Бійся регіоналів, що дари приносять

Назва допису походить ще від древніх. Timeo Danaos et dona ferentes – бійся данайців, що дари приносять. Це попередження древнім троянцям, котрі отримали в дар від греків отого знаменитого коня, що з тих часів згадується, як «троянський». Щось схоже ми маємо останнім часом в поведінці братчиків-регіоналів.

Видео дня

Попри все зовнішнє хизування своїм першим місцем у виборчих перегонах до Верховної Ради, що вони отримали за кількістю голосів, регіонали добре розуміли дуже малу ймовірність утворення коаліції навколо себе. Ситуація змінювалася, чим ближче справа йшла до відкриття першої сесії нового скликання.

Лідери партії донецьких, як та міфічна Касандра, на всіх усюдах пророчили, що з того помаранчевого «рая» нічого не вигулькне. «Коаліївщина» дійсно йшла аж дуже спроквола. Щотижня відбувалася зміна приливу позитивної хвилі на ще дальший негативний відкат.

Займаються такою невтішною прогностикою вони і сьогодні, та вже почувається певний тремор у голосі. Дійсно, враження таке, що потяг з владними місцями у вагоні «люкс» пропливає повз них. А їм залишаються загальні місця з жорсткими сидіннями. Тому тонус висловлювань переможців починає різко мінятися. Міняються і їхні дії.

Щойно почули про певний документ Партії регіонів, який має пролити світло на сьогоденну позицію їхньої Політради стосовно межі компромісів. Вони з дня у день все більше починають говорити про можливі і неможливі поступки на шляху до коаліції з ними. Їм дуже забаглося перевести розмову хоч якимось чином в площину реальних домовленостей.

Менше також чути від них про свою опозиційність. Бо таки вони аж ніяк не почувають себе у стані опозиціонерів. Всілякі балачки про усталені у світі правила існування одних у аверсі влади, а інших на реверсній стороні – не для них. Більше того, вони, не дивлячись на досить сувору заяву Януковича про обов’язковість посади прем’єра для регіоналів у разі блокування з ними, підуть на таку поступку і ще на багато інших.

Так, вони могли б віддати цю ключову посаду, але людині, з якою вони могли б спокійно працювати в тому ключі хай не навального, як за часів Кучми, але все ж таки «дерибану». Ви ж добре знаєте байку про спритника, єдиним бажанням якого є можливість отримати хоча б один метр державного кордону. Там буде і своя митниця, і перехід, і все, що формально необхідно. Але цей один метр буде свій і нічий більше.

І їм потрібен свій чіткий шматок владного простору, звісно, не один метр. А таки добрячий кілометр. Це має бути чітка, реальна влада. Не якась ефемерна участь у написанні і прийнятті законів, а достеменна можливість розподілу ресурсів, преференцій. Кому, що і скільки.

Заява ж Ющенка у Польщі про неможливість на сьогодні утворення помаранчево-біло-синьої коаліції була для них справжнісіньким поховальним дзвоном. Саме тому вони висувають на світ Божий свою «благу вість». Це ще не викид білого прапору і не благання про капітуляцію. Але й не пусте просторікування зверхника у виборчих змаганнях. Вони весь час після виборів не полишають своїх надій розповсюдити на Україну свій досвід витискання всіх соків з простого люду. Що, до речі, добре вдалося їм в рідному Донецькому краю. Скільки перед останніми двома виборами було мовлено про величезні звитяги, отримані Донеччиною, поки там губернатором був Янукович. Та й коли він був прем’єром, може, й не осипав золотим дощем рідну область, але преференціями і трансфертами її не забував.

А тепер приведу лише декілька цифр, щоб показати, як дбало донецьке керівництво, і взагалі синьо-біле, про свої регіони. Зробимо це на одному-єдиному прикладі – скільки збудовано житла за останній рік.

Збудовано житла (кв. метрів на 10000 жителів) за 2005 рік

місце

регіон

Збудовано житла

м.Київ

4551

Київська

3596

Чернівецька

2221

Тернопільська

2204

Хмельницька

2086

Луганська

1045

Миколаївська, Кіровоградська

1007

Запорізька

851

Донецька

710

Всього по Україні

1666

Добре, відкинемо Київ і Київську область, де зосереджено дуже багато капіталу. Але ж Донецька з «Індустріальним союзом Донбасу» і «Систем Капітал Менеджментом» зовсім не бідна. Чому ж тоді житла тут будується утричі менше, ніж у самій слабкій економічно Тернопільській області? Зовсім не тому, що туди, начебто, переказуються гроші з Донбасу. Анітрохи. Просто східним босам не в голові місцевий люд. Вони згадують про нього тільки під час виборів і починають пудрити мізки своєму електорату. Нехай у 2005 році можна було валити на Київ. Бач, влада перестала бути в столиці дніпропетровсько-донецькою, а таки більш-менш українською.

Але така ж ситуація була і в 2003-2004 роках. Нащо будувати соціальне, чи ще яке житло, якщо краще набивати через всілякі оффшорки свої ненажерливі гаманці. А народ мовчить, бо «благоденствує». А якщо є якість негаразди, то у них винні Ющенко, Тимошенко – хто завгодно. Тільки не біло-сині керманичі.

Зате має будуватися новітній стадіон вартістю у 250 млн. умовних одиниць. Де ж тут ще на житло вистачить? І так можемо взяти і інші сфери соціалки – картина буде така ж. Азаров же жене картину про величезні успіхи їхнього уряду і провали помаранчевих.

Трохи в останні дні попримовкали зі своїми звитяжними реляціями. Почалась така боротьба за місце під сонцем у будинках на Грушевського, що лячно їм чи залишиться хоч камінь в основі їх коаліційних розбудов. Вони вже не проти спікера Порошенка. З ним вони зможуть домовитися. А потім разом навалитися на прем’єра Тимошенко. Аби тільки їх допустили до тієї владної годівниці.

Легше уявити негра на Чукотці, чим Ахметова з Януковичем в опозиційних окопах. І в черговий раз хочеться наголосити, що у деяких питаннях ми все ж таки безнадійно відстаємо від Росії. Де ви бачили, щоб якийсь з їхніх олігархів подався до Думи? У них чіткий розподіл праці. Лобісти в парламенті, багаті – біля своїх друкувальних верстатів на фірмах. Що друкують? Звісно, гроші.

Хоча, і у нас є просунуті у цьому сенсі власники надтугих гаманців. Коломойський, Тарута, Гайдук якось обходять Раду своєю увагою. Ахметов же, як той Мальбрук, в похід зібрався під парламентське склепіння. Це буде геніальне видовище, коли вони з Віктором Федоровичем будуть дебатувати з помаранчевими. Полемісти вони дійсно фантастичні. Що один, що другий.

Як тут не згадати афоризм Петра Першого про те, щоб кожен не виступав по писаному, «аби дурість кожного було видно всякому». От де вилізуть на поверхню їхні «проффесорські» здібності і університетські чи то вузівські інтелектуальні надбання панів Ахметова, Колєснікова, Джарти etc. Хоча й можуть просидіти всю каденцію у фракційних бур’янах, як це робили Пінчук, брати Ярославські і інші «великі кишені».

Тому реальна влада їм потрібна конче, до зарізу. А от як її добути, вочевидь, вони не можуть втямити. Дійсно, спарка Тимошенко-Мороз чи навпаки - Мороз-Тимошенко буде означати для них «повні кранти». Попри те, що, зрозуміло, варіант: Мороз - прем’єр, а Тимошенко – спікер – це все ж таки з царини якогось дуже гіпертрофованого визиску.

Уявити ж «симбіоз» Тимошенко і Порошенко теж дуже тяжко. Хоча, як вам такий варіант? Помаранчева коаліція голосує за прем’єра Тимошенко, а після цього – шмат «Нашої України» з регіоналами – за спікера Порошенка. Воно-то так. Запропонувати-то можна, але хто ж їм це дасть? У якомусь сні-маячні може ввижатися, що зробить Петро Олексійович з Верховної Ради. Пам’ятаєте, як він вклав у своє прокрустове ложе Раду з національної безпеки і оборони. Мало не здасться, коли пан Порошенко почне «допомагати» з Верховної Ради уряду Тимошенко.

Але якщо не такий або близький до цього варіант розподілу в помаранчевій коаліції, то донецьким нема чого ловити в цій ситуації. Отже, вихід один для них. Пропонувати, пропонувати і пропонувати. Звісно, якомога більше поступок. Як би вони не дійшли до відмови від вимог про інституалізацію російської мови. Дійсно, на рівні столиці, загальноукраїнських телеканалів ми практично не чуємо останніми днями про російську мову. А те, що в регіонах ігри в мову продовжуються, то це, звісно, робиться для стабільності рейтингу на місцях.

Одночасно скільки риторики про потреби єдності сходу і заходу України! Це ж коли малювали карти України, розділені на три частини, як на три сорти, то про це їм не думалося. А серед жителів східних і південних регіонів це відкладалось в душах. І тому і зараз регіонали для них мало не рятівники спокою в суспільстві.

Тому і не варто піддаватись на облудні розмови про компроміси, фарисейські балачки про провальність помаранчевої коаліції. Але як утримати всі ці блоки від аморальної пошесті перекуповування і зрад, то це дійсно проблема. Але це вже треба міняти ментальність людей.

На це ж треба не дні і не місяці. А таки як у тій Біблії, коли сорок років водив Мойсей свій народ пустелею. Аби зникли з життя ті, хто були отруєні бацилою угодовщини і страху. Дозволити собі ми такого не можемо. Тому де тільки можемо і як тільки можемо достукуватись до сердець наших східняків. А в першу чергу не словом, а ділом переконуючи їх. Як це було на початку минулого року.

Тільки для цього має бути зламано ту систему підбору кадрів, коли за критерій підбору брався ура-патріотизм і безоглядний помаранчевий блиск в очах і в розмові. Попри відсутність якого б то не було хисту і професіоналізму. Чи буде цьому слугувати заміна розважливого, хоча й трохи романтика, Анатолія Матвієнка, на людину, найбільш наближену до владної сім’ї – Віру Ульянченко? Як би не було крену в інший бік. Коли на керівні місця проповзуть оті вовки в овечих шкурах. Подивіться, якими лагідними стали всі ті Кушнарьови і Пеклушенки, Азарови і Колєснікови. Хоч до серця притули.

Тому таки бійтеся регіоналів, що дари приносять.