Інваліди залишаються чужими в рідному місті

П’ятого травня в Інформагентстві Інтерфакс пройшла прес конференція присвячена Європейському дню протесту проти дискримінації інвалідів. У ній прийняли учать представники Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, Благодійного Фонду «Музика дітям», Організації «Крок до світла» та інших благодійних організацій.

Усі вони говорили про фактичну апатію влади до людей з обмеженими фізичними можливостями. Адже в більшості випадків коли мова йде про покращення умов життя інвалідів, то якщо щось і робиться, то лише за гроші неурядових благодійних організацій. Щодо урядових дій, то їх можна оцінити по двом фактам:

- ще 1991 року був прийнятий закон про те, що усі новобудови повинні бути обладнані як для звичайних людей, так і для людей з фізичними вадами. І жоден з будинків, що не буде обладнаний для інвалідів не буде прийнятий у експлуатацію. Як можна зрозуміти зайшовши до буд якого під’їзду, цей закон так і не дійшов до свого виконання.

- 1 червня 2005 року Президент Ющенко, підписав указ Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями Цей указ передбачав покращення суспільного положення інвалідів і по більшості пунктів залишився невиконаною обіцянкою. Хоча звичайно деякі пункти були реалізовані.

Більшість проблем звичайно виникає у інвалідів зі складною архітектурою міста і самих будинків. Іноді для того аби увійти до дитячої поліклініки доводиться нести інваліда і сам візочок по сходах, які не обладнані пандусом для підйому. Така ж сама проблема з тим щоб потрапити до аптеки чи до ЖЕКу. Єдиною втіхою для інвалідів є розуміння зі сторони студентів архітектурного інституту: 60% яких пишуть дипломні роботи з проектами які покращать життя інвалідів. Минулого року силами недержавних організацій, та батьків дітей-інвалідів було обладнано 38 будинків для полегшення пересування інвалідів.

Головне, до чого повинна прагнути Україна, як Європейська держава, це включення інвалідів до усіх процесів суспільного життя. Щоб кожен з них мав право конкурувати у роботі зі здоровими людьми і міг відчувати себе нормальною людиною.

Не говорячи навіть про обласні міста, варто зазначити що у столиці немає доступу інвалідів до високих технологій, зокрема до Інтернету.

Великі проблеми і у людей з вадами зору. Адже відсутні на вулицях світлофори зі звуковими сигналами. Підземні переходи теж не обладнані ля інвалідів. Проблема - зупинити маршрутку, номер якої важко побачити. Також відсутні звукові повідомлення про зупинку як в маршрутках, так і у тролейбусах.

Великою проблемою для дітей інвалідів є небажання дирекції шкіл приймати їх до себе на навчання. Іноді небажання батьків здорових дітей. І дуже часто призводить до того що інвалідів забирають зі школи, банальна жорстокість однокласників. Вихід залишається один, або залишити дитину без освіти вдома, або здати до інтернату, де дитина втрачає відчуття сім’ї. Виходить, що проти дітей-інвалідів не лише влада, що залишається бездіяльною, але й саме суспільство, що виштовхує їх за свої рамки.

А тим часом, в Україні, зареєстровано 2 млн 700 тис інвалідів, а за даними останнього перепису, ця цифра сягає майже 5 млн.. В києві ж людей-інвалідв близько 150 тисяч, які 13 травня приймуть участь в акції Ходотун на Хрещатику метою, якої буде нагадати суспільству, що інваліди теж його частина.