Віктор Ющенко завжди був кучмістом?
Чотири з п’яти політичних сил в українському парламенті назвали політичну ситуацію в Україні глибокою кризою. Тільки пропрезидентський блок Наша Україна здається вважає, що в Україні кризи немає.
Першопричиною цієї кризи є не затягування коаліційних переговорів чи навіть конституційна реформа, а стиль лідерства та політична культура президента Віктора Ющенка. Багато українців вважають, що у домі немає „господаря”.
Щоб зрозуміти неспроможність Ющенка стати господарем у власному домі, необхідно розвінчати міфи, які утворилися навколо нього, коли він був прем’єр-міністром у 2000-2001 та кандидатом у президенти у 2004. Ющенко ніколи не почував себе комфортно в ролі опозиційного політика.
Між 1994 та 2001 Ющенко був відданим слугою уряду за президента Леоніда Кучми, спочатку як голова Національного банку, а потім як прем’єр. Це не є чимось незвичайним у пострадянському світі, в якому багато національних демократів також працювали в уряді до того, як перейти в опозицію. Президент Грузії Михаіл Саакашвілі, служив під керівництвом Едуарда Шеварднадзе, якого потім усунув від влади під час Революції троянд в листопаді 2003.
Що дивує у випадку Ющенка, це його небажання стати справжнім опозиціонером до останнього. Уряд Ющенка було відправлено у відставку у квітні 2001 за вказівкою Кучми і після вотуму недовіри комуністів та центристів. Не зважаючи на це, Ющенко та блок Наша Україна, який він заснував для березневих виборів 2002, продовжували вважати, що Кучма благословить його своїм наступником.
Віра Ющенка та «Нашої України» у те, що Кучма благословить його, зникла лише у листопаді 2002, майже через два роки після відставки з поста прем’єра. Причиною розчарування стало призначення на посаду прем’єр-міністра губернатора Донеччини Віктора Януковича.
Призначення Януковича було тактичним кроком тодішнього голови президентської адміністрації Віктора Медведчука, щоб завадити альянсу Нашої України та Донецька на президентських виборах 2004. Стратегія Кучми-Медведчука полягала у тому, щоб зробити Ющенка та Януковича ворогами, і, якщо вибори буде анульовано, тоді або Кучма зміг би правити далі (як це дозволив Конституційний суд), або тодішній голова Національного Банку Сергій Тигіпко висунув би свою кандидатуру на нових виборах у 2005.
Позицію Ющенка та Нашої України також було відкрито під час кризи – “кучмагейту”. Як прем’єр Ющенко ніколи не підтримував протести і не заступився за свого першого віце-премєра Юлію Тимошенко, коли її було заарештовано у січні 2001. Ющенко також підписав лист, разом з Кучмою та спікером Ради Іваном Плющем, в якому протестуючих засуджували як „фашистів”. Навіть після невдачі з отриманням благословення Кучми на наступництво, Наша Україна не зіграла свою роль у анти-кучмістських протестах. В акціях протесту „Повстань, Україно!” у 2002-2003 знов-таки домінували Соціалісти та БЮТ Тимошенко.
Національні демократи, які пізніше об’єдналися в Нашій Україні, були схожими на Ющенка у їх неспроможності перейти в опозицію. Вони ніколи не підтримували заклики до імпічменту Кучмі, оскільки вони дотримувались погляду, що президент є головою держави і його падіння може призвести до втрати Україною її незалежності.
Ющенко та Наша Україна тому просто вимагали усунення голів органів юстиції, на що Кучма погодився. Вони зберегли свій погляд на президента, як на „доброго царя”.
Всю провину за негаразди України Ющенко та Наша Україна покладали на Медведчука, якого вони спробували прибрати з посади віце-спікера у грудні 2001 у помсту за звільнення Ющенка з поста прем’єра (те, що блок Медведчука не було обрано до парламенту 2006, стало нагородою). Звинувачення в організації сфальсифікованих виборів в Мукачево у квітні 2004, а пізніше в отруєнні Ющенка також обійшли Кучму і були цілком покладені на Медведчука.
“Державницька” позиція Ющенка та національних демократів суперечила позиції Соціалістів та БЮТ. Саме ці сили складали справжню опозицію в Україні.
Якщо б прем’єр-міністр Ющенко та національні демократи підтримали БЮТ-СПУ під час „кучмагейт”- скандалу, навряд чи Кучма залишився на посаді. В дійсності, саме національні демократи тримали Кучму при владі ще протягом трьох років.
Ющенко та бізнесове крило Нашої України завжди були в політиці ближчі до прихильників „м’якої” політики в адміністрації Кучми, так званих поміркованих центристів, ніж до СПУ та БЮТ. Провідні бізнесмени Нашої України та Ющенко завжди мали більше спільного з колишнім спікером Володимиром Литвиним, Аграрною та Народною демократичною партією (НДП), ніж з опозицією.
Єдиним виключенням серед націонал-демократів під час „антикучмістських” протестів і з часу Помаранчевої Революції була Партія Реформи та Порядок (ПРП), яка розділилася. Деякі з членів ПРП підтримали протести, а інші відмовились це зробити. Це повторилося під час виборів 2006 року, коли ПРП знову зайняла середню позицію між помаранчевою опозицією (БЮТ) та Нашою Україною.
Порівняння складу Нашої України у 2002 та 2006 показує цей поділ. У 2002 Наша Україна була набагато ширшою коаліцією національних демократів, яка включала ПРП та Українську народну партію Юрія Костенка. Іншими словами, вона включала обидва крила наступників Руху, одним з яких була УНП.
У 2006 більшість націонал-демократичних партій пішли з Нашої України. УНП та ПРП створили власні блоки, обидві були незадоволені політикою Ющенка та домінуючим впливом бізнесменів-центристів.
У 2002 Наша Україна мала більш рівно збалансовану суміш національних демократів та бізнесменів, об’єднаних на державницькій та реформістській платформі. До 2006 єдиною націонал-демократичною партією, що залишилася в Нашій Україні, став Рух.
На відміну від СПУ та БЮТ Наша Україна ніколи не була анти-кучмівською. Ющенко не міг піти проти Кучми, якого він колись змалював батьком.
Тому не повинно дивувати, що після приходу до влади Ющенко не спромігся розпочати розслідування проти Кучми. Лозунг Помаранчевої революції „бандитів у тюрми”, який Ющенко сам використовував протягом президентської кампаії2004 року, безперечно мав на увазі Кучму, як одного з вищеназваних „бандитів”.
Після приходу до влади Ющенко ніколи морально не засуджував еру Кучми та роль Кучми у ній. Це, на додачу до відсутності кримінальних звинувачень, припускає, що Кучмі було гарантовано імунітет на переговорах за круглим столом під час Помаранчевої революції.
Прокурор Святослав Піскун став гарантом цієї домовленості, тому проти Кучми та його старшої еліти не було висунуто жодних звинувачень. Немає іншої переконливої причини, чому Піскуна залишили на його посаді до жовтня 2005 року, за умови, що президент мав право звільнити його на 10 місяців раніше. Піскун навіть уникнув відставки Ющенком уряду Тимошенко місяцем раніше.
Це приводить нас до двох висновків.
По-перше, Ющенко та бізнесове крило Нашої України завжди були ближчі до про-кучмівських центристів, ніж до антикучмівської опозиції (БЮТ, СПУ). Бізнесові лідери Нашої України рухаються до того, чого вони прагнули в 2001-2002, альянсу з Партією Регіонів. Лідер Нашої України Юрій Єхануров зручніше почувається з „національною буржуазією” в Партії Регіонів, ніж з членами помаранчевої коаліції (БЮТ, СПУ).
По-друге, не має дивувати, що лозунг „бандитів у тюрми” не було дотримано. Відсутність дій в цій сфері дозволила Партії Регіонів отримати значну перевагу на виборах, витіснила Нашу Україну на третє місце, розвіяла ілюзії багатьох помаранчевих прихильників та завдало шкоди поняттю рівності всіх перед законом.
Тарас Кузьо, професор Університету Джорджа Вашингтона, Вашингтон,США