Видео дня
Міністри "омолодять" перше травня
Останнім часом чомусь нівелювалося значення свята Першого Травня. Воно залишається державним святом, громадяни мають два вихідних дні, але сама суть свята якось нівелювалася. Так, ніби цей день – це пережиток Радянської доби. А між тим День міжнародної солідарності трудящих, День праці – це свято не лише для тих, хто мешкає на пострадянському просторі. Це – інтернаціональне свято, однаково шановане в різних країнах, за різних режимів та форм правління. Це – свято визволення праці, свято на вшанування одного з найбільш благородних рухів в історії людства, що не втратив своєї актуальності й до сьогодні.
Коли понад сто п’ятдесят років тому у Німеччині зароджувався рух соціал-демократів, актуальним було гасло визволення фізичної праці з-під гноблення капіталу. За півтора століття, що минули від часів революційних потрясінь середини ХІХ століття, ситуація в світі докорінно змінилася. Відбувся технологічний прогрес, бізнес сягнув нових рівнів економічних знань та практики менеджменту. На Заході (а саме на німецькому, французькому та англійському соціологічному матеріалах творили свою теорію Маркс і Енгельс) давно відбулася гармонізація стосунків між роботодавцями та найманими працівниками, сформувався потужний середній клас. Можна з впевненістю говорити про Захід як про суспільство високих соціальних гарантій. Проте для України, як і для всього пострадянського і посткомуністичного світу гасло визволення праці є все ще актуальним.
Україна перебуває у стадії формування цивілізованих ринкових відносин. Ті процеси, що на Заході затяглися на десятиліття і століття, у нас минають за рік – два. І наші роботодавці намагаються слідувати європейській моді, запроваджувати передові технології тощо. Лише один момент викликає занепокоєння: європейський костюм та європейські манери ведення бізнесу в нашій країні все ще співіснують із майже феодальними підходами до найманих працівників, а також до стосунків між бізнесом і державою.
І це проявляється не лише на виробництві – зараз в Україні з'явився і міцнішає новий прошарок населення, мало вивчений соціологами, але впливовий і перспективний. Це – так званий «офісний пролетаріат». У Києві кількість офісного пролетаріату сягає близько 500 тисяч чоловік! Це – співробітники офісів, менеджери, наймані працівники, клерки, журналісти, аналітики, які часто мають доволі високу заробітну плату – вищу за середню, отримувану зазвичай в конвертах, але при цьому більшість із офісних пролетарів не мають своєї квартири, автомобіля, соціального пакета, вони не застраховані від нещасних випадків тощо. Але саме вони у 2004 році, а не міфічний середній клас, становили основу Майдану! І Майдан у цьому плані варто розглядати як перший виступ офісного пролетаріату за свої права – ще не усвідомлені, ще не оформлені до кінця… Чи для офісного працівника або для журналіста не актуальним є питання визволення праці?
Друге питання – це недосконалість українських профспілок. В радянські часи профспілки були умовною структурою, яка мало впливала на захист інтересів того чи іншого працівника. Номінальний характер профспілки часто зберігають і нині. На Заході існує інша тенденція – до криміналізації профспілкового руху. Той, хто переглянув кінострічку відомого канадського режисера Дені Аркана «Нашестя варварів», не міг не звернути увагу на те, як зобразили лідера профспілки лікарів – у вигляді здоровенного чолов'яги з явно бандитською зовнішністю, який вирішує питання за допомогою хабарів. Подібне явище часто викривається на сторінках західної преси. Тому українським профспілкам доведеться пройти період фактично поновного становлення, не впадаючи в західні крайнощі і відходячи від радянської «сплячки». Останнім часом у нашого міністерства намітилися постійні контакти і соціальне партнерство як з Федерацією профспілок України, так і з незалежними профспілками. Саме на профспілках лежить місія бути провідниками ідеї визволення праці. Але вони мають усвідомити цю місію!
Визволення праці – це, як не дивно, - і визволення з системи конвертів. Людина, яка отримує 1000 доларів у конверті, а лише 350 гривень – згідно з відомістю про зарплату – прирікає себе на невтішну старість. Лише близько 100 тисяч громадян України користуються нині накопичувальними пенсійними рахунками. Решта сподіваються на «авось», який іноді проходить в наших деяких сусідів. В українській мові слова «авось» немає. Є жорстока реальність життя. Безтурботна молодість дуже швидко змінюється аскетичною старістю – і на яку пенсію може сподіватися людина, що за всіма довідками отримувала лише 350 гривень? Чи може бути вільною людина, яка не може мати гарантоване вільне майбутнє?
В цьому зв'язку ми неодноразово мали дискусії з роботодавцями, підприємцями, представниками великого бізнесу. Ми, тобто, урядовці, постійно наголошуємо на соціальній відповідальності бізнесу в Україні. Бізнес нас нібито чує, але апелює до недосконалого законодавства, до високих податкових ставок. На жаль, значна частина наших підприємців не відчувають себе акціонерами своєї країни, не розуміють, що давнє гасло часів визвольної боротьби за незалежність – «Україна є спільним добром всіх її громадян» - не втратило актуальність. Використовуючи різновиди корумпованості місцевих владних структур (ще одна проблема, про яку необхідно не те що говорити – кричати!), вони вважають, що їм вигідніше занести хабара тому чи іншому містечковому клерку, аніж сплачувати податки сповна. Як результат – нині маємо проблеми з відрахуваннями у фонди соціального страхування. А між тим є одна тривожна тенденція: невдовзі кількість пенсіонерів і кількість працюючих громадян України зрівняється! Чи можна буде говорити про зростання пенсій у таких умовах? Адже все в економіці взаємопов'язано.
Скоріш за все, невдовзі постане питання про необхідність перегляду пенсійного віку. Про це починають говорити науковці та міжнародні експерти. Нинішній пенсійний вік – 60 років для чоловіків і 55 для жінок – було встановлено у 1932 році. Тоді середня тривалість життя жінок в УРСР становила 47 років, чоловіків – 42 роки. Зрозуміло, що пенсія на той час була дійсно чимось вагомим і почесним. На сьогоднішній день значення пенсійного забезпечення девальвується. Зросла тривалість життя. Люди, що виходять на пенсію, часто шукають можливість отримувати додатковий заробіток. У багатьох країнах світу останнім часом вдалися до підвищення пенсійного віку – наприклад, у Німеччині. Я розумію, що це – непопулярний крок, але його не потрібно вводити директивно, одномоментно. З громадянами необхідно провести консультації з цього приводу, аби вивчити ступінь готовності громадян йти на пенсію на п'ять років пізніше. Можливе й встановлення плаваючої межі виходу на пенсію – в залежності від побажань громадянина, але не раніше 55/60 і не пізніше 60/65 років – відповідно для жінок і чоловіків.
Проблема визволення праці – це й проблема росту заробітних плат. Наші політики постійно кричать про необхідність підвищення мінімальних заробітних плат. А я переконаний, що підвищувати потрібно середні зарплати – серед кваліфікованих працівників, які становлять більшість працюючого населення. Це допоможе уникнути зрівнялівки, провести чітку диференціацію доходів – в залежності від кваліфікації, затрат робочої сили та навантажень. Давайте більше дбати про те, як має жити кваліфікований працівник – а відтак ми знайдемо можливість впровадити «локомотивні» проекти, що дозволять забезпечити підняття мінімальних заробітних плат.
Проблема визволення праці має й інші сторони. Чи можуть відчувати себе вільними сотні тисяч, мільйони гастарбайтерів, які без жодних гарантій оплати праці та навіть гарантій особистої безпеки їдуть – на свій страх і ризик – працювати за кордон? Чи можуть відчувати себе вільними тисячі студентів, молодих спеціалістів, які завтра опиняться перед проблемою пошуку робочих місць? Служба зайнятості населення працює – але чи може молода людина сказати чесно: «Я впевнена у завтрашньому дні! Я чітко знаю, що мої знання матимуть застосування у мене на Батьківщині!» Зверніть увагу на професійний дисбаланс: вищі учбові заклади України готують сьогодні юристів і економістів більше, ніж усі країни Європи – разом взяті! А між тим відчувається брак виробничих професій. Чи може вважати себе повністю вільним колишній слюсар, майстер високої категорії, якому довелося протягом останніх кількох років стояти на базарі, торгуючи китайськими шкарпетками чи турецькими светрами? А кваліфікація втрачається в середньому за півроку!
Можливо, на численних мітингах і Майданах, які стали звичним явищем і візитною карткою нашої доби, буде чесніше говорити про ці проблеми, аніж про проблеми перерозподілу влади і повноважень? Адже саме ці проблеми зачіпають найбільше наших громадян, і потрібен активний діалог влади, опозиції, профспілок, працедавців щодо гострих соціальних питань. Дуже не хочу, щоби соціальна сфера знову відходила на другий план, поступаючись сфері політичній. Як представник Уряду, висловлюю готовність до такого діалогу – непростого, гострого, важкого, але вкрай потрібного. І криза, що має місце в країні, не сприяє вирішенню всіх перерахованих вище, а також багатьох інших проблем. Криза притуплює не лише політичні рефлексії, а й гальмує соціальні процеси в державі. На жаль, протиборчі сторони не чують один одного и не прислухаються до голосу здорового глузду…»Та сміються з України стороннії люди!», - писав свого часу Тарас Шевченко. Але й глум сторонніх людей – світового співтовариства – не додає в наше повсякдення конструктиву…
А весняне Свято Праці, з яким я Вас усіх щиро вітаю, має стати не просто днем виїзду на пікнік чи днем роботи на присадибних ділянках. Це має бути свято, коли кожен з нас повинен задуматися над тим, якою має бути – в ідеалі – Україна. І що потрібно зробити для того, аби праця в нашій країні була справді вільною, а громадяни – соціально захищеними. Це має бути День перевірки на патріотизм, бо патріотизм має у підґрунті потужну історичну основу (коли є чим гордитися), а в надбудові – політику соціальних пріоритетів (коли є до чого прагнути). Зрештою, це є квінтесенцією національної ідеї.
Зі святом Праці, Миру, Добробуту, Соціальних Гарантій! Щастя Вам, добра і процвітання!