Чи має електоральні шанси український лібералізм?

Спершу визначимось із поняттями. Ясна річ: ані Ліберально-демократична партії Росії на чолі з Володимиром Жириновським, ані кілька сучасних українських партій, які містять у своїх назвах слово "ліберальна", не мають до справжнього лібералізму жодного стосунку. Чи треба це комусь пояснювати? Утім, комусь із запеклих марксистів, можливо, видається, що кланові політпроекти наших бізнесменів і є втіленням істинного лібералізму (тобто "світового зла", яке воює проти "знедоленого пролетаріату"); але з такими марксистами, які навіть Маркса не читали (що стає очевидним з їхніх безграмотних писань), дискутувати немає сенсу. Краще вже гороху наїстися. Так само і з прихильниками Володимира Вольфовича, котрі, як не дивно, трапляються серед громадян України. Ліпше поговоримо про справжній лібералізм, якому ніяк не вдається укорінитися в українському політикумі.

Отож: за визначенням словників, лібералізм – це соціальна філософія та політична ідеологія, яка проголошує, що спонтанна, ініціативна, вільна й неконтрольована державою чи якимись політичними інституціями діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є першим і головним джерелом поступу в суспільному житті. Лібералізм спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, приватної власності на засоби виробництва, включно із землею, демократичних свобод та можливості вільно продавати свою робочу силу; лібералізм обстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіша за державу") та юридичну рівність всіх людей щодо прав особистості. Стратегічною метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу та контролю щодо особи, що ж стосується суспільних змін, то лібералізм вбачає в революції зло (хоча інколи визнає її як найменше зло в конкретній ситуації) й обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціально-економічних перетворень.

фото GettyImages

Здається, все красиво, все чудесно. Але от лихо: при зіткненні з реальністю ліберальним ідеям у силу, можливо, їхньої естетичної витонченості та юридичної довершеності дістається більше складнощів для втілення у життя, аніж будь-якій іншій ідеології. І це зрозуміло. Адже наймані працівники більше переймаються своїм добробутом та соціальними гарантіями; бізнесмени – одержанням прибутку; чиновники – посиленням ролі держави, відповідно, і своєї власної; а хто ж підтримує ліберальні ідеї, хто стоїть за них? Передусім середній клас, саме існування якого нерідко напряму залежить від наявності у суспільстві фундаментальних прав та свобод. Наприклад, чого вартий юрист там, де немає змагального правосуддя, а отже, юридичної рівності людей? І чого вартий журналіст чи письменник без свободи слова? Звичайно, можна бути "вірним солдатом партії" і врешті-решт від усвідомлення власної нікчемності застрелитись, як Фадєєв, чи спитися, як Сосюра; можна бути й прокурором a la Вишинський чи Руденко, але ж хіба це життя? Адже однією з головних причин перебудови стало те, що до майже всевладних секретарів райкомів та обкомів дійшло, що будь-який представник середнього класу на Заході живе краще за них, і, головне, не боїться, що "директивні органи" його завтра турнуть з роботи, – у нього достатьно прав, щоб захистити себе та реалізувати власні потреби й амбіції...

Але ми трохи відволіклися. Повернімося до теми. Не будемо, втім, заглиблюватися, як у нас люблять, у часи Михайла Драгоманова чи Богдана Кістяківського. Подивімося на сучасний лібералізм в Україні.

На самому початку 1990-х була у нашій Вітчизні маленька, але симпатична інтелігентська партія, яка звалася так само, як і у Жириновського – Ліберально-демократична, – але на назві схожість і закінчувалася. Великого сліду у політиці ця партія не залишила, але, принаймні, спроба була. Існувало й ліберальне крило у досить впливовій у ті ж часи (і також інтелігентській) Партії демократичного відродження. Потім ПДВУ розкололася, потім злилася, одне слово, припинила існування, а ЛДПУ була, як образно кажуть, прихватизована певними грошовитими персонажами.

На зламі 1990-2000 років була ще одна спроба створення ліберальної політичної сили – партії "Яблуко". З різних причин (передусім внаслідок неструктурованості середнього класу, з одного боку, і недостатньо чіткої ідеологічної позиції самої партії, з іншого боку) на виборах 2002 року ця партія не змогла прорватися до Верховної Ради.

А що ж зараз? Якими є настрої виборців щодо потенційних кандидатів на роль провідної ліберальної політичної сили України? Не будемо аналізувати партійні рейтинги (вони більш-менш достовірні тільки тоді, коли йдеться про провідних політичних гравців, а не потенційні сили); не будемо надто вірити й відповідям на прямо, в лоба поставлені соціологами запитання: яка політична ідеологія вам найближча? І не тому, що респонденти обманюють, а тому, що далеко не кожен здатен точно визначити, а що таке змістовно лібералізм, соціалізм чи консерватизм (тим більше – націоналізм; цього часто не знають навіть професори політології, плутаючи його з нацизмом). Тим більше, що ліберальними вивісками, як уже говорилося, часто-густо прикриваються такі політичні пройдисвіти, котрі не мають жодного стосунку до жодної ідеології.

Тому будемо керуватися передусім відповідями на запитання, які змістовно розкривають поняття лібералізму, хоч у цих запитаннях прямо про лібералізм і не говориться. Візьмемо до уваги два всеукраїнських соціологічних опитування, проведених Фондом "Демократичні ініціативи" та фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс" – одне у червні, інше наприкінці червня – на початку липня цього року.

Скажімо, у першому з цих досліджень є запитання, де прямо запитано, чи потрібен зараз Україні лібералізм. 11,3% опитаних відповіли "безумовно, так", 13,5% - "скоріше, так". Це якраз і є "запитання в лоба". Адже "так" могли сказати не тільки потенційні прихильники ліберальної ідеології, а і всі ті, хто розуміє – у сучасному світі без лібералізму і ліберальних партій навряд чи можлива справді демократична система. Натомість у другому із цих досліджень респондентам запропоновані 35 варіантів відповідей на запитання, які проблеми мають бути головними для виборчих програм партій та блоків (можна було вибрати до 10 головних проблем). І тут ми вже бачимо конкретизацію – яка частина громадян вибирає як першорядні ті проблеми, що становлять серцевину лібералізму як такого. Отже: забезпечення свободи слова – 6,2%; забезпечення свобод і прав людини – 8,3%; розвиток демократії у суспільстві, можливість для людей впливати на владу – 8,4%; реформування судової системи, справедливість судочинства – 10,8% (тоді як забезпечення економічного зростання назвали 55,2% – але забезпечення якими методами, от у чому питання; за Гітлера і Сталіна у їхніх державах економічне зростання буяло так, що далі нікуди...).

На жаль, інші запитання, поставлені соціологами, не дають можливості визначити потенційний електорат ліберальних політичних сил, так само, як і претендента на роль такої провідної сили. Але можна сміливо стверджувати, що серед чільних політичних гравців немає нікого, хто б серед пріоритетів (навіть вище за економічне зростання) ставив свободу слова, забезпечення прав і свобод, справедливість судочинства тощо. Справді, про боротьбу із корупцією говорить багато хто – і виборці прагнуть дієвості такої боротьби (її серед виборчих пріоритетів відзначив 31% опитаних) – але ж така боротьба може вестися по-різному, і демократичними, і деспотичними методами; більше того, останні на якийсь час можуть дати гарний результат! От тільки потім доведеться розплачуватися... Але це, знов-таки, інша тема.

Отож попередній висновок: від 6% до 10% виборців потенційно становлять електоральну базу справді ліберальної політичної сили. Звичайно, потрібне уточнення за допомогою непрямих запитань, що цілком до снаги соціологам, проте головне, видається, зрозуміло: такого електорату цілком досить для подолання виборчого бар‘єру. От тільки працювати з ним треба вміло, бо тих, для кого найважливішими політичними пріоритетами є права людини і громадянські свободи, не купиш ані виборчими пайками з гречкою і цукром, ані дешевим популізмом, ані магічним повторюванням слова "лібералізм". Треба працювати, маючи серйозну програму, пристосовану саме до наших, українських реалій, треба висувати на передній план освічених та чимось навіть вишуканих у спілкуванні лідерів, треба йти до свого (саме до свого!) виборця і поважати його. От тоді і з‘являться у нас впливові ліберали.

Власне, так слід діяти й іншим цивілізованим українським політикам, але...

Сергій ГРАБ, політолог