Олександр Мороз судиться із "Європою в Україні"?

Перший раз я брав участь у судовому засідання щодо справи про захист честі й гідності громадянина, потерпілого від ЗМІ, ще на самому початку 1990-х, у романтичні часи, коли преса, радіо та телебачення ще були впливовою силою (свідченням чого стали як смерть за нез‘ясованих обставин депутата-журналіста Вадима Бойка, так і неприховане бажання політиків хоч трішечки, а прозвучати в ефірі Радіо "Свобода", яке щойно створило свою київську філію).

Суть позову була дуже проста: професор В. подав до суду на тижневик, де я тоді працював оглядачем, вважаючи, що тижневик спотворив шляхом редакційного скорочення геніальну статтю цього професора, чим завдав йому дуже тяжких моральних збитків. Не пам‘ятаю вже, у скільки він оцінив ці збитки, але редактор відділу Б. швидко дійшов згоди з принциповим професором, запропонувавши йому певну компенсацію з редакційного фонду, аби тільки не друкувати повністю ту неоковирну статтю (бо ж професор вимагав і цього).

Раз-два, і розійшлися, з чого неабияк зрадів суддя: адже у разі, якби проводити процес за всіма правилами, довелося б знаходити експертів, щоб ті довели – спотворена стаття скороченнями, а чи й без них була нікому не потрібна (каюсь, ми її надрукували, виходячи із суто романтичних уявлень про свободу слова – ну, нехай і така дурниця прозвучить, адже хтось так думає!). Ось так. Зараз журналіст Б. вилікувався від своїх романтичних уявлень про свободу слова й редагує сайт відставних чекістів, професор же В. істотно поглибив свої уявлення про деструктивні сили сучасності й регулярно друкується у МАУПівських виданнях. І тільки автор цих рядків так і лишився на загал при романтичній візії свободи слова: мовляв, вона таки потрібна суспільству, і без неї буде значно гірше...

А от оце зараз, конкретно – з 14 травня, я знову став учасником судового дійства. Цього разу – як співвідповідач за позовом гр-на Мороза Олександра Олександровича до Інтернет-видання "Українська правда", яке опублікувало 30.10.06 мою статтю "Чи справді Олександр Мороз приміряє президентську корону?". Виявляється, стаття ганьбить честь і гідність Олександра Олександровича, бо містить неправдиві твердження щодо спікера Верховної Ради. На думку позивача, квінтесенцією неправдивості стало речення: "Але, якщо проаналізувати поведінку Олександра Мороза за кермом Верховної Ради, ми побачимо зовсім інші тенденції – від небажання помічати відсутність у залі засідань Рината Ахметова у той час, коли голосує його картка, до перелицювання норм регламенту для того, щоб легше ухвалювати потрібні "антикризовій коаліції" рішення".

Фактично одночасно гр-н Мороз О.О. подав ще два позови до "Української правди", також про захист своєї зганьбленої честі, але про те інша розмова, хоча, звичайно, мене особисто дивує та наполегливість, з якою борець за розкриття загадки вбивства Георгія Гонгадзе веде боротьбу проти створеного Георгієм Гонгадзе Інтернет-видання, позиція та впливовість якого, схоже, й призвела свого часу до зникнення і знищення самого Георгія. Але залишимо це питання на розгляд психологічної експертизи, якщо така коли-небудь буде проводитися (сподіваюся, багато чого буде проводитися, включно із з‘ясуванням питання, коли ж НАСПРАВДІ теперішні правдолюбці дізналися про загрозу Георгієвому життю від майора Мельниченка). Зараз же я хочу відзначити кілька моментів, які, схоже, стосуються не тільки "Української правди" і не лише моєї персони та інших авторів, і навіть не тільки усіх тих видань, з якими судиться пан спікер.

Перше. Виявляється, ганьбить честь та гідність голови Верховної Ради не що інше, як ОЦІНКА його діяльності на сайті громадської організації (а "Українська правда" саме так зареєстрована) рядовими ВИБОРЦЯМИ. Цікава позиція для лідера партії, яка прагне стати повноправним членом такої знаної всесвітньої спільноти прихильників демократичного соціалізму, як Соцінтерн, і лідери якої закликають будувати "Європу в Україні", чи не так?

Друге. Не буду довго говорити про те, що сам Ринат Ахметов в інтерв‘ю УП розповів, що віддав свою депутатську картку колезі і довго не з‘являвся в залі засідань, про те, що кожен український телеглядач має можливість чи не щодня бачити депутатів, котрі голосують чужими картками і про те, що навіть у кризовій ситуації після 2 квітня, після президентського указу про припинення повноважень Верховної Ради, за даними журналу реєстрації, жодного разу не набралося 226 фізичних осіб, хоча карток голосувала достатня кількість, - це все загальновідомо. Головне – що голова Верховної Ради замість того, щоб зреагувати на зауваги виборців і змусити депутатів діяти за Конституцією (а разом із тим почати виконувати власні конституційні обов‘язки з організації парламентської роботи), так от, замість усього цього він прагне чогось зовсім іншого. Чого саме? Чи не ЦЕНЗУРИ? Принаймні, чи якось можна інакше трактувати судовий позов гр-на Мороза О.О.?

Третє. Стосовно перелицювання норм регламенту. Знов-таки, йдеться про мою оцінку дій голови парламенту, і це оцінка не тільки виборця, а й ЕКСПЕРТА, оскільки соціальна й політична філософія – це мій фах, і, смію думати, дещо я тут знаю. То що ж виходить? Неприємні високопосадовцю експертні висновки віднині мають ставати предметом судових позовів? І яка вільна наукова дискусія щодо діяльності парламенту (включно, звісна річ, з його головою) можлива за таких обставин?

Четверте. 14 травня позивні вимоги гр-на Мороза О.О. були доповнені. Тепер він хоче не тільки спростування мною моїх же оцінок (тобто – щоб як ВИБОРЕЦЬ і як ЕКСПЕРТ я публічно ВІДМОВИВСЯ ВІД СВОЇХ ПОГЛЯДІВ ТА ПЕРЕКОНАНЬ). Виявляється, мої слова завдали голові Верховної Ради серйозну моральну шкоду (Цивільний кодекс вказує, що наслідком такої шкоди можуть бути глибокі фізичні і душевні страждання, погіршення здібностей потерпілого тощо – цікаво, що мало місце у цьому випадку?). І тепер він хоче з мене 2,5 тисячі гривень, і з "Української правди" стільки ж – очевидно, на відновлення своїх здібностей. Чи, може, на виборчу кампанію Соцпартії? Та справа не в тому. Головне – що створюється прецедент: публічне висловлювання виборцем своєї оцінки тієї чи іншої посадової особи чи партійного лідера може мати сумні наслідки для кишені виборця.

П‘яте. "Українська правда" – це структура громадянського суспільства. Автор цих рядків – член двох цілком реальних громадських організацій, які також мають свої сайти. Що буде, коли практика судових справ щодо захисту честі і гідності політиків, котрі зайняли високі посадові місця, буде поширена і на ці організації, і на інші? Видається, йдеться про спробу ("пристрілочну" спробу, так би мовити) напрацювати один із інструментів унеможливлення діяльності структур громадянського суспільства та їхнього контролю за державною владою і політичними партіями.

А коли такий контроль паралізований, коли виборці не можуть (чи бояться) публічно висловити свою думку, встановлюється суспільно-політичний лад, який зветься хитрим науковим терміном ТОТАЛІТАРИЗМ.

...Пам‘ятаю, як у ті дні, коли почався "касетний скандал", а затим – акція "Україна без Кучми" Олександр Мороз та інші лідери соціалістів буквально бігали на Радіо "Свобода", де я тоді вів прямі ефіри. Ані на хвилину не шкодую, що давав їм цей ефір, що вів його (коли дехто з колег побоювався), що педалював цю тему, може, навіть за рахунок інших політичних тем та персонажів. Адже суспільство повинне мати інформацію про те, що в ньому робиться, й особливо – у вищих ешелонах влади. І кожен має право на оцінку діяльності цих вищих ешелонів. Матиме його й рядовий виборець гр-н Мороз О.О., коли його партія опиниться поза парламентом.

Тим часом, здається, у Європі поважні політики давно не подають судові позови на журналістів і виборців, котрі публічно оцінюють їхні дії. Це ж складова демократії – така оцінка. То чи не почати соціалістам будувати Європу в Україні із самих себе?

Сергій Грабовський,кандидат філософських наук,член Асоціації українських письменників