Мовний баланс: сухі факти проти крикливих політиканів

Мовний баланс, який віддзеркалює співвідношення двох найпоширеніших мов - української та російської - в різних сферах громадського та приватного життя, було презентовано днями. Мета укладання балансу – «надати суспільству основану на фактах інформацію щодо питання, яке через низку здебільшого суб’єктивних причин стало темою політичних спекуляцій».

Баланс складено за приватної ініціативи політтетхнолога, віце-президента Української Ліги із зв’язків з громадськістю Олега Медведєва на основі перепису населення 2001 року, соціологічних досліджень та статистичних даних, отриманих від державних органів та установ, громадських організацій та професійних спілок, а також на базі експертних оцінок.

«Обозреватель» публікує висновки упорядника балансу, й закликає всіх, хто не байдужий до теми, висловлюватись в коментарях, а також направляти свої статті на «Народный Обозреватель». Протягом найближчих тижнів для дискусії на «Обозревателе» буде розміщено окремі розділи балансу.

Українці говорять обома мовами. Росіяни лише своєю

Україна в цілому є двомовною державою, в якій відносно найбільшою є група винятково україномовних, і дещо меншими дві приблизно однакові групи – двомовних та винятково російськомовних.

Згідно соціологічного дослідження кінця грудня 2006 року (Українське демократичне коло, "Юкрейніан соціолоджі сервіс"), 38,05% громадян у родині (саме тут вибір мови спілкування є максимально вільним, позбавленим тиску середовища) спілкуються лише українською мовою, 30,36% - винятково російською. 30,54% в залежності від обставин вживають або українську, або російську. Таким чином, винятково україномовних на 8% більше, ніж винятково російськомовних. Якщо ж врахувати 30,54% людей, які вживають обидві мови, то виходить, що українську мову в цілому практикують 68,6% громадян України, а російську – 61%.

Однак двомовними є головним чином етнічні українці та ті, хто вважає рідною мовою українську. Етнічні росіяни та ті, хто рідною мовою називає російську, є здебільшого одномовними: відповідно 80 та 85% говорять лише російською. Серед етнічних українців частка двомовних в 2,7 рази більша, ніж частка двомовних серед етнічних росіян. Серед тих, хто вважає рідною мовою українську, частка двомовних майже в 2 рази вища за частку двомовних серед тих, хто рідною мовою називає російську.

Громадяни України добре знають обидві мови

Громадяни України в цілому добре знають як українську, так і російську мови, причому останню - дещо краще. За даними соціологічних опитувань, „вільно або на достатньому рівні” українською володіє 86%, а російською – 92%.

Всі мови в Україні – донори російської

Всупереч поширюваній певними політичними колами думці про те, ніби в Україні українська мова розвивається за рахунок російської, всі неросійські мови, поширені в Україні, в тому числі і українська були та залишаються донорами щодо російської мови. Значна частина громадян неукраїнської та неросійської національностей, а серед деяких етносів – переважна більшість, рівно як і 15% етнічних українців, вважають рідною російську, а не мову власної національності. Майже 20% етнічних українців спілкуються винятково російською мовою.

Той факт, що співвідношення носіїв української та російської мов не відповідає співвідношенню етнічних українців та росіян, свідчить про деформованість мовної ситуації.

Причини такої деформації не є предметом даного дослідження, хоча зрозуміло, що в основі її лежить політика мовно-культурної асиміляції неросійських народів, що її проводила Російська імперія, а згодом і Радянський Союз з теорією єдиного радянського російськомовного народу. Наразі ця політика проводиться і в Російській Федерації, що тим більше є темою іншого дослідження.

В майбутньому через природній рух населення кількість людей, які вживають лише російську, збільшиться, а тих, хто говорить лише українською поменшає, що означатиме зменшення україномовної практики й інерційне продовження русифікації. Кількість людей, які вважають рідною мовою українську, також зменшиться через природній рух населення. Ці прогнози спираються на соціологічні дані, згідно яких частка тих, хто вважає рідною українську та хто говорить нею у віковій категорії до 30 років є нижчою, ніж в цілому по масиву, і ніж у старшій віковій групі.

Російська мова домінує в усіх сферах

В цілому по Україні в усіх сферах громадського життя, крім освіти та частково державного управління, домінує російська мова. В багатьох сферах присутність української є вкрай низькою або тяжіє до нуля, як то в бізнесі, Інтернеті, сфері послуг, шоу-бізнесі, кіно- та відеопрокаті, виробництві телесеріалів тощо.

В переважній більшості сфер публічного життя рівень поширеності та використання української мови не відповідає ані етнічному розподілу населення на українців чи росіян (77,8% на 17,3%), ані кількості громадян, які відповідно вважають рідною українську чи російську мову (67,5% на 29,6%), ані реальній мовній побутовій практиці, де 68,6% так чи інакше вживають українську мову, а 61% російську. За саме такої чисельності національних та мовно-практикуючих спільнот („українофонів” та „русофонів”), за істотної переваги тих, хто рідною вважає українську мову, реальна її присутність у більшості сфер є нижчою 50%, рівно як і нижчою від рівня поширеності російської мови.

Мовні права етнічних росіян, тих, хто вважає рідну мову російською та в цілому російськомовних громадян України в цілому забезпечені значно краще, ніж мовні права етнічних українців, тих, хто вважає українську мову рідною, та україномовних.

Якщо виходити з того, що в Україні все ж таки існує дискримінація за мовною ознакою, то статистика дає значно більше підстав твердити про дискримінацію україномовних громадян, ніж російськомовних.

Процес відродження та поширення української мови в різних сферах громадського життя тим не менше є очевидним, як і факт прискорення цього процесу протягом останніх років.

Українська мова стала домінуючою в сфері освіти, при цьому в східних та південних регіонах збережено потужну інфраструктуру російськомовної освіти. Зростає частка української мови на телебаченні. Збільшилася кількість україномовного музичного продукту в шоу-бізнесі, на телебаченні та на радіо. Пройдено точку падіння на книжковому ринку, вкрай повільно, але оживає україномовна література. Зрушено з мертвої точки питання щодо поширення української мови в кінотеатрах та відеопрокаті.

На Сході та в Криму з українською зовсім погано

Мовний баланс не охоплює окремі регіони України, хоча наявна відкрита інформація не залишає сумнівів у тому, що в східних та південних регіонах України, де найбільш поширеними є уявлення про утиски російської мови в Україні, якраз українська мова знаходиться на межі зникнення і потребує захисту, зокрема, і в межах європейської Хартії регіональних мов та мов меншин.

Втім, на багатьох прикладах Мовний баланс доводить, що теза про нібито насильницьку українізацію Криму, Севастополя, Донбасу тощо не витримує жодної критики.

Мовне питання мало хвилює людей

Повільний характер формування україномовного середовища турбує й радикалізує тих, хто хотів би миттєвих змін ситуації, яка складалася сторіччями. Водночас сам факт відродження української мови, поява її в тих сферах, де ще нещодавно безроздільно панувала російська, дратує тих, хто звик до російськомовної монополії і повної свободи від української мови в Україні.

Однак в цілому громадяни не вважають мовне питання пріоритетним. У загальному переліку тридцяти найгостріших проблем, які стоять сьогодні перед країною, питання статусу російської мови громадяни України поставили на 26 місце, а української – на 24. До списку десяти пріоритетних проблем, які визначав кожний респондент, питання російської мови занесли лише 8% наших співвітчизників, головним чином з Криму та Донбасу, а української – 9, здебільшого на Заході України. 52,1% громадян віднесли мовне питання до „неактуальних і взагалі неіснуючих”.

Мовне питання штучно політизується для поділу і мобілізації „свого” електорату. „Україномовність” та „російськомовність” закріплюється за певними політиками, і, отже, несприйняття певних політиків так само веде до несприйняття їхньої „україномовно” чи „російськомовно” орієнтованої мовної політики. Незаперечним у розпалюванні конфліктності мовного питання є і зовнішній фактор у вигляді втручання у внутрішні українські справи з боку Російської Федерації.

Водночас із цілком зрозумілих історичних та політичних причин теза про статус російської мови як другої державної користується високою популярністю.

Відповідь на питання щодо шляхів вирішення мовної проблеми в Україні залежить від категоричності його постановки та кількості варіантів відповіді. Найчастіше соціологи надають вибір між двома варіантами: українська єдина державна, українська та російська – дві державних. Саме так ставила питання компанія Researching Branding Group, яка з 5 по 15 листопада 2006 року опитала 2215 людей в усіх регіонах України. 45% вважають, що державною має бути лише українська мова, 52% висловлюються за те, щоб державними були українська та російська.

При глибшому ніж зазвичай соціологічному аналізі виявляється, що відносна більшість громадян виступає за збереження існуючого статусу мов, основою якого є державність української мови та сприяння російській та іншим мовам. Лише трохи більше третини громадян виступають за державний статус російської мови по всій Україні, решта вбачають компромісний варіант надання російській мові офіційного статусу в окремих регіонах. (Опитування проводилось з 7 по 25 грудня 2006 року Українським демократичним колом та "Юкрейніан соціолоджі сервіс").

Російській - свободу. Українській – державну підтримку

Розклад політичних сил означає принципову неможливість зміни мовного законодавства. Спроби посилити державний захист української мови не знайдуть достатньої підтримки у Верховній Раді, а законопроекти, які б підвищували статус російської мови, блокуватимуться опозицією та Президентом за відсутності достатніх сил для подолання вето. За таких умов спроба ревізії мовного законодавства матиме наслідком лише загострення суспільно-політичної ситуації. Очевидно, доречним є збереження статус-кво зафіксованого в компромісному законі про мови 1989 року та зафіксованих в його розвиток нормах інших законів.

В основі мовної політики має лежати державна підтримка української мови, утвердження її державності у всіх сферах публічного життя, забезпечення виконанню нею всіх функцій, властивих мові як соціальному явищу – з одночасними гарантіями вільного розвитку російської та решти мов.

Держава повинна активно втручатися в ті сфери громадського життя, в яких склався найбільш кричущий диспаритет на користь російської мови, і де є найсерйозніші порушення прав україномовної частини громадян. Держава повинна забезпечити історичний дисбаланс між забезпеченням прав та можливостей мовних спільнот.

Державі також слід особливо сприяти розвиткові тих мов національних меншин, які опинилися під загрозою зникнення та запроваджувати заходи т. зв. позитивної дискримінації щодо української мови в деяких регіонах України, де вона опинилася на межі зникнення.

Водночас держава повинна роз’яснювати громадянам, що державна підтримка української мови, рівно як і саме втручання держави в мовну сферу, має за мету виправити ті деформації в мовній сфері, які склалися через тривалу відсутність незалежної української держави та через колоніальну політику мовної уніфікації. Йдеться про те, щоб забезпечити рівність прав мовних спільнот, довести рівень поширеності української мови до рівня принаймні не нижчого, ніж масштаби поширення російської мови.

В перспективі гостроту мовного питання можна було б зняти через законне* надання російській мові спеціального статусу в Севастополі, Криму, Донецькій та Луганській областях, а також в таких великих мегаполісах, як Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя та Одеса. На решті східних та південних територій демографічних та соціологічних підстав для проголошення російської мови регіональною немає, особливо якщо врахувати що здебільшого російськомовні міста оточені україномовними сільськими територіальними масивами.

* Відповідно до ч. 5 ст. 10 та п. 4 ст. 92 Конституції порядок застосування мов в Україні визначається виключно законами України, а не актами місцевих представницьких та виконавчих органів.

Для України є важливим досягнення компромісу між двома найбільшими мовними спільнотами. Україномовні повинні погодитися з широкою присутністю в Україні російської мови й усвідомити, що демократичного шляху до одномовної України немає, втім як і недемократичного також.

Російськомовні мають зрозуміти, що час безроздільного панування російської мови минув, що жити в Україні й бути вільним від української мови неможливо, а державна підтримка української мови та втручання держави в мовну сферу необхідні для того, щоб компенсувати негативні наслідки багатовікової дискримінації української мови та урівняти її у фактичних правах з російською.

Українська мова є визначальним чинником ідентичності української нації, яка дала назву нашій державі.

Обидві мовні спільноти мають визнати, що у приватному спілкуванні кожен громадянин України є вільним у виборі мови.

Упорядник балансу висловлює щиру подяку за допомогу в укладанні документу:

Миколі Томенку - через депутатські звернення якого вдалося здобути левову частину статистичної інформації;

Ірині Бекешкіній - за обробку та аналіз масиву соціологічної інформації;

Сергію Сороці - за колосальний внесок в пошук та обробку матеріалів.

Продовження статті читайте на "Обозревателе": Українці говорять обома мовами. Росіяни – однією