«Мені довелося прочитати Толкієна, щоб Марина мене покохала»

«Мені довелося прочитати Толкієна, щоб Марина мене покохала»

Ким були «найкращі фантасти Європи-2005» раніше?

Сергій Дяченко, в минулому лікар-психіатр і кандидат біологічних наук, закінчив ВДІК (сценарний факультет), автор сценаріїв багатьох науково-популярних і художніх стрічок, серед яких найбільш відомі 6-серійна телеепопея «Микола Вавилов» і художній фільм «Голод-33». Лауреат Державної премії України.

Марина Дяченко закінчила Київський театральний інститут, грала на сцені, у тому числі й Дездемону… Десять років викладала в театральному інституті українську сценічну мову.

Видео дня

Як їм пишеться удвох

Ільфу і Петрову теж ціле життя доводилося відповідати на запитання: “Як ви пишете удвох?”. Автори романів “Дванадцять стільців” і “Золоте теля” відповідали жартома... Марина і Сергій Дяченки вже втомилися жартувати. Кілька років тому в інтерв’ю з автором цих рядків вони сказали, що писати удвох для них - це театр одного актора, де Марина - актор, а Сергій – режисер. А кілька днів тому раптом відкрили завісу над своєю творчою кухнею, розповівши про те, як розподілено творчі обов’язки в їхньому літературному тандемі. Відбулося це під час недавньої зустрічі з читачами у Києві, на якій був присутній і кореспондент “ВЗ”.

Сергій. Я відповідаю за драматургію, Марина - за стиль. Ми часто сперечаємося, проговорюємо психологію характерів, конфліктів. Кожна наша творча суперечка набуває розвитку у нашому житті. І навпаки - багато життєвих ситуацій потрапляють до книги.

Марина. Коли ми працювали над першою книгою - “Брамник” - я показала Сергію кілька уривків майбутнього роману, і він почав креслити схему: сюжетні лінії перетиналися, створюючи малюнок, схожий на схему ДНК. Розписав окремі епізоди. У роботі ми доповнюємо одне одного. Сергій - більш педантичний і уважний до дрібниць, ніж я.

С. Марина має на увазі - занудний...

М. …І от коли настає момент вичитування гранок роману - у мене вже цікавість минула, а Сергій сповнений рішучості шліфувати деталі.

- Сюжети своїх книг знаєте від самого початку?

- Іноді не знаємо. Головне - ідея. Без неї за книгу нема сенсу сідати. Іноді така колосальна ідея народжується! Але як її втілити, як закрутити - от питання. Іноді намучишся, поки вона поведе за собою сюжет. А от сюжет “Ритуалу” знали від самого початку і до останньої фрази.

Про заздрість як двигун прогресу

Марина Дяченко у спілкуванні проста й водночас артистично-театральна. Її цікаво слухати і спостерігати за нею.

М. Останнім часом як прочитаю хорошу книгу - починаю дико заздрити автору. Думаю: як чудово! Ну як же він це зробив? І хочеться зробити теж щось дуже класне. Я весь час живу в передчутті: ну от, нарешті настав час писати найголовніший роман у житті. Пишемо і виявляється, що - ні, це поки що не він. Але наступний уже точно буде великим романом. Коли ми написали “Пандем”, мені здавалося - так ніхто ще не писав. Але минуло півроку - і я побачила, що мета знову попереду. Особливо це розумієш, коли читаєш сильних письменників. Коли я бачу, що людина щось робить чудово, я їй заздрю - я вся наповнююся білою, з усіма відтінками заздрістю. І ще більше чекаю великого роману.

С. А я хочу великого кіно.

М. Великого кіно за великим романом…

- Чи вважаєте жанр, у якому пишете, “легким чтивом”?

С. Багато хто з письменників свого часу працювали в жанрі легкого чтива, а через багато років виявлялося, що це класика. І навпаки - те, що задумували як концептуальний твір, після перевірки часом перетворювалося на легке чтиво. Ми пишемо справжню літературу - у цьому впевнені. Учителем Марини я вважаю Толкієна. Коли я залицявся до Марини, часто чув від неї: “Володар перснів” та “Володар перснів”... Я тоді нічого про нього не знав і фентезі терпіти не міг. Довелося прочитати Толкієна, щоб Марина мене покохала…

- Як ви ставитеся до критики?

М. Дуже добре! Я вживаю її у вареному, смаженому, копченому і шаткованому вигляді...

Дрібниці - набік

Напевно, і для мене самої це проблема, і для багатьох інших - тому й запитала:

- Чи вдається вам відокремлювати головне від другорядного? Чи встигаєте зробити головне? Наскільки вмієте розпоряджатися своїм часом?

М. У мене постійна боротьба між головним і другорядним. А за останні місяці другорядне просто “ломануло” вперед, погрожуючи змести зі свого шляху все інше. Я зрозуміла, що з побутом ще можна розібратися, можна, зрештою, махнути на нього рукою і погодитися з тим, що я погана господиня. Але не треба йти на повідку у пожирачів часу. Не треба піддаватися непередбаченим і непотрібним часовим витратам. Ми з Сергієм тепер часто відмовляємося від участі в якійсь телепрограмі. В нікуди йде цілий день, перетворюється на “мертвий”. Іноді не відповідаю комусь по телефону - тому що знаю: на мене чекає “мертва година”. Шкода часу.

- Тобто ви добрі менеджери свого часу?

- Погані. Але намагаємося стати добрими. І допомагають у цьому друзі. Так званий людський фактор у прискоренні якихось важливих процесів відіграє величезну роль. Наприклад, завдяки Сергію Лук’яненку (автору “Нічного…”,“Денного…” та інших “Дозорів”. - Ред.) нас узялося перекладати і видавати французьке видавництво. Багато важливих справ вирішуються ніби завдяки випадкам або поєднанню випадків і закономірностей. Хтось випадково прочитав, випадково комусь щось сказав… І тебе надрукували.

Про роль Дюшеса у творчих кризах

- Творчі кризи трапляються?

М. Звичайно. Мене до них приводять не внутрішні, а зовнішні причини. Це коли щось ззовні постійно відволікає і не дає зосередитися на писанні. Мене це дратує, вганяє в ступор.

С. Насправді (як лікар-психіатр кажу), ми не знаємо, що таке справжня творча криза і депресія. І заслуга в цьому нашого кота Дюшеса. Дюшесу всі наші проблеми по барабану - він погладить лапкою, потреться спинкою - і все минає.

М. Ти зловживаєш розповідями про кота. А це дуже інтимно.

С. І як психолог за освітою можу пояснити, чому я цілий час розповідаю про кота. Це комплекс. Давно хочу собаку, а Марина не дозволяє…

- Як поповнюєте витрату енергії?

М. Я багато сплю. Але найкраще відновлююся під час роботи, коли відчуваю, що потрапила в потік, і мене несе, і робота вдається. У ці хвилини відбувається могутнє поповнення енергії.

С. А я відновлююся на березі нашого лісового озера. Це дивне місце. Щовечора намагаємося туди виїхати.

- Ваш новий роман “Дика енергія. Лана” - про поповнення енергії...

С. Швидше - про кризу бажання жити і про те, як знайти в собі енергію творчості, енергію любові. Прототипом головної героїні стала Руслана. Тепер це наш з Русланою спільний проект. Той самий роман вийшов під двома різними обкладинками: на одній - Руслана, на іншій - Лана. І одночасно - російською й українською мовами.

Стаска, без п’яти хвилин акторка

- Чи цікавляться кінематографісти вашими книгами як основою для майбутніх фільмів?

С. Зараз канал СТС (Москва) прийняв сценарій художнього фільму за книгою “Відьмин вік” (один з його продюсерів - Олександр Роднянський).

М. Нещодавно відмовили одному московському продюсеру екранізувати наш роман - злякали його наміри зробити з роману бойовик. Головне - щоб продюсер розумів дух твору. От Роднянський перейнявся духом “Відьминого віку”. Тому ми йому довірилися. Ще у Москві хочуть зняти фільм про Марійку Михайлову. Ми готові написати сценарій за книгою, але з умовою (оскільки ми писали цю дівчинку зі своєї Стаски), що головну роль гратиме саме наша дочка. Відправили її фото в кумедній кепочці - Стаска сподобалася…

- Ваша дочка любить читати?

М. Не дуже. Вона читає вухами. Їй десять років, і вона схожа щодо цього на багатьох своїх однолітків. Але я не можу з цим змиритися, тому щовечора по годині сама їй читаю. Я колись читала запоєм...

С. Коли Стаска хворіла, я прочитав їй наш роман “Ритуал” - складний, про наше з Мариною кохання. Вона слухала, напевно, їй справді було цікаво. Але навіщо ти говориш, що вона не читає? Вона читає і навіть казку вже написала...

Незадовго до закінчення зустрічі в зал заходить дівчинка у рожевій кепочці – це і є Стаска. Для неї батьки колись написали “Казки для Стаски”, з неї писали героїню “Пригод Марійки Михайлової”, і її вважають “своїм найкращим твором”.

Довідка «ВЗ»

Марина і Сергій Дяченки - кияни, подружжя, дебютували як співавтори у 1994 році. Їхній перший роман «Брамник» відзначили призом «Кришталевий стіл» і визнали кращим дебютом на «Євроконі-96». Автори збірника «Ритуал», романів «Скрут», «Відьмин вік», «Печера», трилогії «Блукачі» (романи «Брамник», «Шрам», «Спадкоємець»), збірника «Корені каменя», романи «Страта», «Дика енергія. Лана», казок для дітей... Майже всі їхні романи відзначено якимись призами. На конгресі фантастів Росії «Странник-97» роман «Шрам» відзначили премією «Меч у камені» як кращий твір у жанрі фентезі 1995-1996 років. Романові «Відьмин вік» присуджено літературну премію журналу «Веселка» за 1997 рік і приз «Зиланткону» - «Великий Зилант» (Казань-1998). У 1999 р. - на конгресі фантастів «Інтерпрескон-99» (Санкт-Петербург) – повість «Горіла Вежа» відзначено премією «Інтерпрескон». На четвертому конгресі фантастів Росії «Странник-99» роман «Печера» відзначено премією «Місячний меч» як кращий твір у жанрі містичної літератури 1997-1999 років. Дяченки стали переможцями «Єврокону-2005» (Глазго) і господарями «Єврокону-2006» (Київ).