Ринат Ахметов проти журналістів. Рахунок 2:0
Чому лондонський суд? Хіба своїх судів мало?
Якби Ринат Ахметов був політиком, він би подав на «Обозреватель» до українського суду.
Ще він би, можливо, розумів, що така вже доля публічної особи, найбагатшої людини в країні та народного депутата вже друге скликання поспіль – бути під прицілом журналістів.
Але Ринат Леонідович - бізнесмен, який збирається виходити на IPO (про первинне публічне розміщення акцій на Нью-Йоркській або Лондонській біржі заявляв фінансовий директор СКМ Роман Водолазський). Тому він переймається своїм іміджем в очах нинішніх та потенційних закордонних ділових партнерів, а не співвітчизників.
Йому було потрібне рішення західного суду на свою користь. Адже в Україні звикли дивитись на неоднозначності в кар'єрі бізнесменів та політиків крізь пальці – на Заході такі речі можуть коштувати капіталу та кар'єри, а незаплямована репутація є питанням честі, і... зрештою, вартості акцій.
Саме тому 30 березня 2007 року Ахметов подав позов до Вищого суду справедливості Лондона з проханням визнати наклепом інформацію про нього, опубліковану в інтернет-виданні «Обозреватель». Зокрема, Ахметов просив визнати неправдивою інформацію, викладену у циклі статей Тетяни Чорновіл про його дитинство та молодість.
«Чому лондонський суд? Хіба своїх судів мало?» - була перша думка в української громадськості. Але «Обоз» потягли не у «свій» суд. Мотивація позивача полягала в тому, що матеріали, викладені в Інтернеті, де їх можуть прочитати громадяни Великої Британії, мають відповідати і британським законам. Про це говорив адвокат пана Ахметова Саймон Сміт.
Ахметов йшов у суд, щоб перемогти
Ахметов йшов у суд, щоб перемогти: британське законодавство суворе до журналістів, до того ж, британські адвокати – задоволення дороге, а отже, самим журналістам молодоступне. Медіа-холдинг не міг собі дозволити викласти півмільйона доларів за послуги британського адвоката. До того ж, опубліковані статті будувались на свідченнях земляків та знайомих Ахметова, і возити їх до Лондона теж задоволення недешеве... Та й уявити, як довести до Лондона дідуся з Єнакієвого, який далі свого двору не ходив вже років з 10, теж складно.
Але свідків возити не довелося: за словами Юрія Пільчевського, ними ніхто не цікавився. В українському суді доказом захисту були б зроблені Тетяною Чорновіл аудіозаписи розмов, але в Лондоні до того не дійшло: у відповідачів наприкінці жовтня взяли письмові пояснення до деяких матеріалів, а потім – винесли рішення.
До речі, про рішення – його ніхто не бачив. Єдине джерело – повідомлення прес-служби адвокатської фірми Akin Gump Strauss Hauer & Feld LLP, а точніше – посилання на нього агенції «Українські новини». Самого повідомлення на сайті фірми немає, запити до служби зв"язків з громадськістю лишаються без відповідей. На сайті Судової Служби її Величності (Her Majesty’s Сourt Service), де міститься інформація і про справи Вищого суду Справедливості (High Court of Justice, Queen’s Bench Division), про справу «Ахметов проти «Обозревателя» та Тетяни Чорновіл» немає нічого.
Гра не на рівних
Зрозуміло, що за бажання та можливостей з цього судового рішення можна було б зробити піар на пів-Європи, але зайва увага до цього питання пану Ахметову навряд потрібна. Він досяг, чого хотів: рішення суду про те, що його оббрехали. Оскаржити рішення Вищого суду справедливості можна лише у Страсбурзі, і навряд чи «Обозреватель» це робитиме – з низки причин.
Наразі видання навіть не знає, яку суму воно програло, та в цій ситуації, як кажуть, справа не в грошах (або, точніше, не в цих грошах).
До речі, немає угоди про виконання судових рішень між Україною та Великобританією. Це складна процедура, та й навряд чи потрібна. До того ж, Ахметов йшов до суду не за грошима, а за репутацією.
«Обозреватель» виявився заручником у цій ситуації. Ринат Ахметов – політик, публічна особа, і суспільство ніби-то має право знати біографію свого обранця. Та в Україні народний депутат не може бути бізнесменом лише в теорії, насправді ж Ахметов перш за все бізнесмен, а вже потім політик. Як бізнесмен він прагматично обрав мішень свого удару – інтернет-ЗМІ, статті якого можуть прочитати будь-де в світі. Прагматично обрав Великобританію, яка має авторитетну судову систему та суворі до журналістів закони. Адвоката «Обозревателя» прагматично не інформували про перебіг процесу та дату засідання. Далі, як кажуть, справа техніки.
Автор матеріалів Тетяна Чорновіл каже, що не мала наміру встановити правдиву біографію Рината Ахметова. Вона просто виклала, що про нього розповідають земляки та знайомі – свого роду «Міфи та легенди Донеччини». Та герою міфів, схоже, все одно, що про нього думають земляки. А потенційні бізнес-партнери думатимуть гарно – дякувати лондонському суду та британським адвокатам.
Хто наступний, панове журналісти?
Цікаво, що справа проти «Обозревателя» - не перша цеглина у побудові «західної» репутації Ахметова. У червні минулого року він виграв суд проти швейцарської газети Neue Zuricher Zeitung (NZZ), створивши тим самим прецедент і заявивши про бажання «почистити власну репутацію» за кордоном.
Видання було вимушене визнати, що опублікована 16 травня у газеті Neue Zuricher Zeitung стаття «Український футбол як відображення політики» створювала у читача неправдиві уявлення про Рината Ахметова. Видання публічно визнало, що «зв'язок між Ахметовим, президентом футбольного клубу «Шахтар» (Донецьк), та організованою злочинністю в Україні відсутній, а економічні успіхи Ахметова не засновані на злочинно здобутому первинному капіталі» (за інф. «УП»). Також у спростуванні NZZ зазначено, що вбивство журналіста Ігоря Александрова не пов'язане з діяльністю Ахметова.
Таким чином, у найбагатшого українця нині в активі не лише «фабрики, заводы, газеты и пароходы», а ще й рахунок 2:0 проти журналістів. Для нього це крок до побудови трохи кращого іміджу в очах західного інвестора, для української журналістики – це прецедент програшу в західному суді без практично жодних шансів на перемогу. Доводити правдивість своєї позиції в подібній ситуації журналістам буде надзвичайно складно, зате тим, в кого грошей в кишені та на банківському рахунку не бракує, приклад цілком конкретний – як гарантовано виграти справу проти журналістів. Для цього варто найняти іноземних адвокатів і довести, що від друку статті українською мовою в Інтернеті постраждала ділова репутація головного героя в Британії.
Тож можливо, що скоро й інші представники великого бізнесу захочуть забезпечити собі порядне ім’я, бездоганну репутацію та стабільність акцій. Вони мають приклад, як це робиться. І, цілком можливо, приклад не останній…
