Оксана Забужко: повстання проти хамократії

"Господи, ну чого вони такі неймовірно нікчемні, навіть коли керуються кращими помислами!" Не знаю, чи точно такі самі слова, чи схожі спадали на думку багатьом ще-не-подурілим громадянам під час спостережень за вовтузінням політиків, мовби бульдогів під килимом. Звичайно, з часів Черчілля, котрий описав цей милий совєтський звичай, дещо змінилося, і тепер сфера публічності охоплює не тільки момент викидання щойно загризеного цуцика з-під килима, а й періодичні виходи головних вовтузяк до преси з посмішками на посірілих від утоми обличчях, але чи набагато легше нам від того? І чому з такою невідворотністю репродукується все найгірше, витворене минулими десятиліттями?

...На початку травня у Києві відбулася презентація нової фундаментальної книги Оксани Забужко "Notre Dame D’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій" (видавництво "Факт"), присвяченої, якщо говорити загальниками, Лесі Українці і контексту (історичному, соціальному, культурному, релігійному), в якому вона зросла і працювала. А ще – можливо, в першу чергу – нашому сьогоденню в його найрізноманітніших вимірах, передовсім – у вимірі культурно-антропологічному. Тобто, якщо по-простому, питанню – хто ми є, куди йдемо і чому такі несамовито дурні, що не можемо жити нормально.

Як на мене, поява цієї книги (Забужко каже, що безпосередньо над нею вона працювала три роки, загалом же її лесезнавчі студії обіймають не менше десятиліття) – це подія, куди більш важлива для країни, ніж нескінченні судові танці навколо призначення-звільнення Святослава Михайловича Піскуна, а тим більше – навколо просмерділого сечею та блатним шансоном біло-блакитно-червоного квазі Майдану. Втім, наші медіа у більшості своїй просто не помітили появи цієї книги, охоче віддаючи свої шпальти для базікання депутатів, неспроможних хоча б отримати вищу освіту, або віце-прем‘єрів, котрі марять відновленням імперії (мовляв, у нас народ звик жити по-імперському) і притому не бачать жодної різниці між Британською імперією та совєтською. Що ж, для тих, хто пише про Карла ІІ (а не ХІІ) під Полтавою і "невідомого нікому монархіста Вацлава Липинського", таке ставлення до "Notre Dame D’Ukraine" цілком зрозуміле. Так само, як і з боку когорти наче-професійних наче-українських наче-гуманітарїів. "Оксана Забужко вигадала слово "єресіарх", - довелося почути оце днями з вуст одного доктора філологічних наук. – В Україні його ніколи не було. І взагалі, всі релігійні течії та ідеї, які вона описує у своїй останній книзі, не мають до нас стосунку. Накрутила щось таке про Лесю Українку!".

Отож-бо: "накрутила". Чи не найстрашніша провина в очах "світочів думки", нічого щось вигадувати, і так усе зрозуміло. А один літератор додумався до не менш геніального висновку: мовляв, Забужко краще слухати, ніж читати. Бо той текст і не вгризеш, тому книгу купують заради понту, щоб засвідчити у власних очах свою вищевартість.

Але – нехай. Кожному – своє, особливо тим, хто завжди готовий обплювати чуже, якщо не здатен його вгризти. Про суто культурологічні та філософські виміри книги – якось іншим разом, коли, сподіваюсь, настане хоч невеличка пауза в політичному рейваху. А зараз – про те, що "Notre Dame D’Ukraine", крім усього іншого, - це ще й досить удала спроба поставити діагноз вітчизняним суспільно-політичним і соціально-культурним хворобам. Отим самим, про які щойно йшлося і тиск яких кожен може сам відчути на собі, щойно ввімкнувши радіо, телевізор, Інтернет, а чи навіть праску, яка те, здається, транслює вже найтупіше та найбрутальніше базграння професійних політбалакунів.

Так от, одним із головних завдань Оксани Забужко, про яке вона сама пише, було пройти шлях "від них тодішніх до нас сьогоднішніх, від Шопена до шансону, від арій Гріга до Вєрки Сердючки, від аристократичної демократії до хамократії". Власне кажучи, до "сьогоднішньої хамократії", що прийшла до нас у більшовицькій упаковці, і не тільки не щезла з падінням комунізму, а й набула нового розвитку (якщо можна таким словом позначати стрижень суспільного регресу). Так було у всіх державах, де традиція збереження культурницькою, а відтак і політичною елітою високих моральних чеснот тим чи іншим робом була перервана, натомість функції еліти виконує енергійна публіка, вільна як від обов‘язку служіння не ідолам, а ідеалам, так і від елементарних звичаєвих норм поведінки порядної людини.

Отож сказане наче й знайоме, але призабуте ключове слово: хамократія.

Це слово (що б там не говорили деякі доктори філології) не придумане Оксаною Забужко; воно часом виринало в публіцистиці і ХІХ, і ХХ століть, а потім знову зникало. Відтак на пошуковику Google я знайшов тільки три посилання на хамократію українською мовою (і то – це про книгу Забужко) і 13 – російською (з них кілька – на покійного вже дисидента й літератора Лева Копелєва). А тим часом в добу, коли не тільки у нас владний хам танцює на кістках культури, а й у всьому світі (хоча й іншою мірою) демократія вкотре вже опинилася під загрозою внаслідок засилля з боку масової "одновимірної людини" й відповідного їй типу еліт, варто звернути увагу на те, що пише Забужко, спираючись на ідеї та настанови Лесі Українки. Отже – штрихпунктиром...

Як пояснює сама дослідниця, для хамів – чи Лесиних часів, чи сьогоднішніх, - "поняття свободи заступлене поняттям свавілля". Свобода завжди ґрунтується на відповідальності і на традиції, сваволі – ні. "Культ своєї власної особи" – це й є найбільш універсальна формула хамократії, незалежно від того, чи прикриватиметься вона якимось ідеологічним лушпинням, чи, як у нашій пострадянській реальності, парадуватиме в дикунськи-первісній наготі. Можна сказати, що хамство – це абсолютистська релігія власного "я". І тому не дивно, що головною її чуттєвою домінантою має бути саме ненависть – до всього, що "не-я", - пише Оксана Забужко. І додає, що хамократ живе дискретно, "від проекту до проекту, від однієї "перемоги", - по-сучасному, "успіху", - до другої". Тим часом еліта є продовжувачем традицій, відповідальною перед ними і своїми попередниками. Хамократ не визнає моральну ієрархію, вищі вартості. Ясна річ, що комунізм, як і будь-який тоталітаризм, – це класичний випадок хамократії, але і будь-яке масове суспільство несе на собі її відбиток. Тим більше українське: бо ж той "гравець", якого втратила сьогоднішня Україна, де владарюють олігархи та політики – "це інтелігенція як духовна аристократія: та, котра тільки й спроможна тримати на собі в модерній демократичній нації її "історичну вісь", забезпечуючи їй ментальний простір для "істинного буття", поза рамками операційно-прагматичних цілей "нашого сьогодення". Ця втрата відбулася в першій половині ХХ століття, вважає Забужко, і її не вдалося замістити нічим, а відтак сьогоднішня хамократія – це закономірна питома ознака нашої доби.

Справа тут не в окремих персоналіях (хоча і в них також). Справа у загальногромадських ситуаціях, коли те, що ще якось збереглося у часи засилля хамократів або почало якимось дивом відроджуватися, знову знищується і знижується до загального рівня. Не випадково Майдан, який, за Забужко, став символом того, що "нація – чи не вперше в новітній історії в такому чистому вигляді! – постала акурат проти "влади мас", вимагаючи закону як загальної моральної норми", Майдан, де сталася "перша серйозна "точка збою" нашої столітньої "хамської матриці" – повстання демократії проти хамократії", - в останні два місяці навмисно (і зловмисно) був перетворений на пародію на самого себе, ба більше – на місце торжества дрібненьких і крупніших хамів, хамчиків і хамлюг, де була експонована навіть не маса – масовка вихідців з отієї матриці. Той, хто привозив до Києва впродовж двох місяців десятки тисяч донеччан знав, що робив. У свідомість масового донеччанина вкладена заздрість і ненависть до "зажерливого Києва" (про те, що столиця "зажерлася" і її слід поставити на місце, говорив не один депутат зі сцени квазіМайдану). У свою чергу, для пересічного киянина пересічний донеччанин – це смердюча напівп‘яна істота, це хам, який загиджує все навколо себе. Давня матриця відрихтована, розкол України вміло поглиблений і поглиблений тими, хто голосніше за всіх кричить щодо свого піклування про єдність країни. Нічого дивного: хамократія діє передусім такими, між іншим, достатньо ефективними, методами. І доводь тепер, що Донбас – це один із історичних центрів української культури і один із регіонів, з якого вийшли найвідоміші "українські буржуазні націоналісти" совєтської доби – не повірить ані киянин, ані донеччанин. Знову розірваний зв‘язок часу, хоч і пунктирна, але бодай якась інтеграційна лінія в українській культурі, і все – в ім‘я чергового політичного "успіху" (Забужко цілком умотивовано ставить це поняття в лапки, коли говорить про хамократію, і чи треба пояснювати, чому?).

Хам нищить усе. Та головне – він нищить перспективи на майбутнє.

І не випадково, мабуть, добре відома всім українським громадянам "двічі несудима" особа мала "на зоні" прізвисько Хам.

Але не випадкова і народна мудрість, яка каже, що з хама не буде пана.

Звичайно, пояснювальна схема Оксани Забужко (і Лесі Українки) не вичерпна, але деякі дуже важливі речі вона розкриває. Отож-бо: суспільство перетвориться на щось інше, хоч і під цією ж назвою, але навряд-чи-людське, якщо в ньому не буде присутня "духовна аристократія", яка має відповідний авторитет і готова нести свій хрест, не оглядаючись на позірний успіх та народну любов до себе. Де є така еліта – там справедливі слова Черчілля про демократію як кращу з усіх відпочатково поганих форм правління. Там, зрештою, з‘являються нові Черчіллі (не забуваймо, з якого роду був цей несамовитий ворог усіх видів тоталітаризму і, з іншого боку, яким несумісним з усіма різновидами хамократичних забаганок було все його життя). Там наявне самовідтворення демосу (попри всі проблеми, котрі виникають у сучасному світі) як структурованої й відповідальної національної спільноти. А де такої еліти немає і де суспільство бодай не відчуває потреби в її існуванні – там якраз і приходить "демократ" та "національний заєдинщик" на ймення Хам. Питання в тому, чи назавжди.

То чи будемо ми скептичними оптимістами разом з Оксаною Забужко та єресіархом української культури Лесею Українкою, а чи разом із хамократами і під їхнім проводом дотопчемо рештки власного сумління та суспільних чеснот? Чи вчитаємо інтелектуально наснажені сторінки "Notre Dame D’Ukraine", а чи віддамо перевагу російським серіалам та детективам і/або суперпатріотичній балаканині? Ось питання.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників