Не раз у сні являється мені, о люба, образ твій, чудовий,

3,2 т.
Не раз у сні являється мені, о люба, образ твій, чудовий,

Збірку ліричних поезій Івана Франка «Зів’яле листя», видану видавництвом «Літопис», журі Львівського форуму видавців визнало у числі найкращих видань 2006 року. Збірка особливо важлива для тих, хто «постраждав» від шкільної програми, з якої видно лише Франка-каменяра, Франка-революціонера. А він писав таку пронизливу лірику…

III

Не боюсь я ні Бога, ні біса,

Маю серця гіпотеку чисту;

Не боюся я й вовка із ліса,

Хоч не маю стрілецького хисту.

Не боюсь я царів-держилюдів,

Хоч у них є солдати й гармати;

Не боюсь я людських пересудів,

Що потраплять і душу порвати.

Навіть гнів твій, дівчино-зірничко,

Не лякає мене ні крихітки:

Я люблю те рум'янеє личко

І розіскрені очі-красітки.

Лиш коли на те личко чудове

Ляже хмарою жалісна туга,

І болюще дрожання нервове

Видео дня

Ті усточка зціпить, як шаруга,

І докір десь у горлі пропаде,

І в знесиллі опустяться руки,

І благає підмоги, поради

Прошибаючий погляд розпуки,

От тоді моє серце стискає,

Мов кліщами, холодна тривога:

Біль німий мене більше лякає,

Ніж всі громи й злих сил перемога.

IV

За що, красавице, я так тебе люблю,

Що серце тріпаєсь в грудях несамовито,

Коли проходиш ти повз мене гордовито?

За що я тужу так, і мучусь, і терплю?

Чи за той гордий хід, за ту красу твою,

За те таємне щось, що тліє полускрито

В очах твоїх і шепче: "Тут сповито

Живую душу в пелену тісну"?

Часом причується, що та душа живая

Квилить, пручається, — тоді глибокий сум

Без твого відома лице твоє вкриває.

Тоді б я душудав за тебе. Та в ту ж мить

З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,

І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.

XV

Не раз у сні являється мені,

О люба, образ твій, такий чудовий,

Яким яснів в молодощів весні,

В найкращі хвилі свіжої любови.

Він надо мною хилиться, страшні

Полошить мари... З трепетом, без мови

Я в тії очі знов гляджу сумні, —

Що жар колись ятрили в моїй крови.

І на моє бурливе серце руку

Кладе той привид, зимну, як змія,

І в серці втишує всі думи й муку.

На привид тихо, не змигнувши, я

Гляджу. Він хилиться, без слів, без згуку

Моргає: "Цить! Засни! Я смерть твоя!"

XX

ПРИВИД

Холодна ніч. Спокійно, важко, звільна

На місто сніг вогкий паде й паде:

З густої тьми журба якась могильна

Вихилює лице своє бліде.

Лампи горять. Колеса світлянії

Довкола них тісняться, меркотить

Кровавийблиск. Неначе сонні мрії,

Фіякримигають і гинуть вмить.

На тротуарах ще прохожих сила;

Циліндри, шуби, модні боа дам

І драні лахи— різнобарвна хвиля

Пливе, гуде, зіпреться тут і там.

І я в юрбі, сумний і одинокий,

Пливу безвладно, щоб відвласних дум

Втекти — та, невідступний і глибокий,

У серці все несесьзо мною сум.

І наче той, що тоне і в знесиллі

Шукає гілки, корня, стебельця, —

Так я між лиць тих в пестрійлюду хвилі

Шукаю щиро дружнього лиця.

І враз я здеревів і стрепенувся,

Щось горло стисло, в груді сперло дух...

Втікать бажав, та неповорухнувся,

Мов оглушив мене важкий обух.

То не обух! То йшла передо мною

Висока постать, пряма та струнка.

Оглянулась, хитнула головою,

Моргнула на прохожого панка.

Оглянулась ще раз. Великі очі,

Глибокі, темні, мов та чорна ніч,

Зустрілись з моїми й в бездонній ночі

Пропали. Двоє їх спішило пріч.

А я стояв мов стовп. Юрба юрбою

Мене тручала, штовхала раз в раз,

Та я не чув ні холоду, ні болю,

Мов огник свідомости в мізку згас.

"Вона!" — Із уст одно те слово присло,

Та в нім була магічна міць страшна!

Мов камінь млиновий, за шию тисло

Мене одно се словечко: "Вона!"

Вона, ся гарна квітка "сон царівни",

Котрої розцвітом втішався я,

Котрої запах був такий чарівний,

Що й досі п'яна ним душа моя!

Вона, котрій я все бажав віддати,

Весь скарб душі, всі думи, всі чуття,

Котрої слід я рад був цілувати,

В котрій вбачав красу і ціль буття!

Та, що мене одніським словом своїм

Могла героєм, генієм зробить,

Обдарувать надією й спокоєм,

Заставить все найвищеє любить, —

Та, що в руці від раю ключ держала,

Вона його закинула в багно

І чарівного слова не сказала...

Чи хоч в душі гризе її воно?

Не словом — рухом, поглядом холодним

Мене зіпхнула в темний рів без дна,

Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодни,

Хто се пропащий, стоптаний? Вона!

Стій, привиде! Скажи, яка неволя

Тебе зіпхнула з радісних вершин?

Хто смів красу й пишноту сього поля

Втоптать в болото і з яких причин?

Чи голод, холод і сирітства сльози,

Чи та жага, що серце рве й скребе,

Що хилить волю, мов та буря лози,

На сей торг ганьби випхнула тебе?

Постій! Постій! Я вмію се відчути.

Моя любов не згасла, ще горить,

Зуміє райський ключіз дна добути,

Зуміє рай запертий створить.

Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі,

Лишвид її прошибмене, як ніж.

О, щоб були мої осліпли очі,

Було б в душі ясніш і спокійніш!