179 років тому народився Микола Костомаров

14 липня 1828 року в селі Юрасівка Острогоського повіту Воронезької губернії народився видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч Костомаров Микола Іванович.

Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька.

1833 року Микола вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет.

Вже в харківський період життя М.Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства.

1840 року М.Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Але робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через урядову заборону. Дисертація побачила світ у 1841 році окремою книгою і набула широкої відомості. Але це об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування актуальної для України проблеми.

Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала М.Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів.

З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України.

Яскрава фігура М.Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема, В.Білозерського, М.Гулака, П.Куліша й А.Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності».

Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому М.Гулак, близький до декабристського радикалізму П.Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Т.Шевченко навіть мріяв про народне повстання.

Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. Студент Петров, підслухавши їхні розмови та ввійшовши до них у довіру, у березні 1847 року написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Донос негайно переправили до Петербурга начальнику III відділення Його імператорської величності власної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання наступникові престолу Олександрові Миколайовичу з проханням дозволити арешти в Києві.

Київський губернатор І.Фундуклей з великою повагою ставився до М.Костомарова. Довідавшись про підготовку арешту Фундуклей намагався попередити М.Костомарова про небезпеку. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Ангеліною Крагельською, не знайшов часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 року М.Костомарова взяли під варту і відправили до Петербургу.

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, М.Костомаров був засланий у Саратов.

У Саратові його призначили на посаду перекладача при губернському правлінні. Оскільки перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати секретним відділом, у якому велися справи «розкольників».

1856 року маніфест царя Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського нагляду. У 1857-му він вирушив за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. У Празі зустрівся з патріархом чеського слов'янофільства В.Ганкою.

1858 року М.Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки.

1859 року Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету. Вплив ученого на петербурзьку інтелігенцію був величезним. На кожній лекції — стовпотворіння; у себе вдома по вівторках він збирав цвіт російської культури.

За роки ув'язнення та заслання погляди М.Костомарова на історію суттєво змінилися. Він уже був далекий від містичного поклоніння перед народом, але, як і раніше, на відміну від більшості російських професорів, не вважав суттю історичного процесу державне життя. Він дедалі критичніше дивився на події та основних осіб як російської, так і української історії, що йшло врозріз із суспільними переконаннями тих років.

У Петербурзі він зустрівся зі старими друзями, П.Кулішем і В.Білозерським. Разом вони створили й очолили петербурзьку українську «Громаду», в ідейному спектрі якої М.Костомаров обстоював ліберальні погляди, не поділяючи народницького радикалізму Т.Шевченка.

У 1861—1862 рр. Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма ліберальними та демократичними діячами, листувався з О.Герценом і регулярно друкувався в його альманасі «Колокол» (Лондон). На сторінках «Колокола» без цензурних обмежень Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 року, М.Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету, кілька його професорів, у тому числі й М.Костомаров, організували в приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на «неслухняних» щодо влади викладачів посипалися утиски, а потім і заборона на такого роду несанкціоновані виступи.

На знак протесту М.Костомаров 1862 року подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався. 1863 року він одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, 1864-го аналогічний виклик прийшов з Харкова, а 1869 року його знову запросили в університет св. Володимира. Але російський уряд не дозволив Костомарову відновити викладання.

1872 року від напруженої роботи в Костомарова почали сильно боліти очі. Він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка надиктувати «Руську історію…» для популярного читання.

Вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі.

Похований 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі у Петербурзі.

«Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди», — повторював Микола Іванович. Цим принципом він керувався все своє життя.

За матеріалами Вікіпедії