гордість. Найбагатша культура у світі, найсильніший народ. Ми ніколи не відмовимося від нашої боротьби, тому що правда на нашому боці!"
Зараз ми вже знаємо, як сконала країна, що мала "гордість та найбагатшу культуру". Через декілька місяців після подій вистави союзники дійдуть до столиці. Останніми мобілізують на захист міста загони Гітлерюгенда, підлітків 12-17 років. Два мільйони берлінців стануть живим щитом між радянською артилерією та бункером вождя. Але і ця гекатомба виявиться марною.
Ця пророча нотка тримає навіть довше, ніж жахи Голокосту, що представлені у виставі. Не впевнений, що на такий післясмак розраховували Рейнольдс та Пенюшкевич, але не завжди творіння викликають саме ту реакцію, яку б хотіли творці. Та наявність додаткового сенсового виміру, що не був передбачений авторами, – це завжди плюс для мистецтва.
"Залізниця" в постановці Міреса Пенюшкевича – нещадно сильна робота, що видавлює із глядача найболючіші емоції. Це і нагадування про Голокост, про неодностайність та несправедливість історії. Це і застереження, як небезпечно бути стороннім спостерігачем процесів, очікуючи, коли твою долю вирішать зверху. Безпросвітна подорож для тих, хто впевнений в міцності власної нервової системи. Нагородою за це буде розуміння, що у країні, де не перший рік триває війна, все може бути куди гірше. А якщо ти маєш змогу відвідувати Малу оперу й достатньо ментальних сил, щоб пережити жахіття на сцені, – то у твоєму житті все не так і погано.
